Бешкети, бійки і п'яні витівки. Як музикантів-хуліганів виганяли із гуртів

Девід Раффін та "The Temptations"

З одного боку, Девіда Раффіна можна було зрозуміти. "The Temptations" утворилися у 1960-му — засновник знаменитого згодом детройтського "чорного" рекорд-лейбла "Motown" Беррі Горді підписав з ними контракт, не роздумуючи. Але незважаючи на всі очевидні таланти, успіх довго не приходив до квінтету, що складався з блискучих вокалістів (і танцюристів), а саме Пола Вільямса, Едді Кендрікса, Мелвіна Франкліна, Отіса Вільямса та Ела Брайанта. У 1964-му Ел Брайант, пригнічений безгрошів'ям, але в той же час необхідністю постійно відвідувати репетиції (через які він не міг повернутися до свого ремесла молочника), побився з Полом Вільямсом — ледь не покалічивши того пустою пивною пляшкою. Брайанту відразу знайшли заміну — нею і виявився їхній давній шанувальник Девід Раффін. Раффін, іскрометний юнак у стильних окулярах, часто навідувався на концерти "The Temptations" і не втрачав нагоди продемонструвати за лаштунками свої вражаючі вокальні та хореографічні дані.

З приходом Раффіна почалася ера "класичної п'ятірки". Хіти пішли один за одним. "The Temptations", з їхньою всіма улюбленою, від Майлса Девіса до "Бітлз" і "Ролінг Стоунз" "миттєвою" пісенною класикою, з їхніми вишуканими костюмами і приголомшливим "соуловим" різноголосством, стали справжнім явищем на поп-сцені середини шістдесятих. Раффін при цьому співав соло в таких суперхітах групи, як "My Girl", "Ain't too Proud to Beg" (відмінні версії цих пісень записали ті ж "Стоунз", але Джаггеру і компанії так і не вдалося повною мірою передати чарівність оригінального виконання "The Temptations"), "I Wish it Would Rain" та "(I Know) I'm Losing You". По суті, на той час Раффін був фронтменом у групі, хоча кожен у "The Temptations" міг бути фротменом — Едді Кендрікс, наприклад, чудово виконав своїм фірмовим фальцетом ще один класичний хіт того часу "Get Ready".

До 1967-го у Раффіна розвинулася не тільки пристрасть до кокаїну, у нього з'явилися і симптоми важкої зіркової хвороби – співак відмовлявся подорожувати на гастролі з рештою членів групи, у нього був свій лімузин, на дверях якого були зображені його знамениті окуляри. Дійшло до того, що Раффін всерйоз вимагав, щоб гурт став називатися "David Ruffin and the Temptations", але останньою краплею стало навіть не це і не регулярні перепустки репетицій, а те, що Раффін просто не з'явився на концерт у червні 1968-го — віддавши перевагу візиту на шоу своєї дівчини, доньки співака Діна Мартіна Барбари Гейл Мартін.

Вже в липні 1968-го The Temptations гастролювали з новим співаком Деннісом Едвардсом – приятелем колективу та особисто Раффіна. Тепер Раффін не став пропускати концерти гурту – він був на всіх перших концертах з Едвардсом і, як тільки гурт починав виконувати "My Girl", блискавкою опинявся на сцені і з боєм займав своє колишнє місце біля мікрофонної стійки. Це тривало доти, доки решта четвірки не вирішила дати Раффіну ще один шанс. Офіційне повернення Раффіна мало відбутися на концерті в Гейтерсберзі, штат Меріленд — але Раффін не встиг дістатися туди вчасно, або не захотів встигнути. Більше шансів йому не давали. Раффін помер у 1991-му – від передозування. Це трапилося після успішного ностальгічного туру Англією разом з колишнім колегою по "The Temptations" Едді Кендріксом і тим самим Деннісом Едвардсом.

