Для шанувальників Боба Ділана та Тімоті Шаламе. Чим "Абсолютно невідомий" відрізняється від інших байопіків

Чим "Абсолютно невідомий" ("A Complete Unknown") заслужив на особливу честь? По-перше, Роберт Аллен Циммерман (ім'я при народженні музиканта, який свого часу змінив своїми піснями світ) – вже давно не лише жива легенда, а людина-міф, один із стовпів сучасної культури. При цьому у свої 83 роки він продовжує гастролювати, а останній альбом із новим матеріалом Ділана — платівка "Rough and Rowdy Ways" 2020-го року — анітрохи не поступалася його кращим роботам за останні шість десятиліть. Ну а по-друге, так, музиканта, колись названого "голосом покоління" (Ділан був першим співаком, удостоєним цього титулу, ні Синатру, ні Преслі ніхто і не думав так називати), грає Тімоті Шаламе — суперзірка, загальний улюбленець і той, на кого мимоволі рівняються двадцятирічні.

Для шанувальників Ділана – чи Шаламе?

Шаламе середини двадцятих років двадцять першого століття відомий і молодий так само, як і Ділан середини шістдесятих — і теж здатний достукатися до юнацьких (і не тільки) сердець, нехай він і не пише геніальних пісень, що впливають на голови та життя мільйонів, а "месією" здатний бути тільки в "Дюні". Так, швидше за все, на перегляд "Невідомого" до кінотеатрів вирушать не стільки цінителі Ділана (це стосується насамперед нашої країни — справжніх шанувальників Ділана, онука емігрантів з Одеси, в Україні, поклавши руку на серце, не так багато), як шанувальники Шаламе. Або ті, кому буде цікаво подивитися, як з роллю молодого, вже тоді норовливого і таємничого Боба, впорається набагато більш відкритий і "мейнстримовий" Тімоті.

Згадаймо, ту ж "Богемську рапсодію" дивилися не для того, щоб милуватися Рамі Малеком, який грає Фредді Мерк'юрі — глядачі хотіли побачити історію улюблених "Queen" на великому екрані. Навпаки, одного імені Шаламе в титрах у головній ролі цілком достатньо для того, щоб заманити у вихідний день у кінотеатр когось, хто абсолютно байдужий до того, що саме Боб Ділан співав у далекому 1963 році.

Чи зацікавить таку людину сам Боб і його музика після перегляду фільму? ніколи Шаламе так активно не займався промоцією картини з власною участю – і справа не тільки в тому, що він став одним із продюсерів "Невідомого". Схоже, роль Боба і справді була для Тімоті особливим досвідом.

Що ще важливо – фільм зняв Джеймс Менголд, той самий режисер, що вдихнув у середині нульових нове життя у жанр музичних байопиків своєю чудовою картиною "Переступити межу" (ще один знаковий у цьому сенсі баойпік того часу — "Рей" Тейлора Хекфорда, в якому Рея Чарльза зіграв Джеймі Фокс та отримав за цю роль "Оскар"). У тому фільмі Менголд розповідав непросту історію Джонні Кеша — однієї з головних фігур кореневої американської музики другої половини двадцятого століття. Кеш (його в "Переступити межу" чудово зобразив Хоакін Фенікс, за що теж був номінований на "Оскар") писав і співав пісні, які з великим трепетом ще п'ятдесятих слухав по радіо юний Ділан. Це було ще до того, як 19-річний Боббі Ціммерман вирушив підкорювати Нью-Йорк, залишаючи за спиною засніжене містечко Хіббінг у штаті Міннесота.

Кеш (що став у шістдесятих близьким другом Ділана) присутній і в новій роботі Менголда, цього разу його зіграв Бойд Холбрук – але якщо картина "Переступити межу" була послідовною і місцями трагічною історією музиканта з відкритим навстіж серцем, то "Невідомий" залишає за реальним Діланом право залишатися людиною-загадкою і тим самим містифікатором. Ні, фільм не намагається заплутати глядача – ми маємо справу з виразно розказаною, місцями дуже особистою та інтимною для самого містера Циммермана історією (настільки, що Ділан навіть попросив Менголда змінити ім'я однієї з центральних жіночих героїнь – так Сьюз Ротоло, велика нью-йор Боба почала шістдесятих, перетворилася на Сільві Руссо). Але "Невідомий" робить все для того, щоб не лише підтримати диланівський міф – а й заінтригувати та захопити їм нову аудиторію та нові покоління.

Те, що фільм починається з приїзду Ділана в Місто великого яблука в січні 1961-го і закінчується 1965-м, тим самим роком, коли він записав свої перші два альбоми з електрогітарами та ритм-секцією (тим самим викликавши обурення серед фолк-пуристів), шанувальників суто акустичних, "непродажних" виконавців) – передбачувано та логічно, враховуючи вік Шаламе.

