Донбас, Сирія і Червоний Хрест. Як українська документалка перемогла на головному світовому фестивалі IDFA

Пандемія вплинула на формат IDFA, більшість показів проходить онлайн з 19 листопада по 6 грудня включно. Але прем'єра "Цей дощ ніколи не закінчиться" відбулася також і офлайн-режимі — в кінотеатрі з обмеженою кількістю глядачів. В Україні фільм покажуть тільки наступного року. Картина знята в копродукції України, Латвії, Німеччини та Катару.

Аліна Горлова народилася в 1991 р. в Запоріжжі. Закінчила в 2012 р. Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого, в 2010-му пройшла Навчальний семінар з кінорежисури, роботи з актором і драматургії з відомим польським режисером Кшиштофом Зануссі. Популярність Аліні принесла неігрова драма "Явних проявів немає" про майора ЗСУ Оксану Якубову, яка намагається подолати важкий посттравматичний розлад після служби в АТО. Короткометражний варіант фільму увійшов в альманах "Невидимий батальйон" (2017), а в 2018 р. повнометражна версія отримала приз телеканалу MDR на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина) і чотири нагороди на київському фестивалі Docudays UA.

Проєкт "Цей дощ ніколи не закінчиться" раніше був відомий під назвою "Між воєн". Головний герой фільму отримав нагороду конкурсу First Appearanc, знятого в монохомному зображенні і розбитого, подібно роману, на глави — син сирійського курда і українки Андрій Сулейман, який втік від війни на своїй батьківщині на українську Луганщину і знову опинився на війні. Ми спостерігаємо, як Андрій бере участь у волонтерському русі Червоного Хреста на лінії поділу, як він провідує родичів в Західній Європі і в Іраку, як намагається поховати батька на охопленій кровопролиттям рідній землі. Ця суто приватна хроніка розгортається на тлі безперервного циклу катастроф і боротьби з їх наслідками, і це прокляте коло дійсно не зупинити.

"ДС" Аліна, як ти прийшла в кіно?

А.Г. Я його дуже любила і постійно дивилася. У дитинстві та підлітковому віці по супутниковому телебаченню завжди можна було щось глянути плюс касети. Я займалася вуличною фотографією, у мене була камера "Зеніт", я знімала на плівку і скоро почала розуміти, що мені хочеться розвиватися в цьому напрямку. Хочеться спробувати розповісти якусь історію. Звичайно, класну історію можна розповісти і одним кадром, але мене все сильніше притягували рухомі образи.

"ДС" І в результаті ти перший фільм зняла в 16 років.

А.Г. За такий ранній початок слід дякувати мого майстра, Аллу Миколаївну. Я вступила до університету в 16. Вони дуже скептично ставилися до таких молодих абітурієнтів. Але щось їм сподобалося. Дебютний фільм — "Перший крок у хмарах" — я зняла на етвертому курсі, у свої 20 років. Не можна сказати, що він мені подобається, там багато помилок, але досвід був потрібний. Потім почалася робота в серіалах, на інших зйомках, і потім документальне кіно.

"ДС" До "Кроку" в твоїй фільмографії значиться вже пʼять короткометражок.

А.Г. Це студентські роботи. Це не стільки кіно, скільки навчання, як знімати кіно.

"ДС" А твоя сім'я мала відношення до мистецтва?

А.Г. Ні. Тато в мене дуже класний. Але я нічого не успадковувала.

"ДС" Що тобі дав семінар Зануссі?

А.Г. Нічого особливого. Тому що це людина дуже специфічна. Він показував нам свої фільми, вчив життя. Для мене це не було чимось особливим. Його кіно мені не близьке. Я подивилася, як живе польський аристократ (сміється). Ось такий досвід. Він незвичайний персонаж. Але деякі секрети роботи з акторами він мені не відкрив. Мені набагато більше дали воркшопи — річна школа фестивалю IDFA, "Євродок" — більш предметні, практичні.

"ДС" Починала ти з ігрового кіно, але потім раптом перейшла в документальне. Досить нетиповий перехід.

