Дорогу експериментам! Як Jethro Tull, Пол Маккартні та Роберт Плант винаходять музику заново

Jethro Tull та "RökFlöte"

Одна з найдивовижніших музичних новинок цієї весни – новий альбом легендарного британського гурту "Jethro Tull" під назвою "RökFlöte". Дивним і незбагненним у цій платівці, 23-ій за більш ніж півстолітню кар'єру, є те, як вона звучить — так, ніби Ієн Андерсон і компанія не просто знову палко полюбили музику, а знову її винайшли – принаймні, для самих себе.

Новий альбом "Талл" з'явився лише через рік після виходу платівки "The Zealot Gene". І якщо врахувати, що останній реліз, який повністю складається з нового матеріалу, виходив у групи ще у 1999-му, такий сплеск творчої активності виявився не просто приємним, а ще й інтригуючим. Втім, Іен Андерсон та його група завжди зберігали здатність не просто дивувати, а приголомшувати – а ще бути не зовсім тими, за кого їх приймають і за кого вони самі себе видають.

Починали вони наприкінці шістдесятих як блюзова група з виразним джазовим присмаком — але якщо врахувати, що крім інструменту Міка Абрахамса (тодішнього гітариста "Талл"), основним солуючим інструментом була люта флейта Андерсона, це був дуже дивний блюз. "Талл" насправді ніколи не сприймали блюз всерйоз — на відміну від більшості груп "блюзового буму" в Британії, що несуть його, як прапор. Все це робило їхній дебют 1968 року, "This Was", справді унікальним явищем – а ще те, що вони більше ніколи не грали подібну музику.

Коли в 1971-му "Джетро Талл" записали свою саму знамениту платівку "Aqualung" (заголовна пісня якої мальовничо оповідає про повсякденне життя бомжа, а зовсім не про принади дайвінгу), альбом вважали "концептуальним", а саму групу записали у виконавці прог- року. Тобто жанру, який тоді був вінцем не тільки рок-музики, але музики взагалі. Андерсон заперечував якусь концепцію в "Акваланзі", вважаючи платівку просто набором розрізнених пісень, частина з яких до того ж була зворушливими короткими акустичними замальовками. Але оскільки ніхто його не слухав, наступний реліз "Талл" виявився навмисне прог-роковим — і сорокахвилинна сюїта довжиною в платівку, "Thick as a Brick", досі звучить так, ніби була створена у нападі нелюдського натхнення, у відчайдушній спробі не упустити жодної диктованої "згори" ноту. Альбом виявився справжнім шедевром прог-року – може, ще й тому, що Андерсон та "Талл" насправді були зовсім іншими, не такими зацикленими на своїй високохудожній місії, як тодішні колеги за жанром, ті ж "King Crimson", "Genesis "і "Yes".

Втомившись від складних і масштабних форм, Андерсон цілком поринув у те, що завжди так чи інакше проглядало в його піснях – а саме в англійський фольк. Дві дивовижні платівки, "Songs from the Wood" (1977) і "Heavy Horses" (1978), були зроблені з великою любов'ю, здавалося, що це не пісні, а шедеври ручної роботи якогось невідомого майстра минулих століть. Так, у розпал панку важко було відшукати на планеті теплішу, багату на чудові деталі та нюанси, а також неперевершено несучасну музику, ніж на цих альбомах – інших таких просто не було. Це був ще один пік у довгій кар'єрі "Джетро Талл" та самого Ієна Андерсона.

Так, "Джетро Талл", скільки б десятків чудових музикантів не встигло пограти під цією вивіскою — це, перш за все, Ієн Андерсон, син англійської матері та шотландського батька та один із найзначніших та найунікальніших героїв у британській музиці та культурі останніх п'ятдесяти років. Автор пісень, флейтист, звукоінженер, продюсер, приголомшливий шоумен з відмінним почуттям гумору – плюс людина, яка готова в разі потреби готова схопитися за будь-який інший інструмент, від бас-гітари до саксофону. На початку вісімдесятих Андерсон, як і годилося в той час, захопився синтезаторами — в результаті платівка "Under Wraps", хвацько напхана драм-машинами, виглядала в дискографії "Талл" форменою аномалією, але від того слухати її було не тільки цікаво, але й смішно.

Але з другої половини 80-х ставало дедалі ясніше, що Андерсон завершив для себе процес творчих пошуків – музика "Талл" почала застигати в такій формі, яка влаштовувала б будь-якого середньостатистичного шанувальника гурту з багаторічним стажем. Трохи хард-року, трохи фольку, крапелька блюзу – і настільки незначна кількість будь-яких інших компонентів, що їхня присутність не здатна була ні дивувати, ні обурювати, ні насторожувати. На альбомі 1995-го "Roots to Branches", щоправда, ще можна було не без задоволення помітити східні фарби — насамперед у грі Андерсона на флейті, але наступний реліз "Dot com" виявився більш традиційним. Потім була наймиліша платівка The Jethro Tull Christmas Album, один вдалих "різдвяних" альбомів в історії звукозапису. Цей альбом був чимось більшим, ніж просто сезонним продуктом, але складався він переважно з переробок старого матеріалу та обов'язкових різдвяних гімнів – і це був останній рядовий реліз, випущений під назвою "Джетро Талл" на довгі роки.