Шаламе, звичайно вже зміг би зіграти Ділана-самітника кінця шістдесятих — минулої п'ятниці Тімоті виповнилося 29. Але навряд чи історія про те, як Ділан приходив до тями після таємничої мотоциклетної аварії літа 1966-го, а потім записував десятками в підвалі глушині штату Нью-Йорк божевільні та чудові пісні, які не мали нічого спільного з новомодною психоделією, зацікавила б широку публіку. Хоча фани Ділана оцінили б такий хід Менголда, якби той зважився зняти щось подібне – в ідеалі камерний і тихий фільм про музиканта і поета, який втомився від слави і завищених очікувань публіки, не втратив натхнення.

Шаламе ще не в тих роках, щоб зіграти Ділана середини сімдесятих, коли той вирушив до свого легендарного концертного туру "Rolling Thunder Review". Той тур нагадував бродячий цирк, і попутно Ділан зі змінним успіхом намагався врятувати свій союз, що розвалюється, з першою дружиною — і створював з цього приводу одні зі своїх найінтимніших і щемливіших пісень (альбом "Blood On the Tracks"). І тим більше Шаламе ще рано грати Ділана його "християнського" періоду кінця сімдесятих і початку вісімдесятих — тоді на одному з концертів душної ночі Боб підняв срібний хрестик, кинутий йому кимось на сцену, а пізніше, в готелі міста Тусон, штат Арізона йому здався сам Христос. Ділан почав вивчати Біблію – і записав свій перший альбом "християнської трилогії", чудову, торжествуючу і водночас викриваючу платівку "Slow Train Coming".

Але з роллю дивного, худого хлопця з незалежним характером, який при цьому явно відчував потребу в чиїйсь турботі і любові, Шаламе впорався відмінно. Те, як саме цей хлопець із гнусовим голосом, що прибув до морозного Нью-Йорка з однією гітарою за плечима, примудрився за лічені місяці стати фолк-сенсацією у місцевих клубах богемного району Грінвіч-Віллідж – залишається загадкою. Більше того, Боббі отримав благословення свого кумира, тяжко хворого героя американського фолку Вуді Гатрі (якого Ділан кілька разів відвідував лікарні), а потім раптом підписав контракт із найбільшим лейблом країни "Коламбія" – хоча жодного комерційного потенціалу в ньому не було. Боб зробив не тільки це — він став писати пісні, які були не просто не гірші за народні, вони мали ту ж силу і образність, але Ділан при цьому робив впевнені кроки в новому і невідомому напрямку.

Потім Боб ясно зрозуміє, що став заручником не лише цих пісень, заспіваних під акомпанемент гітари та губної гармоніки, а й свого іміджу молодого фолк-героя, правдоруба та правдоборця (не позбавленого, проте, гумору) – і розпрощається із середовищем "народних" виконавців. Його стосунки з фолк-дівою Джоан Баез (у новому фільмі її грає Моніка Барбаро) до 1965-го охолонуть – і тоді ж Ділан уперше виступить на фолк-фестивалі у Ньюпорті у супроводі рок-гурту.

Ця історична подія (кульмінаційна сцена в байопіку) можна сміливо назвати моментом позбавлення юної рок-музики невинності. Виконані під гуркіт барабанів Сема Лея та пронизливі пасажі електричної гітари Майка Блумфілда, нові пісні Боба шокували публіку та послужили поштовхом, причиною та приводом для всіх провідних груп планети, включаючи "Бітлз" та "Ролінг Стоунз", терміново почати дорослішати. Ці пісні вийшли на платівках 1965-го року "Bringing it All Back Home" та "Highway 61 Revisited" — до речі, назву новому фільму дав рядок з великої диланівської пісні "Like a Rolling Stone", громоподібного треку, що відкривав другий зі згаданих альбомів.

Як Тімоті опинився у "церкві Боба"

Коли Шаламі ще наприкінці минулого десятиліття запропонували зніматися в картині, актор щойно закінчив роботу над фільмом "Король" — що ж, якщо він чудово впорався з роллю Генріха V, чому б йому не зіграти Боба Ділана?