А.Г. Мене завжди цікавила документалістика. Вона здавалася більш серйозною, більш творчою. А в ігровій постановці я відчувала, що масштаб на мене тисне. Не тільки через мій статус дебютантки. Просто у тебе вже є сценарій, актори, купа людей, три знімальні зміни, і ти нічого не можеш змінити в цих рамках. Мені не дуже це підходить, не дуже подобається. Я хотіла займатися пошуком теми, не залежати від натовпу народу, працювати з маленькою групою — і так крок за кроком прийшла думка про документальне кіно. Перший фільм ми знімали в Італії, на регіональному фестивалі — вони запрошували кінематографістів з різних країн, щоб зняти фільми про той регіон. Після цього досвіду я зробила остаточний вибір в бік документалістики.

"ДС" А до ігрового плануєш повернутися?

А.Г. Планую. Не те щоб мене дуже тягнуло назад. Але розумію, чому люди переходять з документального в ігрове. Зараз я вже забула, як робиться кіно з акторами, а це означає, що якщо повернуся, то буду знімати зовсім інакше. Уже інше сприйняття мізансцен, монтажу і, головне, розкадрування. У документальному кіно її немає. Ти монтуєш з того, що є. І це іноді дуже класно.

"ДС" Як ти знайшла героїню "Явних проявів немає"?

А.Г. Мене запросила продюсер Маша Берлінська, сказала: "Хочеш познімати жінок-військових? Це завдання більше соціальне: показати, що ці жінки існують". У мене спочатку і складалася така історія: показати, що вони дійсно існують. Про їхні проблеми, що вони нормальну посаду не можуть обійняти, тому що немає переліку посад для них. Мені надали імена кількох героїнь з біографічними довідками, і мені відразу сподобалася Оксана Якубова. Виявилося, що вона повернулася з фронту до Києва, сидить удома і у неї важкий ПТСР. Ми зустрілися в кафе, і я три години сиділа і слухала. А вона розповідала жахливі речі. Ось так, коли людині треба якось виговоритися. Зрештою я запропонувала: "Оксано Петрівно, почекайте. Ви хочете зніматися в кіно? Мені здається, вам може допомогти, якщо ми будемо знімати вашу реабілітацію". Тому що є той же документальний театр — людям, коли вони відіграють, проживають на сцені або за допомогою камери свій травматичний досвід, це допомагає відновитися. Потім я вже дізналася, що в американській армії є навіть такий напрямок реабілітації. Вона відповіла: "Так, давай спробуємо".

"ДС" Все пройшло без складнощів?

А.Г. Я почала знімати про ПТСР, поняття не маючи, що це. З наслідками на практиці ніколи не стикалася. І це дуже особлива для мене робота. Тому що Оксані вона дуже допомогла. Вона каже, що цей фільм врятував їй життя. Я не знаю, чи впоралась би вона без нас, але те, що ми їй дуже допомогли, — це 100%. Це найбільша моя гордість у фільмі.

"ДС" Що тебе найбільше вразило?

А.Г. Її відкритість. Як вона нас сприйняла і як вона нас підпустила. Ми майже ніколи не чули "ні". Ми були дуже обережні, і мені було трохи страшно, тому що я не розуміла до кінця, що з людиною. І мене вразило, як може працювати документальне кіно. І ще дуже сильні враження були на монтажі — коли я слухала, слухала ці монологи. І ще вона мене вразила тим, що, незважаючи на свою депресію, вижила і стала нормальною людиною. Вразила її сила.

"ДС" Що з нею зараз?

А.Г. Вона зайнялася спортом. Дуже схудла, стала дуже красивою. Так що їй допомогла не тільки наша камера, але й просте бажання жінки бути красивою.

"ДС" Як почався "Цей дощ ніколи не закінчиться"?

А.Г. Паралельно "Явним проявам". Мені хотілося знайти героя з цікавою біографією. А шукала я його тому, що потрапила на Донбас і мене він вразив. Я дивилася на терикони і уявляла їх чорно-білими, що вони в монохромному зображенні можуть виглядати як інша місцевість, як піщані дюни в Сирії. Я почала знімати і монтувати потроху, накладати арабську музику на донбаський пейзаж. Тобто все почалося з бажання створити єдиний світ. Простір, що нагадував би і Донбас, і гарячу точку в Сирії.

Андрія я шукала цілеспрямовано. Моя знайома фотограф Анастасія Власова розповіла мені про нього і про волонтерське співтовариство Червоного Хреста на Донбасі. Тому я поїхала з ним знайомитися.

