"Джентльмени", "1917" і "Черкаси". Десятка кращих фільмів 2020 року

Рік, що минає, видався і для світового, і для українського кіно вельми непростим. Пандемія коронавірусу, карантини і локдауни завдали колосального збитку кіноіндустрії. Безліч важливих, широко розрекламованих премʼєр було відкладено; зйомки давно очікуваних фільмів — зупинені.

І все-таки навіть у таких складних умовах було що подивитися.

"ДС" розповість про 10 найбільш значущих фільмів року, що минає, у світі і в Україні.

"Джентльмени"

"Для мене "Джентльмени" — це повернення до коріння через 20 років. Ми зібрали хороший акторський склад. Усі хотіли зробити це. Не довелося нічого їм пояснювати, вони відразу вловили суть", — Гай Річі, який прославився цинічними бандитськими комедіями "Карти, гроші, два стволи" (1998) і "Великий куш" (2000), заявив це на минулорічному Каннському фестивалі. Головний герой — емігрант із США Мікі Пірсон (Меттью Макконегі), який закінчив Оксфордський університет, але вирішив вкласти знання в виробництво марихуани в Лондоні. При цьому маскування бізнесу витончене і дуже британське: ферми для вирощування "травички" Мікі розміщує в підземних теплицях… родових маєтків збіднілих аристократів, яких щедро спонсорує "травʼяний король". Проблеми починаються, коли Мікі вирішує продати прибутковий бізнес нуворишу з Оклахоми — якомусь Меттью Бергеру. Кримінальний світ активно втручається в угоду — з відповідними кривавими наслідками. Акторський склад — екстракласу: крім Макконегі у фільмі знімаються Генрі Голдінг, Хʼю Грант, Джеремі Стронг, Джейсон Вонг і Колін Фаррелл.

"Джентльмени" — це дійсно "повернення до коріння", до часів "Великого куша" і "Карт, грошей і двох стволів". Фільм вийшов пустотливий, смішний і захоплюючий; Макконегі в головній ролі воістину неперевершений. Одним словом, є все те, за що ми любимо старого доброго Річі.

"1917"

6 квітня 1917. Північна Франція. Під деревом на лузі відпочивають двоє молодших капралів британської армії Блейк (Дін Чарльз Чепмен) і Скофілд (Джордж МакКей). До них підходить посильний від командування. Наказ: перетнути територію противника і передати повідомлення, яке зупинить самогубну атаку цілого полку.

Сем Мендес в "1917" показує пізню фазу Першої світової. Уже відбулися газові атаки, мʼясорубки на Соммі і під Верденом. Війна не просто змінила пейзаж — вона сама стала пейзажем. Саме тому ландшафт — третій персонаж разом з Блейком і Скофілдом. Щоб надати йому потрібну дієвість, весь фільм знятий двома довгими кадрами, по годині кожен. Камера постійно в русі, кожна нова перешкода виникає перед героями в режимі реального часу.

У такому просторі цивілізація скасована, а діють лише початкові стихії.

Земля — йдуть по ній і в ній. У глибоких траншеях, в засіяних трупами западинах, в німецькому бункері, де земля раптом кидається на Блейка і Скофілда, намагаючись поглинути їх після вибуху розтяжки.

Повітря — бій літаків над кинутою тихою фермою, смертельний вальс на трьох, після якого небо вивергає палаючий літак прямо нам в обличчя.

Вогонь — величезна нічна сцена в палаючому місті, жовто-оранжево-чорне пекло, настільки ж страшне, як і прекрасне. Одного тільки цього епізоду оператору Роджеру Дікінсу вистачило б для отримання "Оскара", що врешті-решт і сталося.

Вода: Скофілд ледь не тоне в річці, яка несе його, майже як Офелію, і навіть квіти тут зʼявляються — сотні білих пелюсток з черешневих дерев. Течія впирається в загату з мерців. Війна перемелює культуру.

Поранений, виснажений Скофілд, оплакавши загиблого товариша, прибуває нарешті за місцем призначення. Коли, здавалося б, сил немає і час згаяно, герой кидається в останній забіг, навперейми наступу власного війська. Це найважливіша і дивна атака в його житті, заради не знищення, а порятунку і своїх, і чужих. У якій він перемагає.