У новому столітті Андерсон продовжував складати і випускати музику, але вже під власним ім'ям, залишивши нарешті в спокої Джетро Талла, вченого-аграрія з 18-го століття. Андерсон, зокрема, записав продовження свого прог-рокового шедевра, "Thick as a Brick 2" — передбачувано набагато менш яскраву роботу. Ще він випускав класику "Талл", заспівану у супроводі струнного квартету, при цьому постійно гастролював, іноді як Ієн Андерсон, іноді як "Джетро Талл". Потім Андерсон виявив, що люди, які грають з ним на сцені, роблять це набагато довше, ніж будь-який інший склад "Талл". Переважно це були музиканти набагато молодші від легендарного флейтиста – і Андерсон нарешті вирішив, що варто надати цим людям свого роду честь, а заразом і висловити подяку, записавшись із ними у студії під канонічною назвою "Jethro Tull". Так з'явилася торішня платівка "The Zealot Gene" — і в ній вже відчувалося деяке хвилювання і напруга, властива захопленим людям. Так, Андерсон на тому альбомі не просто сумлінно виконував свою роботу – він знову заговорив зі своєю Музою.

Але ось лише через рік вийшов новий альбом. У недавніх інтерв'ю 75-річний Андерсон все частіше говорив про свій вік, натякаючи, що найкраще, що він може зараз зробити – зосередитись на тому, що виходить у житті найкраще. І та регулярність, з якою Андерсон почав записувати нову музику – це однаково результат натхнення та ясного розуміння того, що ніхто, крім нього самого, не дасть цій музиці життя.

Нова платівка — не зовсім те, що колись називали "концептуальною роботою", але "RökFlöte" цілком натхненний багатою міфологією Північної Європи. Нехай так, але це і не чергова героїчна казка про вікінгів – чим могла б погрішити, наприклад, якась рядова "металева" група. Міфам і богам Андерсон дає подихати сьогоднішнім неспокійним повітрям – спостерігаючи за досить суворою картиною та майстерно, як це могло виходити тільки в нього та його флейти, підкреслюючи морок не музичним кошмаром, а чудовими тонкими лініями.

У музиці платівки зовсім немає натужності, характерної для більшості релізів представників "класичного року" у новому столітті. Архаїка, заговоривши новою мовою, раптом зазвучала плавно, повнокровно та свіжо. Нова мова – це перш за все новий звук. Високотехнічних гітарних пасажів на альбомі достатньо, але флейти, різних характерів і настроїв, на платівці ще більше – при цьому ці два абсолютно різні інструменти ще ніколи так красиво не змагалися один з одним.

Так, альбоми "Джетро Талл" у минулому ще не звучали настільки ненав'язливо, але в той же час зі здатністю занурювати слухача і демонструвати просто наполегливу ніжність — парадоксально, як це часто бувало з кращими записами Андерсона. До того ж, лідер "Талл" нарешті знайшов спосіб отримати користь з обмежених можливостей його нинішнього, "пенсійного" вокалу — в голосі Андерсона тепер зовсім немає агресії, зате там з'явилася необхідна загальна атмосфера таємниці. Наступний альбом "Талл" — а Андерсон обіцяє, що вийде він 2024-го — має стати ще кращим.

Сольні альбоми Пола Маккартні

У наш час дивитися на те, як наново винаходять себе і свою музику легенди, яким робити це вже зовсім не обов'язково – справжнє задоволення. Більшість із цих музикантів народилися в сорокових роках минулого століття, вони й створювали в музичному сенсі минуле, двадцяте століття – і вся сучасна музика все ще живиться його ідеями. Тим більше символічно, що Пол Маккартні, відповідальний за написання у складі "Бітлз" і в роки мегауспішної сольної кар'єри найбільших пісень в історії музики, зав'язав новий роман із цією музикою саме на рубежі століть, на початку нульових.

Після того, як на початку вісімдесятих припинила існування група номер два Пола, "Wings", Маккартні у своїх сольниках все далі віддалявся у безпечну зону комфорту. Якщо він і виходив із неї, то всього на кілька треків в окремих альбомах — просто тому що Маккартні за своєю натурою не міг зовсім відмовитися від ризику, експериментів і простих пустощів у творчості.