"ДС" Для чого знадобилася така форма — з розбивкою на глави?

А.Г. Це історія в історії. Ми починаємо з того, що бачимо якусь планету. Ми наближаємося до неї, потім перший мешканець, якого ми зустрічаємо, — п'яний чоловік на березі біля лінії поділу, він купається під обстрілами. Потім ми бачимо потік людей на КПВВ. Я намагалася відтворити пошук героя, і ми серед усіх цих людей бачимо Андрія, і поступово камера починає за ним стежити. Але у мене відчуття, що історія не тільки про Андрія, а й про цей світ. Тобто, як я сказала, історія в історії. Тому вона так і вибудувана — ми зустрічаємо героя не відразу, потім ми за нього чіпляємося, стежимо і вже під кінець, коли він ховає свого батька, починаємо від нього віддалятися. Глави раніше мали назви — "Кров", "Війна і мир" і так далі, але завжди залишалася глава під назвою "Нуль". Кожна з них має окреме значення. І потім, коли вже йшов монтаж повним ходом, я зрозуміла, що немає. Що дуже важливе значення має цей кругообіг. Що все циклічне і що все відбувалося, відбувається і буде відбуватися. І тому я вибрала арабські цифри — від нуля до нуля.

"ДС" І після кожного номера — кадр-врізка з нагадуванням про пейзаж, про донбаську або сирійську пустелю. Цікавий хід: як арабески в книзі.

А.Г. Ці фотографії з'явилися останніми. Тому що ми не прив'язуємося дуже до історії Андрія, дивимося на події трохи зверху. У мене стояв постійне питання балансу між приватним сюжетом нашого героя і історією простору. Монтажних варіантів було безліч. І постійно щось переважало. І в цьому варіанті ми нарешті зв'язали точно. Це дуже складне завдання, тому то простір неконтрольований, ти не можеш щось придумати, винайти на ходу, оскільки це буде нечесно, і тобі треба брати з того, що є. І тому на монтажі було складно цю концепцію, яка більше ігрова, ніж документальна, втілити.

"ДС" Ви знімали в декількох країнах, в тому числі в зонах бойових дій, тому очевидно, що процес був непростий. А що заподіяло вам найбільше клопоту?

А.Г. Доступ до локацій. Сцена в Станиці Луганській побудована з чотирьох виїздів. Я всього лише хотіла зняти зруйнований міст, але у нас постійно виникали проблеми. Першого разу нас взагалі туди не пустили, вдруге — тільки частково, втретє не пустили до мосту, і тільки за четвертим разом пустили на кілька годин. Коли ми там відпрацювали, я пообіцяла собі, що більше ніколи не повернуся на цю локацію.

"ДС" Бувало страшно?

А.Г. Перша сцена з героєм-сміливцем просто небезпечна для розслідування обставин, тому що знімали її на лінії поділу, яка по річці і проходить, та ще й під Новий рік. Ми реально ризикували, але хотілося передати атмосферу. Дуже страшно було, коли їхали в Сирію. Як добиралися до Іраку — про це окремо треба розповідати. Наприклад, цілий день провели як злочинці в транзитній зоні, і нас по одному нікуди не пускали: сиділи під наглядом, тому що Червоний Півмісяць забув зробити нам візи.

Коли їхали в Сирію, мені було дуже страшно. Але не доїхали через повені, як і показано в фільмі. Але, повторюся, найбільша складність — з доступом. До нервових зривів. Тому що в документалістиці ти постійно стикаєшся з тим, що щось не встигаєш. Щось відбувається, і ти розумієш, що це необхідно для фільму, тобі треба їхати прямо зараз, а ти не можеш через якусь дрібницю.

"ДС" А в суто військовому сенсі ні разу не "прилітало"?

А.Г. Ми знімали з дрона біля коксохіму в Авдіївці. За нами поїхала машина військових. Вони нас дуже жорстко зупинили, вийшли зі зброєю, вивели з машини, обшукали, відвезли до себе на базу. Це було страшно. Але все обійшлося. Всі все зрозуміли.

Ще дуже докучав холод. Я оператора Славу Цвєткова дуже люблю, але він обожнює знімати так званий "режим", тобто світанки. Тобто зимові поля на Донбасі, температура -20 і вітер. І ти встаєш о пʼятій ранку і знімаєш це. Фізично важко.