"Грейхаунд"

У 1939–1945 рр. одним з ключових чинників протистояння гітлерівської агресії були конвої — великі групи суден, що везли з Америки на європейські фронти зброю, боєприпаси, обладнання, продукти. Без цього перемога над нацистським блоком була б неможливою. Звичайно, Німеччина і Італія прицільно полювали на конвої.

Фільм голлівудського режисера Аарона Шнайдера "Грейхаунд" за романом Сесіла Скотта Форестера "Добрий пастир" присвячений одному з епізодів "Битви за Атлантику". У вересні 2016 р. стало відомо, що дворазовий лауреат "Оскара" Том Хенкс пише сценарій про есмінці ВМС у Другій світовій війні і також зіграє у фільмі. Премʼєру планували на березень 2019-го, потім перенесли на 8 травня 2020-го і нарешті "Грейхаунд" вийшов на Apple TV +.

"Greyhound" ( "Хорт") — це радіокод есмінця USS KEELING, призначеного для знищення субмарин. Есмінцю доручено охороняти 37 кораблів союзників. Хенкс грає капітана USS KEELING Ернеста Краузе.

Майже весь сюжет — дві доби перебування в "чорній ямі", ділянці океану, куди не проникає авіація союзників, яка здатна знешкоджувати ворожі субмарини. Німці про це знають і висилають "вовчу зграю" — групу підводних човнів, призначених завдати конвою максимальні втрати. Події розгортаються переважно на капітанському містку "грейхаундів"; іноді камера злітає над битвою, щоб показати її під великим кутом.

Оператор Шеллі Джонсон і майстри спецефектів повинні вважатися повноправними співавторами фільму. Види моря, причому в будь-якому режимі — від лютого шторму до сонячного штилю, від глухої ночі до похмурого дня, створюють вражаючий простір дії. Ці візуальні мʼязи нарощені на простому, але міцному драматургічному скелеті, який складають сценарій і гра Хенкса. 64-річний актор залишається у відпрацьованому до автоматизму образі кризового менеджера. Його герой кожні 10–15 хвилин екранного часу стикається з новими небезпеками. Історія розвивається з шаленою швидкістю, але без перетворення в самодостатнє трюкацтво: добре вибудувана напруга не скасовує драматичної глибини, позначеної особами другорядних персонажів, звуковими акцентами боїв, уривчастими діалогами. У Шнайдера, Хенкса і Джонсона вийшло на рідкість динамічне кіно з елементами справжнього трилера.

"Манк"

"Манк" — біографічна драма культового американського режисера Девіда Фінчера, його перша повнометражна робота після 9-річної перерви. Премʼєра в окремих кінотеатрах відбулася в листопаді, а на онлайн-платформі Netflix — 4 грудня. Головну роль виконав Гері Олдмен.

Сюжет (за сценарієм Джека Фінчера, батька Девіда) оповідає про сценариста Германа Дж. Манкевіча, який в 1942 р. розділив з Орсоном Уеллсом "Оскар" за сценарій до фільму "Громадянин Кейн", нині визнаному класикою світового кіно. Окрему увагу приділено лінії медіамагната Вільяма Рендольфа Херста і його коханки, актриси Меріон Девіс. Саме Девіс, ще в 1930 р., познайомила Манкевіча з Херстом, і саме на вечірці в Херст-касл сценарист зійшовся з керівником кіностудії Metro-Goldwyn-Mayer Луїсом Бартом Майєром, який запропонував Герману співпрацю. До речі, Херст, дізнавшись про зйомки "Громадянина Кейна", був вкрай незадоволений і влаштував проти фільму потужну антирекламну кампанію через ЗМІ, що належали йому, що призвело до фактичного провалу картини в прокаті.

У Фінчера тут два головних козирі: стилізація і Олдмен. Фільм не просто чорно-білий, він ще й змонтований в дусі "золотої епохи Голлівуду", а також розбитий на глави, названі так, як зазвичай називали епізоди в сценаріях: "екстерʼєр студія MGM День 1 934 (флешбеки)". На більшості кадрів лежить легкий серпанок, така собі романтична сепія, що нібито ще більше "старить" зображення.

