"Постправда" - слово року. Хто винен, що "розіп'яті хлопчики" правлять світом
Влада в Києві захопила хунта, росіяни знайшли в Криму українських шпигунів, Кремль проводить в Сирії антитерористичну операцію, а Барак Обама заснував Ісламську державу. Всі ці "новини" — яскравий приклад "постправды", явища, все більше захоплюючого політичні еліти в різних країнах світу. Про масштаби лиха свідчить хоча б те, що в цьому році саме "постправду" Оксфордський словник визнав словом року.
Про що, власне, мова? Слово post-truth, згідно з поясненням укладачів словника, "описує або позначає обставини, при яких "об'єктивні факти є менш важливими при формуванні громадської думки, ніж заклики до емоцій і особистим переконанням". Незважаючи на те що вперше це слово потрапило на очі лінгвістам ще в 1992-му у зв'язку з описом подій війни в Перській затоці, масово говорити про "постправде" почали в ході проведення референдуму про вихід Великобританії з ЄС, а також президентської компанії Дональда Трампа.
Коротко кажучи, "постправда" — це твердження, нібито базується на правдивих заявах, однак насправді не має під собою фактажу. За даними дослідження The Washington Post, як мінімум 70% висловлювань Трампа були в тій чи іншій мірі неправдиві. Наприклад, обраний президентом США магнат стверджував, що почав свою бізнес-імперію з "невеликого кредиту" від батька, тоді як насправді успадкував $40 млн, або ж розповідав, що тисячі мусульман в Нью-Джерсі святкували річницю теракту 9/11.
У вересні The Economist писав: "Трамп — не єдиний представник "постправды". Турецькі політики звинувачують ЦРУ в організації невдалого військового перевороту. У Великобританії прихильники виходу з ЄС досягли успіху завдяки страшних розповідей про полчищах мігрантів, які хлинуть в країну після лібералізації союзом візового режиму з Туреччиною".
Але саме цікаве в "постправде", що мова йде не про банальну брехню, а про емоційному сприйнятті події, при якому сама подія відходить на другий план. Трамп, наприклад, живе у вигаданому світі, де спокійно заявляє про те, що не вірить в американське походження Барака Обами, а Хілларі Клінтон може застрелити когось публічно і уникнути покарання. І Трампу при цьому аплодують, а не змушують покаятися у своїх словах і вибачитися. Але якщо Трамп тільки починає будувати в Штатах свою версію політики "постправды", то Володимир Путін цілком може вважатися гуру в цій сфері. Саме з його легкої руки підтримка сирійського диктатора перетворилася у війну за визволення мирних жителів, а зміна влади в Україні — в кривавий державний переворот. Укладачам Оскфордского словника в перелік прикладів, що ілюструють слово "постправда", слід було б включити і українсько-російські відносини останніх років.
Фашистська хунта, мало не вщент спалившая українську столицю, закуплені в военторгах "Гради", українські шпигуни з візитками "Правого сектора" — в основі всіх цих міфічних вигадок лежать реальні події. Перекручені і спотворені таким чином, щоб в першу чергу впливати на емоції, відсуваючи логіку на другий план. Страх, жах, ненависть, злість — все емоції гарні, щоб підмінити реальну історію міфологічної надбудовою.
Історія про розп'ятого на Донбасі українськими карателями хлопчика, хоч би неправдоподібно не виглядала, знайшла жвавий відгук у серцях мільйонів телеглядачів, оскільки чітко била по емоціям. Величезна кількість інтерпретацій, думок, та й самих подій у сучасному світі призводять до того, що первинним стає оцінка, а не факт. Приклад тому — що поширюються з завидною швидкістю фейки з розряду "сестрі мого товариша розповіла продавчиня, яка почула цю історію від відвідувача, якому її розповів випадковий попутник ...", і так до нескінченності. Чого варті історії з розряду "Дитино, я знаю, що Київ спалили! Мені розповідали", або "По всіх поїздів, що їдуть з Білорусі до Києва, ходить "Правий сектор" і вимагає у пасажирів по $100 на революцію", або "На блокпостах машини забирають, а натомість тикають візитку Яроша". Ретельно конструйований Кремлем світ "постправды" покликаний створити своєрідну віртуальну реальність імені Володимира Путіна, в якій всі його дії виправдані і ефективні.
Втім, українці теж не гребують схожими прийомами. Взяти хоча б бідолашне АТО, за якої сором'язливо ховається сама що ні на є війна. Суспільство, що пережило відразу кілька потрясінь поспіль, продовжує пошук власного шляху розвитку, як не можна краще підходить для випробувань ефективності політики "постправды". Хто не пам'ятає фотографії босих і голих бійців української армії, які з жахом поширювали в соцмережах? При цьому офіційні повідомлення та фото про те, що левова частка випадків — відверта маніпуляція, як правило, успіху не мали. Свіжі спроби "революції руками ошуканих вкладників" теж напівправда — у більшості з учасників проплачених мітингів ніяких вкладів зроду не було. Але галас у пресі та в соцмережах, розмови на базарах і в транспорті свідчать, що вкидання вдався, відсутність реально підтверджених фактів нікого не цікавить. Головне, щоб було "за державу прикро".
Найсумніше в цьому, що політика "постправды" гибридна, як і українсько-російський конфлікт. А це означає, що "епоха розіп'ятих хлопчиків" тільки починається.