"ДС" Чи є кадр, який досі стоїть у тебе перед очима, але який ти не зняла з тих чи інших причин?

А.Г. Ми повинні були знімати нафтові вишки в Іраку. Я хотіла акцентувати тему, що ми використовуємо ресурси Землі, щоб створювати зброю і внаслідок цього виникає потреба в гуманітарних місіях, тобто такий цикл постійний. Мені хотілося підтримати цей мотив кадром з вишками. Але вони, як виявилося, виглядали невиразно. Не так, як я собі уявляла. І ще ми не зняли курдське ополчення — пешмерга — в такому ж стилі, як парад в Україні, а замість цього раптово показали, як лікують солдатів.

"ДС" Що зараз з Андрієм?

А.Г. Він працює у Слов'янську в Червоному Хресті. Раніше працював батько, заробляв, а зараз у Андрія під опікою залишився молодший брат. Він став головою сім'ї.

"ДС" Як тобі пощастило потрапити на IDFA?

А.Г. Ще чотири роки тому це була моя мрія, але не можу сказати, що нам пощастило. Ми довго до цього йшли. Спочатку отримали від них два гранти, налагодили контакт, глава фестивального фонду бачила матеріал "Дощу" на літній школі IDFA. Вони дали грант на постпродакшн. Коли вони фінансують проєкт — це перший крок до відбору в програму. Тобто вони таким чином дають зрозуміти, що їм це цікаво і вони це візьмуть. Але не на 100% гарантовано — є дуже багато історій про те, як вони повертали фільми. Про те, що вони нас все-таки беруть, ми почули за півтора місяця до фестивалю, тому довелося все завершувати в страшному цейтноті.

"ДС" Що собою являє конкурс First Appearance?

А.Г. Це секція дебютів.

"ДС" Але "Цей дощ ніколи не закінчиться" — не перший твій повнометражний фільм.

А.Г. Це забавно, тому що туди беруть фільми з хронометражем 70 і більше хвилин. І оскільки мої попередні фільми тривають 60 і 64 хвилини, я потрапила в цей конкурс.

"ДС" Що це дає?

А.Г. Участь, а тим більше нагороди і призи дають більше можливостей для втілення ідей фільмів. На "Дощ" було дуже складно знайти гроші, витратили дуже багато часу і сил. І якщо цей фестиваль допоможе мені переконати потенційних інвесторів, що моє кіно має аудиторію, що воно зроблене талановито, то я буду дуже рада.

"ДС" Ти не поїхала на фестиваль через карантин, але чи є у тебе інформація, як пройшла офлайн-прем'єра в Амстердамі?

А.Г. Добре. Була дуже якісна проєкція. Фестиваль ще й створив ефект присутності для режисера — показували, як заходять глядачі, як вони там сидять, і весь сеанс я бачила обличчя людей, там стояла спеціальна камера, і я б помітила, якби хто-небудь заснув. Але ніхто не заснув. І потім, коли глядачі ставили питання, переважали позитивні емоції.

"ДС" Ці зйомки змінили тебе?

А.Г. Дуже. Зробили мене спокійнішою. Всі ці нескінченні очікування, відмови, коли ти розумієш, що не все можна зняти, дуже тренують витримку. Навчилася не боятися і чекати.

"ДС" І які у тебе плани зараз?

А.Г. Відпочити. Не буду поки ні за що братися. Свідомо пропустила останній пітчинг, щоб здати "Дощ", але ще й тому, що хочу подивитися, що мені робити далі. Як знімати далі, поки не розумію. Хочу в документальному жанрі, але що? Від війни точно відійду. Це занадто важко. Спробувати щось гібридне... Цікава для мене тема з сучасного мистецтва — фільми, що показуються відразу на декількох екранах. Я була на такій презентації — дуже вражає. Сюжет на декількох екранах, глядачі сидять посередині, і їх увага контролюється звуком, тобто ти по звуку розумієш, куди тобі треба повертатися. Але під час сеансу ти постійно можеш бачити історію з різних ракурсів і навіть щось зовсім паралельне. Ти людину запрошуєш в інший простір, не кінотеатральний. Я подумала, що, може, варто було б зробити щось таке у нас.