Просто православні. Чому південний схід України став соромитися УПЦ МП (ІНФОГРАФІКА)
До появи свіжої церковно-релігійної статистики ми цього разу виявилися підготовлені "агентством завтрашних новостей". Заступник голови відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич на своєму знаменитому "ФБ-акаунті" (жарт, серед цитують – ТАСС і РИА Новости") попередив, що готується "вкидання". "Нібито соцопитування", за яким віруючі УПЦ МП "нібито" вже не становлять більшості. Лінгвістика іноді виявляється точною наукою: якщо "нібито" в інформаційному повідомленні занадто багато, то воно, майже напевно, маніпуляція. Цього разу "вкиданням" виявилися результати соцопитування Центру Разумкова, який традиційно моніторить релігійні настрої українців і робить це цілком професійно й вимогливо.
Але по суті, якщо відкинути "нібито", агентство завтрашних новостей доповіло точно: згідно з даними соцопитування, УПЦ МП – більше не "церква більшості". Новина ця, правда, вже трошки "бородата" – торішні дані і навіть деякі позаторішні показували схожу картину: православних, які асоціюють себе з УПЦ КП, стало помітно більше, ніж віруючих, які асоціюють себе з УПЦ МП. Згідно з останніми даними разумковців нині з УПЦ КП себе асоціюють 26,5% православних країни, а з УПЦ МП - 12%.
Скажу відразу, "асоціювати себе" - це важлива фраза, якою не варто нехтувати. Центр Разумкова проводить свої опитування дуже акуратно і зі знанням справи, враховуючи ознаки воцерковленості опитуваних. Але навіть облік того, ходить людина в церкву, як часто і робить пожертвування, не дуже рятує ситуацію. Зрозуміти, наскільки чітко і глибоко респондент усвідомлює власну конфесійну приналежність і як часто видає бажане за дійсне, в ході звичайного соцопитування буває дуже непросто. Справжньої статистики віруючих конфесійної приналежності у нас немає і скласти її при нинішньому положенні справ не представляється можливим. Тому нам залишається гадати на соцопитуваннях. Які не дають точної картини, але зате дають уявлення про тенденції. Що, насправді, навіть цікавіше.
Отже, соцопитування зафіксував домінування УПЦ КП "в загальному заліку" і перевагу в усіх регіонах, крім південного сходу, де у КП повний паритет з МП (близько 21-22%). Зате в цих регіонах рекордна кількість православних (до 50%) взагалі відмовляється від конфесійної самоідентифікації – "просто православні". Насправді, це найбільший успіх УПЦ КП. Або, вірніше, найбільший програш УПЦ МП – бо раніше в цьому регіоні у них було безумовне лідерство.
Що стосується долі українського православ'я, то трохи менше третини опитаних вважає, що треба об'єднатися навколо Київського патріархату, і серед них – 14% віруючих, які належать до УПЦ МП. За єдину помісну висловилося близько 20% опитаних. Також важливий показник – близько 40% опитаних так чи інакше висловили байдужість до цього питання.
Всі ці підрахунки і кількісні вимірювання цікаві, але абсолютно непрактичні. По-перше, "більшість" у 26,5%, кому б воно не належало, – це меншість українських громадян. Більшість же українських громадян байдуже або взагалі до релігії та церковних питань, або до їх інституційного втілення. І вони виходять з абсолютно світської логіки: раз церква - українська, її центр має перебувати в Києві і патріархат повинен бути Київським. А від усього "московського" краще триматися подалі. Це чудово видно на динаміці "промосковської" ідеї: кількість тих, хто підтримує єдність з РПЦ, знизилася з 22% до 7,7% за останні сім років. А також на прикладі південно-східних регіонів, які не стільки додали очок УПЦ КП, скільки відняли їх у МП, перейшовши з "московських православних" в "просто православні". Всю територію України, незалежно від конфесії, об'єднала одна проста думка: від усього "московського" краще триматися подалі (до речі, інформація для роздумів виробникам однойменної ковбаси).
Це чудово розуміють в УПЦ МП. Ось і Священний Синод звернувся до народу України з криком душі: "не називайте нас московською церквою". Всі рішення, мовляв, приймаються в Києві. А "духовний зв'язок" з Московським патріархатом – це просто така "тисячолітня традиція".
Що ж, тим гірше. Якщо все, що відбувається ініційовано не Москвою, Києвом, якщо це не "за намовою", а "від душі" - всі ці зицкриги, "громадянські конфлікти", "Єдина Русь" та інші політичні і геополітичні перекручування, замасковані церковнословянизмами і пишними іносказаннями, значить, заслужено цієї церкви відтік віруючих. Вона це чесно заслужила. Сама, якщо вірити послання Синоду, без всякої допомоги Москви. Однієї тільки "тисячолітньою традицією". Яка сама по собі – брехня. Тому що тисячу років тому не було ні Московського патріархату, ні підпорядкування йому Київської митрополії.