Що ж стосується Олдмена, то вже очевидно, що роль Манкевіча поряд з перетворенням в Черчілля (2017) принесе йому другий "Оскар". Олдмен грає вкрай складний характер: шалено талановитого сценариста і при цьому алкоголіка; геніальну, проникливу людину, але і потворного скандаліста. Діапазон просто приголомшливий; що б не робив актор на екрані, враження просто зачаровує, як при погляді на вогонь або воду.

"Тенет"

Так само, як і у випадку з Фінчером, кожен новий фільм британця Крістофера Нолана привертає найпильнішу увагу. "Тенет" (англ. Tenet — "Принцип") — для нього особлива робота. Як зізнається сам режисер, він виношував ідею фільму понад 20 років. У головних ролях знялися Джон Девід Вашингтон, Роберт Паттінсон, Елізабет Дебікі, Дімпл Кападія, Майкл Кейн і Кеннет Брана.

Це перший голлівудський блокбастер, який вийшовув кінотеатрах після карантинних обмежень. У світовому прокаті "Тенет" зібрав $362,195 млн.

Зйомки фільму проходили в Данії, Естонії, Індії, Італії, Норвегії, Великобританії і США, однак дія починається в Україні. Терористи нападають на Оперний театр у Києві, а Протагоніст (Джон Девід Вашингтон) бере участь в спецоперації ЦРУ з найманцями з порятунку вантажу плутонію і запобігає теракту. ЦРУ передає плутоній з місця теракту Службі безпеки України. Ті перенаправляють його в Таллінн для зберігання.

Звичайно, Київ тут умовний: "оперний театр" — сірий будинок мінімалістичної архітектури, анітрохи не схоже на Національну оперу на Володимирській вулиці. Однак табличка написана грамотною українською, форма української поліції і спецназу КОРД виглядають цілком коректно, та й, врешті-решт, Україна тут — лише умовна відправна точка для подальших, без перебільшення фантасмагоричних подій.

У Києві герой уперше стикається з явищем інверсії від незнайомця, який врятував його: куля виривається не з стовбура, а зі стіни і залітає назад у ствол. Найманці розуміють, що їх обдурили, і катують Протагоніста, але він встигає проковтнути капсулу, в якій, як передбачалося, повинна бути отрута. Коли Протагоніст приходить до тями, його вербують в організацію "Тенет", мета якої — запобігти Третій світововій війні. Герой дізнається про технологію з майбутнього, яка призводить до руху предметів назад у часі. І хтось хоче застосувати цю технологію так, щоб повністю знищити світ.

Найсильніша сторона фільму — візуальна. Нолан любить ігри з часом, що помітно в його блокбастерах "Початок" (2010) і "Інтерстеллар" (2014), але тут він перевершив самого себе. Інверсуються не тільки кулі, але й снаряди, і люди. Інверсований вибух намертво заморожує все довкола. З інверсованим бійцем, який вже знає хід майбутнього поєдинку, боротися надзвичайно складно. Таким чином, "Аргумент" — видовище, "закручене" відразу за двома напрямками: в видовищі — таких дивних і ефектних боїв екран ще не бачив; і в змістовній частині, насиченій фізичними та філософськими парадоксами. Для побудованого на дії бойовика це вкрай рідкісне поєднання, проте Нолану без видимої напруги вдалося його досягти.

"Черкаси"

Військова драма "Черкаси" (режисер — Тимур Ященко, Україна — Польща) заснована на реальних подіях. Морський тральщик "Черкаси" був останнім кораблем, який захопили російські окупанти в Криму навесні 2014 р. Головні герої — вигадані, але водночас типові хлопці з українського села — Міша (Євген Ламах) і Лев (Дмитро Сова). Служити на флот вони йдуть, щоб втекти від сільської безнадії — війна з Росією ще не почалася і ніяких патріотичних мотивів у хлопців немає. На "Черкасах" герої опиняються в епіцентрі історичних подій.

Перше, що хочеться відзначити, — те, чого гостро не вистачає нашому кіно, — акторську гру. Десятки акторів точно підібрані саме за кінематографічними типажами і грають без криків, перебільшень і розмахування руками. Росіяни зображені теж цілком собі людьми, які, втім, не вагаються з виконанням злочинних наказів. Окремо варто відзначити діалоги. Мова (в якій нецензурна лексика звучить точно і там, де треба) і ситуації повністю відповідають логіці персонажів, тому весь розвиток подій виглядає природним. Режисер, для якого "Черкаси" стали повнометражним дебютом, міг би легко впасти під кінець в пропагандистський пафос, але Ященко вибрав приглушений і від того ще більш драматичний фінал — з поверненням повністю оновленого героя в уже нерідне село.

