Фестиваль Шредінґера. Коли Форум видавців у Львові навчиться виконувати обіцянки
Про "смерть" львівського Форуму видавців говорять щороку. Звучить як відома ілюстрація з парадоксів теорії: одні кажуть, що кіт помер, інші - що кіт живий, праві обидві сторони і всі помиляються.
Зрештою, за відсутності достовірної інформації про рівні продажів (від видавництв) робити висновки можна тільки в тому страшенно вузькому сегменті, якого сягнули твої безпосередньо зачудовані очі.
Цього року відбувся 23 Форум видавців. Легка арифметична дія: перший Форум стався 1993 року. На початку 90-х ладнати чималий (і результативний) літературний фестиваль - це як полювання на незайманок в країні однорогів. Коли починають міркувати про провідну ідеологію Форуму, мені так і хочеться легковажно втрутитися в серйозну розмову: ідеологією цього фестивалю якраз і є непереборний, різкий, безнадійний оптимізм юності. І я зараз говорю не про стабільно ніжний вік програмних директорів фестивалю — Софія Челяк, яка виконує ці функції нині, має 19 років. Це не просто вирощування кадрів, це гартування характерів в умовах швидкого реагування.
Воно б вже і хотілося, певно, якогось подоланого едіпового комплексу: доста вже порівнювати себе як не з Франкфуртським, то з Ляйпцегськім ярмарком — пошук материнської постаті затягнувся. І у Франкфурті відвідувачів не госпіталізують через задуху у павільйонах, до речі. А по тому хочеться вже і плавного переходу від юнацьких станів. Дорослішаєш - значити, вчишся відкидати зайве, фільтрувати інформацію і людей, цінувати свій час і година оточуючих... Ні, говорити про організаційні проблеми такого масштабу фестивалів не в моїй компетенції. Це розмова має відбутися в спільноті культурних менеджерів і бог їм в поміч.
Альо як же обминути болючу тему - бракує команди, бракує кадрів, бракує професіоналів на всіх рівнях. Від чому, скажімо, треба було б пояснювати модераторам чималої кількості дискусійних майданчиків, що вони мають мати бодай базове уявлення про тему, що її обговорюють. До прикладу, виступ на поетичному майданчику є роботою і візитувати власні читання у негідної вигляді неприпустимо. І, зарозуміле дівча, най ти незадоволена своїм місцем праці, не насміхайся над жінкою, яка підійшла і питає про нову книжку умовної Каті Землянікіної... Неповага до глядача. Грубість до покупців. Все це залежить від особистої культури, ясно. Альо ж про культурне виробництво нам усім і йдеться.
Цього року я вкотре переконалася: майбутнє літературного процесу - у проектах. Командна робота, тимчасові союзи. Кілька професіоналів мають ідею і ресурси, збираються, роблять роботу, оприлюднюють продукт - і розходяться. Тільки так. Чи хіба дивно відтак, що найвідчутніше ласкаво цього Форуму - це кураторські проекти? Точніше: два з них.
Фокусна тема цьогорічного фестивалю - "Межі кордонів". Хедлайнером цієї концепції ставши спецпроект поета і перекладача Остапа Сливинського "Література проти агресії". Питання очевидний і актуальні: як література може пом'якшити нетерпимість? Інакшість, яка стає місцем, де напрацьовують ненависть одне до одного, у який спосіб вона може бути основою для порозуміння? Сливинський запросивши до розмови людей, які мають досвіди, більшості з нас не доступні. Літераторів, які безпосереднього переживають свою інакшість, - етнічну, гендерну, расову, інакшість людини, яка живе з фізичними обмеженнями. У менш чутливих за Остапові руки це перетворилося на бі парадування химерників. А то натомість були якісь дуже чесні і болісні розмови. На одному з виступів у межах проекту - публічному інтерв'ю з південноафриканською письменницькою-феміністкою Зукісівою Уоннер - я чітко побачила: "смороду" про "нас" знають набагато більше, ніж "мі" про "них". Від цього їхнього знання залежить годиною виживання. І то не тільки виживання культури... Така розмова мала статися. Головне, що "мі" виявилися готові слухати. Здається, таким і був кінцевий рецепт: слово навчиться запобігати агресії, коли його почнуть чути.
Другий спецпроект Форуму теж про це - про правильно почуте слово. Журналістка Олеся Яремчук представила низку презентацій і обговорень, пов'язаних із художнім репортажем - "Долаючи кордони". Письменник/журналіст бере якісь факт, кавалок "правди життя" і робить із нього книжку. Наскільки він готовий і спроможний при цьому "збрехати"? І кому "на користь" буде, якщо автор викривить факт, що ставши основою його репортажу? Один із зіркових гостей цього проекту - польський репортажист Вітольд Шабловський - так чи інакше повертався до думки, що за слова все одне доведеться відповісти. І вже краще, хай відповідає той, хто почув те слово, ніж той хто його сказавши - так продуктивніше... На цих заходах було дуже багато молодих людей, десь до 25 років. Вчилися вправно розпізнавати брехню, я сподіваюся.
Моцні проекти... І тут я бачу привид померлого кота. Коли на півтори тисячі мистецьких подій варто виокремити два проекти. Коли серед виданих до Форуму десяток книжок варто купити, і тільки парочку - необхідно. Ми перезираємося і кажемо: "Хороший був Форум", якщо є два сильні авторські проекти і дві сильні книжки. За 23 роки привчилися до хорошого, либонь. А по ходу - до того, що хорошого багато не буває.
Ганна Улюра, літературний критик, спеціально для "ДС"