Браян Джонс

Так, Мік Джаггер і Кіт Річардс, провідні лідери "Ролінг Стоунз" — справжні легенди. Але найбільш міфічним музикантом, який коли-небудь грав у "Стоунз", був і буде засновник групи, її лідер у перші роки та один із перших членів так званого "Клубу 27" Браян Джонс.

Зараз здається, що Джонс усе свідоме життя робив усе, щоб міф про нього жив десятиліттями і постійно живився численними подробицями. Ще будучи школярем він став батьком — потім у нього ще були позашлюбні діти від кількох дівчат і саме він був найзапеклішим ловеласом у майбутніх "Стоунз". Але цього блондина невеликого зросту з мефістофельським виразом обличчя цікавили не лише дівчата. Його головною пристрастю була музика і насамперед – блюз.

Браян був одним із перших блюзових фанатиків у Британії, справжнім блюзовим пуристом – що тоді було дивиною, у його рідному провінційному Челтнемі про таку музику ніхто не чув. Кинувши школу і подружку, Джонс вирушив із гітарою за спиною в подорож автостопом Європою, а повернувшись, влаштувався в Лондоні. У столиці він завів дружбу з ще одним блюзовим фанатиком, Алексісом Корнером — старшим чоловіком, який вже мав публіку і вплив. Джонс час від часу виступав із ним у лондонських джазових клубах. При цьому Браян грав на гітарі, використовуючи горлечко пляшечки — як це робили блюзмени з дельти Міссісіпі, як це робив у клубах і на записах Елмор Джеймс, один з його кумирів. У 1962-му Джонсу захотілося власного гурту – і він дав оголошення в музичній газеті "Jazz News". На оголошення першим відгукнувся піаніст Ієн Стюарт, а згодом 19-річний Мік Джаггер. Джаггер за кілька днів привів і свого приятеля Кіта Річардса. Виявляється, вони обидва вже бачили Джонса на одному з майданчиків і були неймовірно вражені його грою на гітарі — саме так звучав інструмент на їхніх дорогоцінних блюзових платівках, які доводилося діставати на початку шістдесятих в Англії.

Спочатку Джонс був справжнім лідером у групі – він навіть вигадав назву, глянувши на конверт збірки Мадді Уотерса, на якій була пісня "Rollin' Stone". Таким же він залишався аж до 1965 року — поки Джаггер і Річардс не навчилися писати власні пісні, здатні займати перші місця в хіт-парадах по обидва боки Атлантики. У Джонса не виходило писати свій матеріал, як не виходило і приєднатися до тандему Джаггера-Річардса, або до кожного з них окремо. Але він продовжував залишатися чудовим музикантом — мало того, мав разючу здатність освоїти практично будь-який інструмент в найкоротші терміни. У часи розквіту британської психоделії, в 1967-1968 роках, коли "Стоунз" відійшли убік від свого блюзового коріння, саме Джонс розфарбовував пісні Джагера і Річардса в небачені фарби — використовуючи при цьому індійський ситар, флейту, мелотрон, безліч інших екзотичних інструментів. Саме тоді з'явилися такі шедеври "Стоунз", як "Paint it Black" і "Ruby Tuesday".

Але в цей же час його страшно пригнічувало усвідомлення того, що він втратив владу та вплив у групі – Джонс почав вживати все більше і більше наркотиків. Ситуація посилилася тим, що дівчина Брайана, актриса, модель і тусовщиця Аніта Палленберг пішла від нього до Кіта Річардса. Джонс тоді взагалі злетів з котушок, почалися арешти за зберігання наркотиків, нервові зриви і попадання в лікарню з нервовим і фізичним виснаженням.

До 1968-го року участь Джонса в студійній роботі звелася до мінімуму — якщо він і з'являвся в студії, то часто перебував у настільки неосудному стані, що інструменти валилися у нього з рук і Браян просто засинав на підлозі. Наступного року справи пішли ще гірше. Гурт почав записувати альбом "Let it Bleed", але Джонс зумів зробити свій мінімальний внесок тільки при записі двох пісень. Зате він був ще в змозі брати "Ягуар", що належить групі і просто губити його в місті (потім виявлялося, що автомобіль був відбуксований поліцією), а за кілька тижнів — врізатися на мотоциклі у вітрину магазину.

