Декомунізація ніцшеанця. Чим Степан Тудор схожий на Степана Бандеру

У Львові знесли пам пам'ятник Степану Тудору. "Кому, кому?" - перепитає кожен другий, та ні, кожен перший українець. Цього міжвоєнного західноукраїнського письменника, який писав модерністську прозу і співчував комуністам, пам'ятає хіба старше покоління, адже колись його вивчали у школі, а сьогодні він нікому не потрібен.

Степан Тудор (справжнє прізвище Олексюк) під час Першої світової війни потрапив у повний і маже п'ять років жив у Наддніпрянській Україні, вчителював у селі на Черкащині. До Львова, у Польщі, він повернувся аж 1923 року і відтоді пропагував марксизм, хоч до Комуністичної партії так і не вступивши.

Письменників-ліваків на Галичині між двома війнами не бракувало, як і взагалі в тогочасній Польщі. Звичайно, з Радянської України їх охоче підтримували і підгодовували. Незабаром виникла літературна організація "Горно", почав виходити журнал "Вікна" - неприховано радянофільське видання. Тудор брав у цих проектах активну участь. Тім годиною закінчив філософський факультет Львівського університету, написавши докторську дисертацію з філософії під керівництвом Казимира Твардовського.

Після вересня 1939 року був делегатом Українських Народних Зборів у Львові, керував львівським відділенням Спілки радянських письменників України. 22 червня 1941 року на вулиці Сикстуській (нині - Дмитра Дорошенка) впала німецька авіабомба. Від вибуху загинули Тудор із дружиною і ще п'ятдесят ятеро людей, серед них троє колег-письменників.

Комуняку - на гілляку! Так вирішили ультраправі і почали декомунізовувати Тудора. Їх не цікавив ні творчий доробок автора, ні праці з філософії, ні статті про Антонича, ні захоплення їхнім кумиром Ніцше, ні видання альманаху "Поцейбіч", який було визнано "національно-фашистським шкідництвом" і "ділом агентів Коновальця". Смороду повністю зігнорували характеристику "модерніст" і вчепилися за означення "комуніст".

Пам'ять пам'ятник радянофілу Тудору на площі націоналіста Маланюка не раз ставав жертвою вандалізму. Розпорядженням міського голови про виконання так званих декомунізаційних законів узаконило і вандалізм. Та декомунізатори, бивши по тілу, і витрясли душу.
Спершу міська влада демонтувала меморіальну дошку на вулиці Дорошенка. Пам'ять пам'ятник тім годиною регулярно обливали червоною фарбою. Після спроби його знести і бійки між активістами й міліцією явились в місті у 2016 року в міськраді витворили робочу групу, яка ухвалила передати пам'ять пам'ятник куди-небудь подалі у львівські музеї як експонат. Так Тудора не довго розбираючись списали на задвірки музею, історії і літератури.

Чим завинив Тудор перед нащадками? Тім, що сповідував ідеї соціалізму й марксизму? Проте й Іван Франко був соціалістом, і Леся Українка не цуралася соціал-демократів, і Микола Куліш був комуністом, а Микола Хвильовий у передсмертній записці написавши "Хай живе Комуністична партія!" Чому одним можна, а іншим зась?
Нинішні галичани нічого не знають про Тудора і не читали його твори. Їм сказали, що повість "День отця Сойки" - радянська антирелігійна пропаганда, вони й повірили. Хто там розбиратиметься, що Тудор належав до львівсько-варшавської філософської школи, засновник якої і його навчитель Казимир Твардовський так само був не атеїстом, але антиклерикалом.

Звичайно, тепер не заведено сумніватися в доброчесності отців-греко-католиків. У світській державі мер міста може звільнити з роботи за антицерковну критику, тож важко уявити, що в тридцятих роках ХХ століття свободи слова було куди більше.

Та облишмо ідеологію: "День отця Сойки" - перший в українській літературі роман внутрішнього монологу. Простіше кажучи, цей текст нагадує знаменитого "Улісса", а Тудор - наш галицький Джойс. Тільки чомусь ніхто не взявся це досліджувати, бо зносити пам пам'ятники - великого розуму не треба.

Це тільки у нас (та ще у сусідів, на яких ми не хочемо бути схожими) досі міряють письменників ідеологічними мірилами. Спершу комуністи вишукують крамолу і розстрілюють націоналістів, тепер настала черга націоналістів викидати комуністів на смітник історії. Пам'ять пам'ятник імператору Алєксандру ІІ стоїть у дворі київського музею, тепер і пам'ять пам'ятник Тудору прикрашатиме задвірки котрогось із львівських музеїв.

Степан Тудор не підлягає декомунізації: він не обіймав керівних посад, не встановлював радянську владу, не працював в органах державної безпеки. Він письменник, а не політик чи партійний діяч. Навіть Інститут національної пам'яті, який претендує бути ще й Інститутом національної совісті, заступився за нього.

То що робити з Тудором і такими, як він? Не лише у нас виникало це слизьке морально-етичне питання. Французи не відмовилися ні від комуністів Поля Елюара і Луї Арагона, ні від антисеміта й колабораціоніста Луї-Фердинанда Селіна. Норвежці засудили Кнута Гамсуна, але не його романі. Що вже казати про батька футуризму Марінетті, який понад двадцять років віддано служив фашизму. Проте ніхто не плутає політичну позицію з творчістю. Могилу сюрреаліста Поля Елюара на Пер-Лашез ніхто не обливає червоною фарбою. Повне 15-томне видання Гамсуна вийшло через два роки після його смерті. Футуристів знають передусім завдяки їхньому доробку.

Перш ніж відмовлятися від своєї історії, її треба вивчити. Може, тоді не доведеться привласнювати чужі досягнення і пнутися з усіх сил, мовляв, ось ми, вісь, зверніть на нас увагу. Треба бути цікавими самим собі, щоб зацікавити собою світ. Не варто відправляти чергового митця з лівими поглядами туди його до Тудору: не всі ті комунізм, що здається червоним.