Звичка трішечки прибріхувати стає модою Київської митрополії. Починаючи з як би "неофіційного" "ФБ-аккаунта" о. Миколая Данилевича, який, то приврет про "виклик українського посла у Ватикані", то вставить занадто багато "нібито" з приводу "вкидання", який опинився на повірку цілком професійним соцопросом. Закінчуючи цілком офіційним посланням Синоду єпископів з його тисячолітньою традицією". І все тільки тому, що УПЦ МП намагається сісти на неймовірний шпагат: з одного боку, вона хоче залишатися "церквою більшості" в Україні та на цій підставі мати все, і щоб їй нічого за це не було, з іншого, відпрацьовуючи московський замовлення, вона повинна зіграти для світу роль гнаної церкви, яку страшно утискають в рідних палестинах. Одне з іншим в'яжеться з рук геть погано, і ефект досягається прямо протилежний: УПЦ МП перестає бути церквою більшості", але не тому, що хтось "жене" або "утискає", а тому, що парафіяни починають по-тихому змиватися з церкви, яка дискредитує себе і своїх вірних, і в очах співгромадян, і за гамбурзьким рахунком. З церкви, яка не бере на себе відповідальності ні за що і ні за кого. Яка, здається, і не зовсім церква – так, розпатланий букет єпархій і парафій, погано інтегрованих і тому майже некерованих. Від імені яких творить політику група людей, які засіли на території Києво-Печерської лаври і ще кількох монастирів, і з цією політикою трохи хочеться солідаризуватися.
Що б не говорили єпископи, коли УПЦ МП називають "московською церквою", це абсолютно справедливо. Вірніше, ситуація навіть дещо гірше.
Керівництво УПЦ МП підпорядковується не просто "Москві" або якогось незалежного "московського духовного центру". Воно підпорядковується кремлівському придворному патріарху Кирилу. Саме від нього, в його інтересах будується вся політика Київської митрополії.
Яка різниця, що написано у статуті УПЦ МП про її автономії і самоврядування (до речі, в Моспатриархии вже затвердили цей статут або все ще немає?), якщо справи і виступи представників Київської митрополії говорять самі за себе краще всяких статутів?
Ось вам, до речі, ще риска: на Синоді було прийнято рішення про те, що УПЦ МП відкриє "власне представництво" в ЄС. В УПЦ МП немає власної політики, в тому числі міжнародної, як немає власного представництва в світових православних і християнських структурах – тут вони "присутні через РПЦ". Так що ж це за "власне представництво" в світських колах і навіщо воно потрібно? Чи це теж "тисячолітня традиція"? Згідно із заявою УПЦ МП це робиться "для донесення своїх світоглядних, громадських і суспільно-політичних поглядів". Сайт "Союзу православних журналістів" (СПР) виявився більш відвертим: це представництво покликане "розповісти світу про дискримінацію віруючих в Україні". У сенсі, "Раша Тудей" не справляється, потрібно прислати підкріплення. І грант, напевно, вже виписаний яким-небудь "православним меценатом".
Що ж, "українське питання" знову на вістрі зовнішньої політики Моспатриархии. Дружба з Ватиканом розквітає пишним цвітом, гріх не використати такий ресурс на своєму основному напрямку – для збереження впливу РПЦ в Україні. Думаю, не помилюся, якщо в цей раз повірю СПЖ на слово (тільки один раз, обіцяю): "представництво УПЦ МП у Євросоюзі", буде його відкриють, буде займатися організацією інформаційного та громадського тиску на українську владу з Заходу. І хоча будь-який тиск на владу – це, як правило, добре, але в даному випадку слід врахувати, що це буде тиск, інспірована Кремлем.озз
На цьому тлі немає нічого дивного в успіху УПЦ КП. Вірніше, все ж у провалі УПЦ МП. І тут вона знову жертва власної звички трохи прибріхувати: керівництво УПЦ МП постійно стверджує, що транслює сподівання своєї численної пастви. Ось від неї і витікає та частина пастви, чиї "сподівання" не збігаються з транслюється Київською митрополією генеральною лінією, намальованої для УПЦ МП в Кремлі. Це пастка, в яку потрапила не тільки Київська митрополія, але й саме керівництво Моспатриархии, фактично домоглося (але якою ціною!) статусу державної церкви. До речі, хороший урок для наших нинішніх лідерів статистичної гонки: бійтеся мріяти про особливий статус для своєї церкви – мрії збуваються, і тоді вже "нема на то ніякої ради". Церква стає не "вашої", не "нашої" і не Христової – вона стає державною, і все невдоволення державою впаде в рівній мірі і на голови можновладців, і на кукіль і мітри.