Тим часом, "Стоунз" планували повернутися в другій половині 1969-го до активної гастрольної діяльності та здійснити турне по Штатах — але Браяну було б нереально отримати візу через його арешти, пов'язані з наркотиками. До того ж, усі сумнівалися, що він взагалі зможе нормально відіграти хоч один концерт – з огляду на його стан. У червні 1969 року Джаггер і Річардс відвідали Джонса на його фермі в Східному Суссексі і поставили перед фактом, що його звільняють із групи. При цьому за Джонсом залишалося право подати це у заяві музичній пресі так, як він вважає за потрібне. Через кілька днів газети повідомили, що Браян йде зі "Стоунз" через "музичні розбіжності". А вже в ніч з 2-го на 3 липня того ж року тіло Брайана знайшли на дні його басейну на тій же Котчфорд Фарм в Суссексі. Офіційна причина смерті – нещасний випадок, але вже тоді поповзли чутки про те, що це було вбивство. Джонсу було 27 років.

Ієн Гіллан та Річі Блекмор

Один з наріжних каменів у легенді однієї з найвідоміших та найулюбленіших англійських груп усіх часів, "Deep Purple" — ворожнеча між вокалістом Ієном Гілланом та гітаристом Річі Блекмором. Обидва вони були учасниками того складу, який у міфології групи заведено називати "Mark II". Саме цей склад музикантів записав класичні альбоми "Purple", платівки "In Rock" та "Machine Head" у сімдесятих, а пізніше, незважаючи на всі сварки, інтриги та непорозуміння, возз'єднався у наступному десятилітті – для запису "камбек"-альбому "Perfect Strangers" у 1984-му.

Тоді, у вісімдесятих, навіть самим музикантам здавалося, що тепер вони помудріли та подорослішали, а всі чвари на рівному місці залишилися позаду, у бурхливих сімдесятих. Але ж ні. Вже під час запису в 1987-му другого альбому складу The House of Blue Light все повернулося на круги своя. Таким чином, пісня "Mitzi Dupree" з тієї платівки і зовсім вийшла у вигляді початкового демо-запису – Річі не захотів робити будь-які гітарні накладення. "Nobody's Perfect" ("Ніхто не досконалий"), яку Гіллан назвав "втіленням всього гіршого, що може бути в Deep Purple", вокаліст назвав на прес-конференції менеджера групи Брюса Пейна дуже міцним словом — а невдовзі, його "попросили" з групи. Насправді все було ще складніше і мерзотніше. З одного боку, Блекмор заявив менеджменту, що їм доведеться вибирати — або він, або Гіллан. З іншого, Гіллан і сам був незадоволений тим, наскільки "розлінився" гурт.

У цьому була своєрідна іронія – адже вперше, у 1973-му, Гіллан пішов із групи саме тому, що був остаточно вимотаний і спустошений нескінченними гастролями та постійною студійною роботою. У 1989-му Ієну дуже швидко підшукали заміну – у вигляді вокаліста Джо Лінн Тернера. Тернер був "людиною" Річі — він співав на початку вісімдесятих у групі Блекмора "Rainbow", в якій Річі виявляв не лише свій незаперечний музичний талант, а й якості справжнього диктатора. "Purple" записали з Лінн Тернером альбом "Slaves and Masters" — як і слід було очікувати, музика більше була схожа не на класичний "Mark II", а на "Rainbow" тих часів, коли ті, у свою чергу, нагадували американський гурт "Foreigner". Тобто, це був "припопсований", причесаний і акуратний хард-рок, який намагається сподобатися всім, хто слухає радіо — незважаючи на присутність тих самих Блекмора, клавішника Джона Лорда, басиста Роджера Гловера і барабанщика Іена Пейса, які завжди відповідали за той узнаваний, "фірмовий" звук групи.