Але загальне враження було таким, що кожним новим своїм релізом він намагається догодити всім і кожному, незалежно від віку та музичних уподобань – і в жодному разі не образити. Якщо платівка 1980-року "McCartney II", записана в гордій і продуктивній самоті, була чарівно бешкетним і дивовижним результатом захоплення електронікою, то вже випущений через три роки альбом "Pipes of Peace", теж створений переважно електронними засобами, був охайним, невинним і таким, що зовсім не шукає нових шляхів. Така гра в музичне благополуччя тривала до 1997-го року, і тодішня платівка "Flaming Pie" звернула на себе увагу тим, що звучала зовсім по-домашньому, просто на межі допустимості затишку та комфорту в кожній ноті та кожному звуку. Ті пісні не були розраховані на виконання на стадіонах по всій планеті, перед сотнями тисяч шанувальників.

Потім, у 1998-му, померло кохання всього життя Маккартні, перша дружина Лінда. Маккартні горював рік, після чого випустив "терапійний" альбом "Run Devil Run", збірку каверів старих рок-н-ролів 50-х. Мабуть, у цей же період у Пола відбулося якесь глобальне переосмислення ролі музики в його житті — і своєї місії в цьому все ще захоплюючому, все ще триваючому та необхідному процесі теж. У нього з'явилася нова подружка Хізер Міллс, яка згодом стала другою дружиною, а платівка 2001-го "Driving Rain" вперше за довгі роки звучала по-справжньому щиро, ризиковано, а подекуди й просто авантюрно. Наприклад, це стосується глибокої, на межі істерики, драми "Lonely Road", пофарбованої в знайомі ще з часів "Бітлз" індійські тони "Riding into Jaipur" та тривожного, навіть зловісного студійного джему "Rinse the Raindrops".

Потім стосунки з Хізер дали глибоку тріщину і це було дуже помітно по наступній роботі Маккартні, чудовій платівці "Chaos and Сreation in the Backyard". Тоді, у 2005-му, Маккартні зазвучав вже зовсім по-новому – сучасно (заслуга продюсера Найджела Годріча, який співпрацював з "Radiohead" і Беком), але водночас неспішно, мудро, глибоко і дуже рефлексивно. З того часу нові альбоми Пола звучать саме так – іноді в них більше оптимізму та активних модних рухів, як на платівці 2018-го "Egypt Station", іноді – як у випадку з останньою на сьогоднішній день роботою, платівкою "McCartney III" 2020 -го — більше розслаблених експериментів, що є чистою радістю творчості.

Але щоразу ці записи 21-го століття вражають тим, наскільки доречно і в той же час недосяжно звучить музика, що записується, в новому часі. Найкраще у Пола виходило складати і записувати нові пісні саме тоді, коли він не боявся не виправдати будь-яких очікувань — так було ще з часів канонічного альбому "Бітлз" "Оркестр клубу одиноких сердець сержанта Пеппера". І саме таким чином і справджувалися будь-які надії, пов'язані з музикою Маккартні, а іноді – і мрії.

Роберт Плант та "Dreamland"

Тоді ж, на початку нового століття, щось трапилося з Робертом Плантом, колись вокалістом одного з найвідоміших гуртів планети, "Led Zeppelin", а на той час уже близько двадцяти років сольного виконавця. Звичайно, всі платівки Планта, починаючи з дебютної "Pictures at Eleven" 1982-го року, викликали підвищений інтерес насамперед у шанувальників "Зепелін" — вони кидалися на нові релізи Планта і бралися гарячково ритися в піснях у пошуках чогось, що нагадує музику гурту. Як правило, знаходилося мізерно мало — Плант свідомо намагався уникати елементів, що були у звуковій картині "ЛЗ".

Піком такого ставлення Роберта до свого минулого став альбом "Shaken'n'Stirred". Тоді Плант настільки захопився всім модним чи "просунутим" із того, що відбувалося в музиці середини 80-х, що, здавалося, що це його дебютний реліз. Точніше, дебют молодої людини, яка не знає і не хоче знати, що грали та співали кількома десятиліттями раніше – і, будучи типовим продуктом 80-х, видає такий самий типовий продукт для публіки, з явним азартом та ентузіазмом.

Потім настали 90-ті і у Планта дещо змінилося ставлення до минулого – як до свого, так і музики в цілому. Альбом "Fate of Nations" був дуже гармонійною роботою – саме так повинна була у 1993-му звучати платівка людини, юність якої, як і належить, повна романтики та поневірянь, припала на шістдесяті, а потім трапився гурт "Лед Зеппелін", у якому він був вокалістом та одним з основних авторів пісень. Тоді ж у 90-х Плант на кілька альбомів возз'єднався з гітаристом "Зепелін" Джиммі Пейджем, і це було однією з головних музичних подій того десятиліття. Але Роберт несподівано залишив Джиммі, не догравши тур на підтримку другого спільного альбому Walking into Clarksdale — довелося скасовувати заплановані концерти в Японії, Австралії та Південній Америці.