Втім, статус державної церкви в нинішній статистичної гонці ніхто поки не виграв. І навряд чи виграє. Вже тому підвищена увага до цієї статистики здається неприродним. Статистика прихожан парафій все більше стає просто цифрами. Незрозуміло, що з ними робити. Ну, припустимо, "за КП" тепер удвічі більше, ніж "за МП". Які висновки і, головне, які оргвисновки? Малювати зірочку? Красуватися цифрами на ФБ? Роздувається від гордості на телеекрані – ось, мовляв, "нас тепер більше, ніж "їх". Ну так греко-католиків, згідно з опитуванням, вдвічі менше, ніж парафіян УПЦ МП. І що? Вони маргінали? Цієї "малістю" можна знехтувати? Спробуйте, якщо вистачить сміливості.
Якщо когось і повинні зацікавити ці цифри – тих, хто втратив, а не тих, хто придбав. Але ті, хто втратив, поспішають заявити про "вкидання", а не задуматися над тим, як жити далі. Для того щоб про це задуматися, чи потрібна чесність (хоча б перед собою) і свобода дій. Ні того, ні іншого у керівництва Київської митрополії, судячи з усього, немає.
Не до кінця зрозумілі та політичні наслідки зміни балансу сил на церковній арені. Як на цю статистику повинна реагувати влада? І чи повинна? Особливо враховуючи загальне падіння релігійного інтересу серед громадян України та підвищення градуса роздратування "політичної релігійністю". Влада повинна наблизити до себе патріарха Філарета? Влада повинна визнати особливий статус УПЦ КП? Вибачте, 26,5% віруючих для цього все одно мало. Бо решта 73,5% відчують себе скривдженими. Та й з тих 26,5% не всі будуть раді такому повороту подій.
Для наших церковників ця статистика - щось на зразок рахунку у грі, яка була розпочата в 1991 р. Останні пару років перевага, нарешті, на боці УПЦ КП, яка самою назвою своєю - збіглася з політичною кон'юнктурою. Але у що можна конвертувати цю перевагу і як це зробити, ніхто не знає.
Власне, навіть якщо УПЦ МП буде абсолютно маргіналізована, якщо кількість її прихожан стане неможливо відрізнити від статистичної похибки, все одно українська мультиконфессиональность нікуди не дінеться, і тому "особливий статус" для будь-якої церкви виявиться недосяжний.
І це на краще. Для всіх. В першу чергу – для церкви.
З усієї статистики, наведеної разумковцами, особливу увагу варто приділити ремарку про те, що помітно впала кількість українців, які асоціюють себе з жодною конфесією, і взагалі людей, які вважають себе релігійними. Частково розчарування в інституціях, особливо у вертикальних структурах – загальносвітова тенденція. Але у нас все посилюється вічним боєм "канонічних" з "державниками". Авторитет церковних інститутів роз'їдається нескінченної інформаційною війною. В якій не буває переможців – тут у багні виявляються обидві сторони. І – хоча б рикошетом – ця бруд кропить кожного, хто асоціює себе з однією з сторін конфлікту. Не все, що приходять під церковну дах, готові брати участь у війні – хоча б і в ролі статиста. Не всі вміють і хочуть сідати на шпагат – з одного боку, належати до церкви, з іншого, не нести ніякої відповідальності за те, що роблять і говорять її керівники та їх повноважні представники. Багато воліють просто відійти в сторону – в свій особистий маленький розкол. Відповідальність за цей розкол, сподіваюся, запишуть не на них, а на тих, хто перетворив церковні стіни в фюзеляж винищувача.
І нарешті, остання ремарка: різко впала кількість українців, які жертвують гроші на церкву. Частково цей пункт пояснює всі і дуже багато говорить про нашому церковному майбутньому. Як було прийнято під час воно у галицьких селах, якщо громада не в змозі утримувати священика на пристойному рівні, прихід в цьому селі скасовували. Така ось проста правда: не хочеш платити за свою церкву – її в тебе не буде. У бідних селах священик жив скромно, в багатих парафіях – багато, і в цьому було видимий прояв єдності доль громади та її духовного лідера. Якщо церква живе, переважно, не "з прихожан", а з чого завгодно іншого – за рахунок бізнесу, багатих дарів від "меценатів" (наділених владою, в тому числі) і/або казни – це вже не зовсім "наша" церква. Які б дві букви ні стояли у неї в назві. У відмові жертвувати на церкву втілюється тривожний (для церкви) розрив між інституцією і паствою, заради якої ця інституція існує.
Утім, це вже зовсім інша казка.