"Зарваниця"

Співавтори документальної стрічки "Зарваниця" Ярема Малащук та Роман Хімей починали як художники-відеоартисти і в цій якості отримали нагороди PinchukArtCentre в 2018 і 2020.

У своєму режисерському дебюті Ярема та Роман знімають групу паломників, які вирушають у пішу мандрівку в особливо шановане місце грекокатоліцизму — Зарваниці. Тут знаходяться знаменита ікона Божої Матері Зарваницької, одна з найбільших подільських святинь УГКЦ — Зарваницький духовний центр, а також побудований у 2018 р. "Український Єрусалим" — зменшена репліка комплексу культових споруд Святої Землі. Щорічно туди стікаються тисячі віруючих. Малащук і Хімей виділяють кілька характерів з барвистою натовпу. У кожного тут своя тиха доблесть, своя краса і своє дивацтво. Режисери не приховують своєї зачарованості. Візуальне поле фільму — з його пейзажами, ритуалами, співаючими процесіями, маніпуляціями фотографа, відвертим кітчем (на кшталт білого лебедя з шин) — досягає місцями істинно барокової насиченості. Фінальні титри чергуються із зображеннями наївно-лубочних, анімованих на компʼютері ікон. В результаті складається образ — іноді іронічний, але цілком доброзичливий — народного християнства, не завжди близького догматам і установкам церкви.

Як для дебюту — цілком професійно.

"В. Сильвестров"

Про створення картини "В. Сильвестров" її режисер, провідний вітчизняний документаліст Сергій Буковський, розповідає наступне:

"Видавництво "Дух і Літера" опублікувало книгу про композитора. І там були в додатку компакт-диски з його музикою. Коли я почув авторські чернетки до Шевченкових віршів, я зрозумів: фільм — готовий. Залишилося тільки його зняти".

Валентин Сильвестров — живий класик української академічної музики, автор девʼяти симфоній, реквієму, десятків хорових, камерних і фортепіанних творів.

Фільм розбитий на три частини. У першій ("Вірус виразності") і в третій ("Алілуя") детально показані репетиції хорових творів; центральний сюжет другої частини "Зона памʼяті" — інтервʼю з композитором.

На питання про те, що для нього успіх, Сильвестров відповідає: "Успіх у тому, що це правильно зіграно". "Вірус виразності" і "Алілуя" — про те, як ця "правильність" досягається. Композитор раз по раз обриває ідеальний для повсякденного слуху спів, знову і знову повторюючи "вище", "швидше", "яскравіше", по-пташиному змахуючи руками. Мучить себе, хормейстерів, звукооператорів, поки не досягне ідеального результату.

Середовище свого героя Буковський показує не прямо, але точно. У кадр,і згідно з музикою, з її ритмом і настроєм, зʼявляються вулиці, канали, люди київської Русанівки, де живе Сильвестров, а також види приміського селища Ворзель, де знаходяться композиторські дачі. Ландшафт працює на розповідь: заходить мова про Брейгеля-старшого, і зимові Русанівські двори виглядають цитатою з "Мисливців на снігу", а Вавилонська вежа з однойменної картини знаходить паралель у високій стопці книг, увінчаній маленьким снопом ("Косовиця" — ще одна картина Брейгеля ). Вдивляючись в цю гранично знайому реальність за допомогою досвідченого оператора Сергія Михальчука, розсипаючи по ній такі образні відзвуки, Буковський перетворює простір побутовий в поетичний. І створює, ймовірно, найбільш повнокровний кінопортрет Сильвестрова з усіх існуючих.

"Атлантида"

У нас про війну знімають регулярно. Результати, як правило, непереконливі. Причина, крім звичайних вад національного кіно, ще й в надмірній актуальності подій.