Але в той час Тімоті ще мало що знав про Ділана та його музику – зрештою, він виріс на хіп-хопі, як і більшість народжених у середині дев'яностих. Потім грянула пандемія і в Шаламе виявилося достатньо часу для того, щоб познайомитися зі спадщиною Ділана ближче. Насамперед актора вразило те, як 25-річний Боб, сидячи за піаніно, в 1966-му виконував одну з своїх "розсерджених" пісень, "Ballad of a Thin Man" — це була одна з ключових сцен у чудовому документальному фільмі Мартіна Скорсезе. "No Direction Home". Після цього Тімоті подивився ще одну документалку, класичний фільм "Don't Look Back", зняту Донном Пеннебейкером навесні 1965 року, під час останнього акустичного туру Ділана Британією. У тому турі Боба супроводжувала Джоан Баез – це були останні тижні, проведені разом. Фільм був і залишається бездоганним документом доби – а ще інтимним портретом митця не без мелодраматичних ноток.

Після багаторазових переглядів "Don't Look Back" Тімоті, що "підсів", вистачило ентузіазму для того, щоб вивчити для зйомок кілька десятків пісень Боба, а також довго займатися з людьми, які вчили його грати на гітарі та гармоніці в диланівській манері – і, само собою, співати. Вокал Шаламе у фільмі, звичайно ж, за визначенням мав нагадувати те, як співав Ділан у шістдесятих – але водночас це й не сліпе копіювання, яким займаються тисячі наслідувачів музиканта по всьому світу.

Зараз Тімоті називає себе "прихожанином у церкві Боба" — але особистої зустрічі так і не сталося, хоча Ділан особисто вносив виправлення до сценарію Менголда та Джея Конса, і навіть написав кілька рядків спеціально для Тімоті у ролі молодого себе. За роль Ділана Шаламе вже номіновано на "Золотий глобус" — церемонія відбудеться 5 січня.

Кіно та Ділан

Насправді "Абсолютно невідомий" — не перший байопік про Боба Ділана. Але чудове породження фантазії режисера Тодда Хейнса, фільм 2007-го року "Мене там нет" був призначений для занадто вже досвідченого глядача – музика, що більш добре розбирається не тільки в тонкощах хитромудрої біографії, але і в назвах і текстах його пісень, та й взагалі у всьому поп-культурному підтексті шістдесятих та сімдесятих.

До того ж, фільм був не прямолінійним байопіком, а картиною, "натхненною багатьма життями Боба Ділана" — і самого Боба (якого взагалі-то у фільмі звуть Джуд, Джек, Роббі) зіграли відразу кілька акторів, серед яких була навіть Кейт Бланшетт. Бланшетт втілила Ділана в цей "електричний" період середини шістдесятих — і це була безперечна удача. Крім того, у фільмі чудово виглядали Хіт Леджер (Ділан середини сімдесятих), Річард Гір (найдивніший персонаж, збірний образ з героїв пісень Ділана періоду його "відлюдництва" другої половини шістдесятих) і Крістіан Бейл, який зіграв Боба часів його ранніх акустичних платівок.

Через шість років на екрани вийшла не менш примітна картина братів Коенів "Всередині Льюїна Девіса" з Оскаром Айзеком у головній ролі. Це була не диланівська історія, а вигаданого персонажа, цього самого Льюїна Девіса – фолк-співака та безнадійного невдахи з Нью-Йорка початку шістдесятих. Але сам фільм був знятий у тонах, зафіксованих на фотографії з обкладинки другого альбому Ділана "The Freewheelin' Bob Dylan" — на якій Боб крокує під руку зі своєю тодішньою дівчиною Сьюз по замерзлій вулиці. Ну а силует і голос Ділана, який виступає в клубі, можна побачити у фіналі картини, як символ майбутніх змін, справжнього таланту та удачі.

Реальний Боб теж взагалі-то був не проти іноді знятися в кіно — ще на початку сімдесятих Ділана майже випадково занесло на майданчик до самого Сема Пекінпе, який знімав у Мексиці вестерн "Пет Герретт і Біллі Кід". Ділан не лише записав саундтрек для цього класичного фільму (серед його номерів – одна з найвідоміших пісень музиканта, "Knockin' on Heaven's Door"), а й зіграв епізодичну роль персонажа на ім'я Еліас. Бенефісом Ділана у фільмі Пекінпи стало тривале зачитування вголос переліку консервованих товарів у якомусь салуні – "боби", "свинина", "знов боби!".

Набагато пізніше, у вісімдесятих та нульових, Ділан знявся у ще кількох фільмах, "Вогняні серця" та "Анонім у масці" — цього разу в головних ролях. Перший з них був відвертим провалом у всіх сенсах, другий – низькобюджетною постановкою, не позбавленою своєї чарівності, яку, проте, змогли оцінити лише найвідданіші шанувальники Ділана. В обох картинах Боб зіграв вигадану рок-зірку, для якої настали не найкращі часи – і якщо в середині вісімдесятих він і справді записав свої необов'язкові роботи, то в нульових Боб переживав черговий творчий ренесанс. Який, до речі, продовжується досі.