"Домушники" та "чєрдачники". Як в Україні починалася лихоманка з пошуку скарбів

Про збитки, яких завдають "чорні копачі" історичній спадщині, сказано чимало. Зокрема й на сторінках "ДС". Але волання археологів, істориків і громадськості аж ніяк не змінює ситуацію. За обсягами історичного мародерства Україна посідає чи не чільне місце в Європі. Ухвалених законів цілком вистачає, аби зупинити тотальне розграбування історичної спадщини, але вони не працюють.

Корені ганебного явища як у тотальній корупції, так і у тому, що все це схвалюється чи не найвищому рівні. Неможливо, наприклад, уявити, аби президент Єгипту публічно вихвалявся збіркою артефактів, награбованих із давніх гробниць, чи прем’єр Італії колекціонував скуплені у грабіжників етруські чи давньоримські прикраси. Ситуація, коли генеральний прокурор чи, скажімо, міністр, наприклад, Греції, викладає у соцмережі відео, де він смакує віскарік з античних кубків на тлі стін, обвішаних стародавніми мечами відверто кримінально-копацького походження, теж фантастична. У нас це сумна реальність.

В Україні колекціонування "копанини" давно стало модною та прибутковою забавою для "еліти". Артефактами мародерського походження вихваляються і президенти, і політики, і навіть ті, хто мав би стояти на сторожі закону.

Масштаби пограбування історичної спадщини та роль у цьому найвищих чиновників яскраво показав нещодавній випадок. Державне бюро розслідувань та Офіс генпрокурора повідомили про викриття на фінансуванні терористичної організації "ДНР" колишнього нардепа Валерія Горбатова, який на початку "нульових" очолював Раду міністрів Криму. Попри інше у екс-очільника уряду автономії виявили понад 6 тисяч одиниць археологічних артефактів, деякими з яких не можуть похвалитися не лише музеї України, але й світу.

Як повідомила у себе на сторінці в Facebook генеральний прокурор України Ірина Венедіктова слідчі зокрема виявили: "..мечі, шаблі, шоломи, кольчугу, наконечники до стріл та списів, рушниці і карабіни, амфори, нашийні гривні, монети, предмети побуту та посуду. (…). Серед знахідок — скіфські мечі акінаки, кольчуга 12 сторіччя, шоломи епохи Еллінізму та посуд Трипільської культури. (…)".

Походження старожитностей, які фахівці оцінюють в кілька мільйонів доларів, ще встановлюють.

На думку слідства, частина з раритетів вірогідно вкрадена з музеїв Криму, але більша – здобич чорних копачів. Можна припустити, що це або "трофеї" бригад, які утримував особисто сам колишній очільник уряду півострова, або ж — подяка від представників кримінального копацького бізнесу за "дах". Сподіваємося, що незабаром громадськість дізнається правду.

Історія зі збіркою пана Горбатова яскраво демонструє, на якому рівні організовано грабунок історичної спадщини, його масштаби, хто це "кришує" та чому Україна стала раєм для грабіжників.

Одразу зазначимо: давні могильники та пам’ятки на теренах України грабували завжди. Згадати хоча би копача Бонавентуру із п’єси Івана Карпенка-Карого "Сто тисяч". В селі Парутине, біля якого знаходиться легендарна антична Ольвія, ще від XVIII століття діють цілі сімейні династії розкрадачів могил. Втім, за СРСР це були поодинокі випадки – на той час практично не було ринку збуту "копанини", адже її майже не колекціонували.

Масове поширення скарбошукацтва припадає на кінець 1970 років. Вітчизняна лихоманка на скарби, яка сьогодні охопила сотні тисяч наших співгромадян, починалася майже невинно. Ба, навіть якихось явних порушень закону від початку не спостерігалося.

"Домушники"

Наприкінці сімдесятих Київ готувався до прийому величезної кількості закордонних гостей — у рамках Московської олімпіади 1980 року тут мали проходили футбольні змагання. 

Влада дуже переймалася, аби "капіталістичні" вболівальники раптом не вгледіли якісь темні плями на світлій соціалістичній дійсності. Основними "плямами" виявився стан історичної забудови. Будинкам, які були в більш-менш пристойному стані, терміново підфарбовували фасади. "Відбраковані" йшли під бульдозер і на місці особнячка чи прибуткового будинку ХІХ століття з’являвся симпатичний скверик з газончиками, лавочками, фонтанчиком чи садовими скульптурками. За аналогічною схемою чепурили Київ і до бучного святкування 1500-річного ювілею у 1982-му.