Режисер Валентин Васянович встановлює дистанцію штучно — дає титр про завершення війни в 2024 р. "Атлантида" — це 28 сцен, знятих на загальних і середніх планах майже завжди статичною камерою, причому епізод може тривати і після виходу героя з кадру. Спочатку діють Сергій (Андрій Римарук) і Іван (Василь Антоняк). Разом воювали (до речі, обидва актори пройшли війну в реальному житті), зараз працюють на сталеливарному комбінаті. У вільний час розважаються стріляниною по вирізаних з металу мішенях. У цеху їх недолюблюють — перемога перемогою, але "ковбаса по 2,20" в головах залишилася. Іван контужений, не спить, робота валиться з рук. Після дрібʼязкового конфлікту з бригадиром він здійснює самогубство, падаючи в ковш з розплавленим металом. Комбінат закривають заради "нових можливостей", проголошуваних пролетарям з великого екрана американським інвестором. Патетичного (пост) радянського Донбасу більше немає, на найближчі десятиліття це приречений край: річки і водоносні пласти заражені солями з покинутих шахт. Пейзаж після перемоги заповнений мінами, руїнами, великими машинами, людьми у формі — мертвими і живими.

Сергію вже не потрібно воювати і виробництва більше немає; залишаються два заняття, найбільш затребувані в "зоні": розвозити питну воду в цистерні і допомагати парамедику Каті (Людмила Білека — також реальний фронтовий парамедик) при ексгумації безіменних поховань. Скрупульозність, з якої показані всі судово-медичні процедури, — не заради шоку; іншим способом не передати глибину травми, яка стала способом існування звільненої території.

Протистояти розчиненню в такому середовищі можна тільки дією. Працювати, ховати, любити або рятувати, кого ще можна врятувати, — функціонувати в спустошеному пейзажі і ніякому часі. Їм дійсно немає місця серед звичайних людей, як зауважує Сергій, обіймаючи Катю. Перед фіналом Васянович раптово включає тепловізор, занурюючи закоханих в примарне оранжево-синє мерехтіння після того, як стає зрозуміло, що вони нікуди не підуть і не виїдуть з цієї понівеченої землі. Вони належать їй так, як можуть належати хіба що мерці або найвідчайдушніші живі.

"Земля блакитна, немов апельсин"

Повнометражний дебют Ірини Цілик "Земля блакитна, немов апельсин" стала відома задовго до національної премʼєри, оскільки отримала приз за кращу режисуру в конкурсі світової документалістики фестивалю незалежного кіно "Санденс" (США) і ряд інших нагород. Назва картини є цитатою з вірша французького сюрреаліста Поля Елюара:

Земля блакитна,

немов апельсин,

відтепер омана

неможлива, слова не брешуть.

Сюрреалізм — це поєднання несумісного, речі не на своїх місцях. Що, власне, і відбувається під час війни. Цілик відстежує життя багатодітної родини в прифронтовому донбасівському містечку Красногорівка. На Ганні, яка сама має чотирьох дітей — Мирославу-"Миру", Настю, Владю і Стасика, — війна лежить особливо тяжким тягарем. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури і паралельно робить короткометражку про життя сімʼї, залучаючи до процесу родичів, сусідів і навіть військових. "Земля…" і починається зі зйомок — один за одним діти, а потім сама Ганна сідають перед камерою на тлі чорної тканини, прикріпленої скотчем на стіні. Віддалені звуки обстрілу цьому не заважають. Мирослава командує: "Починаємо". Але починає сама реальність: клацання кіношної "хлоповки" в руках Владі тягне через різкий монтажний стик справжній вибух. Паніка. Темрява. Звін у вухах. Розбитий сусідній будинок.

Ганна і її діти живуть всупереч жаху і абсурду, в які занурена Красногорівка. Кіно для них — і спосіб спогадів, і терапія; воно так само глушить війну, як і архівує її.

Фільм про фільм — історія не нова, однак Ірина за допомогою талановитого оператора Вʼячеслава Цвєткова вибудовує на цьому прийомі особливий візуальний сюжет. Зйомки розгортаються в різних ритмах, іноді стикаються — і тоді дві кінореальності стають невиразними, і ці точки злиття породжують додаткову напругу, яка пронизує "Землю…". Фільми відображаються один в одному; війна відбивається в фільмах; все відбивається на сітківці свідків війни. Саме тому Цілик відводить обʼєктив від екрана з матеріалом Мирослави після титру "2014" і зосереджується виключно на очах глядачок. І цих поглядів цілком достатньо, щоб зрозуміти все і про Красногорівці, і про людей в ній.