Тоді Плант втік від стадіонів та багатотисячних натовпів. Натомість Роберт став грати разом зі скромним колективом акомпаніаторів "Priory of Brion" на зовсім невеликих концертних майданчиках у Європі — займаючись приблизно тим же, чим заробляв свій шматок хліба ще до "Лед Зеппелін". Роберт виконував в основному класику 60-х, причому такого роду пісні, які навіть у той час знали і любили лише найдосвідченіші, справжні меломани – в основному, шедеври каліфорнійської психоделії, від "Moby Grape" до "Love". Плант знову закохався у цю музику. Сама музика знову стала для легендарного і, здавалося б, пересиченого славою вокаліста святом і загадкою — яку все ще хотілося вирішувати нескінченно.

2002-го вийшла платівка Роберта "Dreamland" — формально це був альбом каверів, плантівських версій тієї самої класики 60-х. Але ці пісні, від "Morning Dew", яка свого часу входила в репертуар культових "Grateful Dead", до "Hey Joе", колись записаної Джимі Гендріксом для свого першого синглу, були настільки рідними для Роберта і всмокталися в його кров, що звучали як написані ним самим у день запису. На цьому альбомі Плант співав зовсім не так, як під час недавнього світового туру разом із Пейджем, та й взагалі не так, як робив усі ці роки – хоча його вокальна манера змінювалася постійно ще за "Зепелін". Звична і показова вокальна акробатика була відсутня, нескінченні "baby-baby-baby" були зведені до мінімуму, натомість у голосі з'явилося співчуття — до героїв кожної пісні та кожного розбитого серця, склеєного та виходженого цією великою музикою за довгі роки.

Всі наступні альбоми Планта, випущені в 21-му столітті, від прекрасних "The Mighty Rearranger" та "Lullaby and… the Ceaseless Roar" до альбомів дуетів з кантрі-співачкою Елісон Краусс (останній з яких вийшов 2021-го) були з цього ж, нового племені. Вони зовсім не спекулювали на минулому і на класиці "Лед Зеппелін" зокрема, але в той же час винаходили це минуле заново, найсучаснішими способами — з трепетом і величезною любов'ю, хвилюючі хімічні реакції якої передавалися як музиці, так і слухачеві.

Джон Кейл та "Mercу"

Ну а цього року, окрім нового альбому "Джетро Талл", найбільш вражаючим релізом у сенсі переосмислення музики та місця в ній був новий альбом 80-річного на той момент Джона Кейла — одного із засновників найкультовішої групи всіх часів, прекрасних нью-йоркських невдах "The Velvet Underground". Так, валлійський альтист з академічною освітою, Кейл разом із геніальним Лу Рідом стояв біля витоків не лише "VU", а й, по суті, усієї альтернативної музики 20-го століття. Саме його то величний, то дикий альт був відмінною рисою в плані аранжувань на двох перших, найрадикальніших і найбезкомпромісніших альбомах гурту, "The Velvet Underground and Nico" та "White Light/White Heat".

Після запису цих революційних платівок Кейл, втомившись від суперечок із Лу Рідом, пішов із групи. Попереду була довга і захоплююча сольна кар'єра, тим більше цікава для вивчення сьогодні, оскільки Кейл все ще залишається недооціненим музикантом — на відміну від того ж покійного Ріда. У сімдесятих Кейл випустив цілу низку шедеврів, що тонко слідували манері істеричного, занепадницького, самовдоволеного і безпросвітного рок-н-ролу. Ці альбоми, "Fear", "Slow Dazzle" і "Helen of Troy", залишалися в тіні сольних платівок вічного провокатора Лу, що випускаються паралельно, але тим дивніше усвідомлювати, наскільки умиротвореним і романтичним був автор "Perfect Day" в порівнянні з часом абсолютно неконтрольованими емоціями Кейла.

У вісімдесяті Кейл став більш холодно і обачливо підходити до своїх пісень та їхнього аранжування, вирішивши, що настав час дорослішати, якщо не старіти – але він завжди реагував, гостро і в своїй особливій манері, на все те, що відбувалося в сучасній музиці. У новому ж столітті за цими реакціями стало особливо цікаво спостерігати — відколи Кейл все більше уваги став звертати на електроніку. Як ніхто інший із музикантів його покоління, Кейл розуміє, що синтезатори та комп'ютери – це не еліксир молодості та не шкідливі чужорідні елементи, а інструменти та фарби, які необхідні сьогодні для створення правдивої та достовірної картини сьогодення. І альбом 2023-го року "Mercу" звучить якраз так — це напрочуд достовірне, сиюсекундне зображення нашого часу. Намальоване в манері наймолодших і тих, хто шукає художників людиною, яка давно все знайшла і давно все зрозуміла.