Цей час став "золотою добою" київських "домушників". Не плутати з однойменною злодійською професією — ці хлопці хоч і були досить авантюрними, але по суті жодних законів не порушували.

Скарбошукачі-домушники з’являлися в приречених будинках заледве їх залишав останній мешканець. Початківці зазвичай моніторили вулиці, намагаючись вирахувати, який будинок піде під виселення. "Профі" мали інформаторів у ЖЕКах. Тут дуже важливо було не пропустити поперед себе конкурентів, бо левова частка здобичі складалась з речей, залишених мешканцями як непотріб. Що саме залишали в старій забудові яскраво показано у одному з епізодів культової комедії "Джентльмени удачі".

У більшості випадків приречені на бульдозер будинки складалися з тісних комуналок, населених переважно учорашніми селянами, які "окиянилися" у повоєнні часи. До спадщини, що залишилася від попередніх власників, "новосели" не відчували жодного пієтету і часто густо вважали досить цінні речі непотребом.

Автор у вісімдесятих був завсідником київської нумізматично-антикварної товкучки та перетинався з багатьма "домушниками", які полюбляли вихвалятися своїми здобутками. Про деякі знахідки (золото, "камінчики", зброя) звісно, мовчали, але інформацію про "легальне" не приховували. Як і про подробиці полювань за скарбами.

Однією з найпоширеніших знахідок було старе столове срібло. Йдеться про прості, без прикрас та витребеньок, ложки-виделки, якими за царату користувалися усі хоч трішечки заможні люди. Успадковані від старорежимних господарів та давно вже некомплектні рештки давніх столових наборів на той час виглядали досить непривабливо і як щось цінне не розглядалися. А дарма! Кожна столова ложка містила 70-80 грамів срібла 875 проби і лише за ціною металу її вартість складала майже півмісячну платню радянського інженера.

Більш-менш пристойно збережені знахідки продавалися "баригам", які з одиночних однотипних знахідок формували комплекти та перепродували поціновувачам старовини та просто багатіям, а вже повний непотріб здавався в скупку дорогоцінних металів, що працювала біля станції метра Льва Толстого.

З "нерозбомбленого" конкурентами дво-триповерхового будинку часом вдавалося "підіймати" до двох десятків різнокаліберних срібних приборів.

До виробів з давнього срібла у пізньорадянські часи посполиті ставилися без усякого пієтету. Головним чином з усталених міркувань, що на утилітарні речі ніхто "драгмєтал" витрачати не буде, тож все то — різновид "нєржавєйки". Під "непотріб" підпадали й срібні "кідушні" стопки. Особливо коли вони виявлялися подряпаними чи м’ятими. Це теж була досить звична знахідка, особливо враховуючи кількість єврейського населення в Києві перед Голокостом. Пам’ятається, як один з шукачів хвалився вкритою витонченим гравіюванням стопкою, яку останні господарі використовували як ємність для …цвяшків.

Взагалі в 1970-1980-х роках щойно розселені будинки містили багато цікавого. Зокрема — різьблені меблі цінних порід дерева, старовині книги, порцеляновий посуд (звісно, не цілі сервізи, а окремі частини), бронзові підсвічники та дверні ручки тощо.

Бажаною здобиччю були "старорежимні" високохудожні кахляні грубки та каміни. Тут бува траплялися справжні дива. Наприкінці вісімдесятих один з "домушників" вихвалявся зразками кахлів, розписаних синьо-блакитними сюжетними малюнками — вітрильники, замки, якісь мушкетери, вершники. Тоді серед знавців точились гарячі дискусії: чи це правдива голландська продукція XVII-XVIII століття, чи російський Ґжель "за мотивами" десь того ж часу.

Як давні кахлі опинилися в особняку кінця ХІХ ст. можна лишень припускати. Вочевидь, дореволюційний власник пущеного під комуналки будинку був неабияким естетом та любителем антикваріату.