Платівка з Тернером не мала особливого успіху. І цього разу вже рекорд-лейбл поставив музикантам, і зокрема Блекмору, ультиматум – або вони терміново повертають Гіллана, або контракт буде розірвано. Річі ревів і стогнав, але погодився – Тернера звільнили, а Гіллана красномовно попросили повернутися до групи. Тернер уже розпочав роботу в студії над наступним альбомом "Deep Purple", але його вокальні партії були безжально викинуті в кошик. Гіллан замість них записав свій голос – так з'явилася платівка 1993-го The Battle Rages On, одна з найневиразніших в історії колективу.

З цим же матеріалом "Purple" поїхали в тур — як виявилося, це були останні гастролі з Річі Блекмором. Саме під час цього туру, найімовірніше, стався сумнозвісний і напівміфічний "інцидент зі спагетті" — коли Блекмор зайшов у гримерку і розмазав тарілку з гарячою пастою по обличчю Гіллана, ніби то був торт з комедій тридцятих років. Якщо концерти в континентальній Європі проходили на високому рівні, то в рідній Англії ситуація стала загострюватися. Блекмор уже не спілкувався ні з ким із гурту, до того ж він не бажав, щоб останній концерт туру у Бірмінгемі знімався на плівку. Його вдалося вмовити, але все одно Річі поставив умову – щоби на самій сцені не було жодних операторів.

Отже, група розпочала тривалий вступ до бронебійної класики сімдесятих, що відкривала концерт "Highway Star", але Річі, таки помітивши оператора, повернувся до своєї гримерки. Група, переглянувшись, зіграла без Блекмора кілька куплетів і приспівів – той таки з'явився саме на момент свого гітарного соло. Відігравши соло, Блекмор ще раз застукав людину з камерою, що ховається біля стовпчика – і жбурнув у нього склянку з водою. Збоку це виглядало так, ніби Блекмор цілився в Гіллана, що знаходився поряд з оператором — таке ж враження складалося у шанувальників, які дивилися концерт на відео. Так чи інакше, після цього виступу Блекмор остаточно пішов із гурту – а у 1995-му, з появою гітариста Стіва Морса, почалася нова, набагато радісніша та натхненніша епоха в історії "Deep Purple".

Оззі Осборн

Незважаючи на свій зловісний імідж та виправданий статус родоначальників "хеві-метал", учасники "Black Sabbath", вокаліст Оззі Осборн, гітарист Тоні Айоммі, басист Гізер Батлер і барабанщик Білл Уорд насправді були простими робітниками з Бірмінгема. Тому ж Оззі взагалі було насправді глибоко начхати на всіляку окультну тематику – майбутній "Князь пітьми" був затятим "бітломаном" і просто любив весело проводити час. Свій гучний у всіх сенсах успіх, що відбувся відразу після виходу дебютного альбому в 1970-му ( платівка "Black Sabbath" і справді була першим вражаючим прикладом навіть не "хеві", а справжнісінького "дум-металу") гурт святкував на всю котушку. Ці радісні веселощі нагадували поведінку дітлахів, які дивом роздобули грошей і увірвалися до кондитерського магазину – тільки замість цукерок і тістечок були наркотики та алкоголь, у жахливих кількостях.

У першій половині сімдесятих "Sabbath" ще примудрялися записувати чудову музику — насправді їх платівки, від "Paranoid" до "Sabotage", ставали все більш витонченими та захоплюючими. Але потім здоров'я та натхнення стало явно не вистачати — і якщо з усілякими розвагами на гастролях, стиснувши зуби, музиканти (і в першу чергу Оззі) справлялися, то робота в студії ставала все більш непосильною. Платівка 1976-го року "Technical Ecstasy" виявилася зовсім не безнадійною, зі своїми відмінними моментами, але в ній вже не було нічого революційного і шанувальників і критиків таких підхід збивав з пантелику — такий альбом професіонали (якими залишалися "Sabbath") могли записати й у режимі автопілота.

