Приїхати за свободою. Два роки в українських "рожевих окулярах"

Зовсім скоро буде два роки, як ми з дружиною живемо і працюємо в Києві. Здається, лише вчора виїхали з Білорусі. Але насправді вже є, що згадати і про що розповісти

Фото: Денис і Вікторія Лавникевич

Коли ми їхали в Україну навесні 2018-го, друзі та рідні були в жаху. Вони не розуміли, як можна їхати в "злиденну, голодну, воюючу країну, де на вулицях за російську мову вбивають" (цитата). Обіцяли не кидати нас у біді, слати гроші і їжу. Але вже через пів року самі із задоволенням їздили до нас в гості, дивувалися українському достатку і охоче везли в Мінськ повні сумки українських продуктів.

Наші українські знайомі теж дивувалися, переконували нас, що нам в Україні не сподобається, що це у нас "ефект туриста" і рожеві окуляри, що скоро ми все зрозуміємо і поїдемо назад. Цікаво, що підтримали нас тільки співвітчизники-білоруси, які переїхали до нас. Вони всі говорили одне: "Ви втратили час. Треба було перебиратися в Україну раніше".

І ось минув час, ми вже давно не туристи. За останній рік ми нарешті стали серйозно вивчати українську, закінчили місцеві курси водіння, купили своє житло. Дрібних змін ще більше, нехай і не в таких значних масштабах чужого життя. Але залишаються ті самі "рожеві окуляри": сьогодні ми все в такому ж захваті від України, як і в травні 2018-го.

При цьому багато речей в Україні нас продовжують дивувати - як людей, які все свідоме життя до цього прожили в Білорусі, хоча й чимало подорожували світом.

Вражає шанобливе в суспільстві ставлення до української мови. Більш того, видно, що останнім часом мову стали активно вивчати люди старшого віку, раніше принципово російськомовні. Дивує і дуже доброзичливе сприйняття українцями білоруського. Деякі вивчають його просто тому, що "це цікаво". Одкровенням було існування "білоруського розмовного клубу", в який мене і мою дружину запросили як "натуральних" носіїв білоруської мови. Українці охоче читають білоруською, з радістю слухають білоруську мову, взагалі всіма силами заохочують тебе говорити рідною мовою.

Хороший приклад. На радіо НВ, де я був запрошеним експертом, приблизно десять хвилин ефіру говорив російською, потім слухачі почали писати ведучій в Viber з проханнями перейти мені на білоруську. Коли я в ефірі Громадського радіо, мене завжди просять спочатку говорити по-білоруськи. Іноді навіть складається неприємне враження, що по-білоруськи в Україні я розмовляю куди частіше, ніж на батьківщині.

Коли ми купували квартиру, то зрозуміли, що для українців нерухомість - мабуть, єдино можливий спосіб зберегти гроші від знецінення. Для багатьох знайомих українців однушка з дешевим ремонтом - це ще й універсальна "пенсійна" страховка. Нам було незвично, що багато українців зовсім не розраховують на пенсію в якості джерела доходу, а воліють забезпечувати себе самі. Тобто "придбати і здавати". Оренда житла у Києві традиційно дорога, а купити житло - відносно дешеве задоволення. (У Білорусі все з точністю до навпаки.)

А ще українці куди легше ставляться до життя, до його перипетій, злетів і падінь. З одного боку - дуже хороша риса. Думаю, через це в Україні рівень і самогубств, і споживання алкоголю - куди нижче, ніж у Білорусі (статистичний факт).

З іншого боку, наслідок такого ставлення - деяка розхлябаність і необов'язковість. Тут запізнитися на зустріч на 15 хвилин - вважай, і не запізнитися зовсім. І тільки дисципліновані білоруси прийдуть вчасно. Більше того, ми досі не можемо звикнути, що тут якщо домовився про зустріч за тиждень - треба напередодні погоджувати її заново. У Білорусі людині і в голову не прийде, що в іншому випадку зустріч необов'язкова.

Ще українці чомусь переконані, що білоруси живуть заможніше. Можемо засвідчити: в матеріальному плані рівень життя однаковий. Можливо, в Білорусі краще йде справа з інфраструктурою. Зате в Україні вища якість життя. Що я маю на увазі? Тут нам, щоб підтримувати звичний у Білорусі рівень споживання, доводиться витрачати помітно менше зусиль і нервів.

Ще часто доводиться чути: "Нам би вашого Лукашенка, щоб порядок навів!" Ось вже дійсно, бійтеся своїх бажань. Бо не знаєте, чого просите. Найбільшим фанатам "бацьки" можемо порекомендувати пів року пожити в Білорусі. Дуже сильно протверезить.

Але те, що найбільше дивує нас і сьогодні, - це якась свята, абсолютна впевненість українців у тому, що вони самі нещасні люди на світі, що вони живуть гірше за всіх, і їхня країна - втілене пекло на землі. Рівень щастя в Україні - один з найнижчих у світі. Наш сусід по будинку їздить на новому джипі BMW, його дружина і діти перед Новим роком відпочивали в Парижі, а будинок - повна чаша. Але він у розмові завжди скаржиться, що "життя нестерпне, влада зовсім бізнес задавила". Чути таке від рум'яного, здорового мужика - як мінімум дивно.

Сьогодні, дивлячись на минулі два роки "українських пригод", я розумію, що ми все-таки їхали за свободою. Того, хто виріс в СРСР, пережив його крах і 90-і, важко збентежити побутовими негараздами і навіть війною. А ось майже три десятки років, прожитих при єдиному президенті Країни висхідної картоплі, змушують цінувати свободу у всіх її проявах.

Навіть таких простих, як велика кількість кав'ярень на міських вулицях, чиновники, які відповідають на питання журналістів, впевненість, що тебе не зупинить озброєний патруль просто перевірити документи, свобода вийти пошуміти під Офісом президента або Верховною Радою, зібратися компанією більше трьох осіб в будь-якому місці, вголос лаяти президента, реалізувати свій проєкт без погодження з начальством і заступником директора по ідеології, відвоювати парк у забудовника, отримати у власність землю та оформити дозвіл на зброю. Розуміння, що твій голос на виборах дійсно порахують.

Ми за два роки життя тут зрозуміли: незалежно від професії і віку, Україна дає кожній людині базову радість бути вільним. Це не завжди про багатство і процвітання в комплекті. Але завжди це історія про те, що демократія не народжується в темряві людської байдужості.

Денис ЛАВНИКЕВИЧ, Вікторія ЛАВНИКЕВИЧ

Читати подробиці і стежити за нашим життям у режимі реального часу можна на нашому телеграм-каналі "Пригоди білорусів в Києві"