Ще одна майже детективна історія трапилася приблизно 1990 року. У спільному коридорі щойно розселеної комуналки один з "домушників" звернув увагу на раму, де замість картини були наклеєні вирізки з фотографіями котенят, цуциків, курчаток та іншої "мімішної" фауни.

Рамка з кошенятами виглядала досить старою і тягнула принаймні на початок ХІХ століття. Та виявилося, що тваринки були наклеєні на якесь старе полотно. Відклеїти кошенят та провести реставрацію коштувало немало, але воно того вартувало: під "мімішною" фауною ховався пейзаж доволі відомого німецького художника XVIII ст.

Бували й кумедні випадки. Інший шукач десь у той ж час знайшов у "виселенці" правдивий скарб – латунну мисливську гільзу з захованими у ній чотирма стодоларовими купюрами початку століття, де президент Франклін зображений ще у профіль. Радість від знахідки виявилася передчасною: хоча "профільні" Франкліни і сьогодні є діючою валютою, жоден валютник не погоджувався їх обміняти на рублі, навіть по заниженому курсу. "Маю купу грошей, — жалівся по тому "домушник", — і при цьому до получки позичаю". Нагадаємо, що у 1990 р. середня зарплатня в СРСР по чорному (ринковому) курсу складала близько $7 на місяць, тож 400 "зелених" були велетенською сумою.

Досвідченні скарбошукачі-домушники, як і їх однойменні кримінальні "тезки", чудово знали традиційні місця укриття заначок, тож знахідки скарбів були досить звичними. Але здебільшого вони аж ніяк не були схожі на скарб Шефа з "Діамантової руки". Найчастіше траплялися пачки царських рублів, "керенок", гетьманських карбованців, гривень УНР чи радянських червінців. Траплялися й скарби срібних монет.

"Срібні закладки" в ХХ столітті робили у дві хвилі. Перша припадає на часи післяреволюційного безладу. Друга хвиля випадає на 1931 рік, коли після згортання НЕПу в СРСР розпочалася скажена інфляція. Тоді ж уряд почав вилучати з обігу срібні монети, замінюючи їх на мідно-нікелеві. Попри те, що укривання срібла розглядалося як "шкідництво" та досить тяжкий злочин, люди масово ховали срібний дріб’язок, аби хоч якось зберегти свої заощадження.

Пам’ятаєте, як головний герой польської кримінальної комедії "Ва-банк" пан Квінто, повернувшись з в’язниці, дістав "заначку" з ніжки стільця? Про подібний скарб пащекували в клубі колекціонерів наприкінці вісімдесятих. Один з домушників звернув увагу, що трубчасті каркаси спинок старого панцирного ліжка заважкі. Як виявилося, порожнини всередині трубок були набиті царськими та радянськими срібними карбованцями. Усього кілька сотень монет, за кожну з яких у ті роки, лишень по ціні металу, давали 18 рублів (при зарплаті інженера в 120 крб.)

Звісно, про більш солідні знахідки "домушники" не вихвалялися — собі дорожче. Часом інформація про такі скарби доходила опосередковано. Так, у вісімдесятих в клубі постійно тусувався один хлоп. Чогось певного він не колекціонував — купував подешевше, перепродував дорожче. Заодно промишляв як "домушник". Якось він зник, а на збіговиськах колекціонерів з’явилися люди в штатському, які детально розпитували про його контакти та знайомства. Згодом з’ясувалося, що йому з напарником (на пошук, як правило, поодинці не ходили) поталанило знайти чималий скарб царських золотих червінців. Колега ділитися не захотів та тюкнув межи очі свого товариша сокирою — інструмент, як і лом, традиційний у такому виді пошуку. 

"Чєрдачнікі"

Найсмачнішою для скарбошукачів частиною старої забудови були горища, що здавна використовувалася жителями як проміжна зупинка для улюбленого майна між квартирою та звалищем. Непотріб, який шкода викинути, а тримати вдома не хотілося, скирдувався серед балок та стропил.

Час облагороджує все, зокрема, перетворює банальний мотлох на недешевий антикваріат. Навіть викинута колись сажотрусом пивна пляшка чи пачка від цигарок згодом стає жаданою здобиччю.