Потім настав тривалий період неробства, під час якого Оззі вирішив, що йому набридла рідна група. Осборн на кілька місяців пішов із "Sabbath" і навіть спробував, без особливих успіхів, створити свій власний колектив. Айоммі, Батлер і Уорд, не довго думаючи, знайшли заміну Оззі у вигляді старого приятеля групи Дейва Уокера — але гурт встиг виступити з ним лише один раз, на телевізійному шоу. Оззі передумав і повернувся до "Black Sabbath" — і був прийнятий з видимим полегшенням. Все-таки його, нехитрого, але водночас харизматичного, щиро любила публіка — до того ж, жодний інший співак із числа кандидатів на його місце не міг похвалитися таким пізнаваним та оригінальним тембром голосу.

Але група, незважаючи на повернення Осборна, продовжувала котитися вниз – і Оззі набирав швидкість помітніше, ніж інші. Так, він м'яко кажучи, ніколи не вирізнявся зразковою поведінкою — ще будучи підлітком, Оззі відсидів кілька тижнів у в'язниці за крадіжку. Тоді він спробував вкрасти телевізор і дещо з одягу – одяг виявився дитячих розмірів, а телевізор винести так і не вдалося. Через кілька років Оззі віз свою вагітну дружину Тельму до пологового будинку – Оззі знаходився за кермом у абсолютно шаленому стані і без прав водія, але поїздка завершилася без пригод. Під час турне з групою траплялися дрібні витівки на кшталт розбризкування отруйної фарби з аерозолю на голі частини тіла колег, а також бійки з ними – але все це було частиною веселого п'яного безладу, в якому брали участь усі. Тепер же Оззі вважав за краще напиватися і приймати шкідливі хімічні речовини наодинці.

Під час роботи над наступним альбомом "Sabbath", платівкою "Never Say Die!", Осборн зник зі студії більше ніж на місяць — при цьому жодна жива душа не знала, де він знаходиться і в якому стані перебуває. Альбом абияк вдалося закінчити, і "Sabbath" вирушили на гастролі по Штатах разом з молодою сенсацією, групою "Van Halen", яка щойно випустила свою успішну дебютну платівку. Тут Оззі і затіяв захоплюючу суперечку з фронтменом Van Halen Девідом Лі Ротом на предмет того, хто більше винюхає білого порошку — перед тим, як зіграти в ящик. Суперечка тривала, і коли гастрольний автобус дістався міста Нешвілл, вже готовий визнати поразку Лі Рот виявив, що Осборн просто зник. Через деякий час роуд-менеджери вирішили звернутися до поліції, але пошуки переможця у суперечці були безуспішними – при цьому були небезпідставні підозри, що Оззі вже мертвий. Але в день концерту Осборн таки знайшовся в холі готелю – він дістався туди самостійно, але виглядав настільки жахливо, що адміністрація прийняла його за волоцюгу.

Тур закінчився, але Оззі продовжував перебувати у рок-н-рольній стратосфері, втративши будь-яку здатність працювати у студії. У результаті Тоні Айоммі і Гізер Батлер, які втратили терпіння, вирішили, що так більше продовжуватися не може — або Оззі піде, або група припинить існування. Повідомити про рішення його звільнити доручили найближчому товаришу по чарці Оззі — Біллу Уорду. Осборн вважав усю цю витівку великим лицемірством – адже решта теж не була ангелами і виходило, що його виганяли тільки тому, що він був "трохи більш обдовбаний, ніж інші". Але це був кінець епохи, Оззі змінив Ронні Джеймс Діо, а сам Осборн на кілька місяців замкнувся в готелі, де не вживав нічого, крім алкоголю, наркотиків та піци. Він розповідав випадковим візитерам, що "був посланий" і смиренно готував себе до того, щоб повернутися в Бірмінгем і жити на держдопомогу — але попереду була мегауспішна сольна кар'єра та ще більші безумства. Саме у вісімдесятих він стане відкушувати голови кажанам та голубам, а вживання шкідливих речовин потроїться – сольного артиста-зірку не виганяють із груп.