Після 1917 року життя більш-менш заможних людей перетворилося на пекло: у будь-який момент до квартири могли увірватися експропріатори експропрійованого. Офіційно — шукати свідчення контрреволюційної діяльності. Насправді ж – грабувати. Тайники на нейтральному горищі були найкращим місцем, аби заховати як цінності, так і компрометуючі в очах нової влади реліквії на кшталт царських нагород. Друга хвиля закладок на горищах випадає на часи сталінських репресій. Причина та ж: чимало "колишніх" чудово розуміли, що за ними можуть у будь-який момент "прийти". Тож ховали на горищах речі, які у руках чекістів могли перетворитися на звинувачувальні докази. Тим більше, що під дахами тоді масово сушили білизну і походи туди-сюди нікого не дивували.

За тією білизною колись полювали "чєрдачніки" — свого часу досить поважна злодійська професія. Таких, наприклад, можна побачити в мультику про Карлсона. Десь від початку 1970-х років кримінальні "чєрдачніки" практично зникли – ціни на мануфактуру впали і цей "бізнес" став нерентабельним.

Власне, через отих попередників скарбошукачі, що промишляли на горищах, жартома називали себе "чєрдачніками". Звісно, що "домушники", які вичищали виселені будинки, не пропускали і горищ. Але були й чисті "чєрдачники", які обстежували цілком собі населену забудову.

Зазвичай виходи робилися в першій половині буднього дня, коли більшість мешканців були на роботі. Але лишалися ще пильні пенсіонери. У таких випадках використовували "камуфляж" — робітничі куртки з написом на спині на кшталт "електромережі", будівельні каски (вони були потрібні ще й з міркувань безпеки, бо з конструкцій даху стирчить чимало цвяхів). Для антуражу – моток кабелю через плече та ящик з інструментами. Словом, класична бригада монтерів на виїзді. Головним пошуковим інструментом у "чєрдачників" була звичайна сапка, якою перебирали засипку у найвірогідніших місцях для закладки тайників. 

Однією з поширених горищних знахідок була зброя, від якої старалися одразу позбутися, викинувши або до Дніпра, або до найближчої вигрібної ями. Тодішні скарбошукачі намагалися не зв’язуватися з відвертим криміналом. Вірогідно, що рідкісні зразки продавали колекціонерам, а робочі — кримінальникам, але про те воліли вголос не говорити. Нерідко траплялися царські відзнаки, нагороди Тимчасового уряду та "Білого" руху. Зокрема й нагородна холодна зброя — автору доводилося чути про кілька нагородних шабель (можливо, шашок чи палашів) з орденом Св. Анни та, принаймні, про одну "золоту Георгієвську". Попри назву ефес "георгієвської зброї" був не золотим, а лише позолоченим, але знахідка від того не менш цінна. 

На горищах ховали свої реліквії не лише "колишні", але й представники нової влади. Десь на початку 1990-х, вже за Незалежності, на горищі одного з будинків на Печерську скарбошукачі знайшли тайник з надзвичайно рідкісними "чекістськими" відзнаками двадцятих-тридцятих років. Деякі відомчі відзнаки ВЧК та ОГПУ були виготовлені навіть з використанням золота, що свідчило про дуже високий статус власника. Завдяки номерам його досить швидко встановили. Сьогодні вже важко пригадати хто то був (майже 30 років минуло), але, здається, чи не хтось із заступників наркому (міністра) НКВС УРСР. Чекіст потрапив під жорна репресій, коли Микола Єжов почав вичищати органи від висуванців свого розстріляного попередника Генріха Ягоди. Очікуючи арешту чекіст заховав свої нагороди, якими, очевидно, дорожив, чи то у сподіванні, що потім якось виплутається, чи для того, аби вони не дісталися у якості трофею колегам.

Описане повністю екстраполюється на всі міста зі старою забудовою. Та із зрозумілих причин десь від кінця 1990-х "архітектурне" скарбошукацтво сходить на нуль — спробуйте-но знайти в історичному центрі того ж Києва хоч одне закинуте горище.

Тоді ж значна частина мисливців за скарбами почала масово перекваліфіковуватися в "детектористи". На жаль, на відміну від пошуку скарбів у приречених на знесення чи кардинальне перепланування будинках, такий пошук наносить непоправні збитки історичній спадщині України. Але то вже зовсім інша історія.