Чудо-жінка і "Брудна дюжина". З кого брати приклад українському патріотичному кіно

Якщо вникнути в дискусію між Міністерством культури і Держкіно про фінансування, то стає зрозуміло, що перші хочуть бачити продукцію, яка окупається, а другі просто хочуть існувати. Українські кінематографісти хочуть отримувати матеріальну підтримку від держави, а прибуток від своїх фільмів сприймають як необов'язковий бонус.

Якщо говорити про державну підтримку, логічно, що її повинні отримувати картини з патріотичним підтекстом. І пріоритет повинен віддаватися військовим картинам хоча б тому, що сьогодні це актуально. Жанр "військове кіно" — зовсім не обов'язковий пафосний заклик, на який глядач піде виключно з патріотичних спонукань. Ми згадаємо фільми про наймасштабнішу війну, Другу світову, — найцікавіші, без героїчного екстазу. Можливо, вони зможуть вказати напрямок, в якому могли б рухатися вітчизняні кіномитці.

Комікси, нуар, мелодрами і фантастика

Незважаючи на деяку кількість справжніх шедеврів, найбільш твердолобі фільми знімали в СРСР, — не хотілося б, щоб українські режисери йшли тим же шляхом. В інших країнах картини про війну набагато цікавіші. Майстер нуара Жан-П'єр Мельвіль у 1969 р. знімає картину "Армія тіней" — про діяльність французького Опору. Рене Клеман показує війну очима дитини в своїх "Заборонених іграх" (1952). Хемфрі Богарт сяє в голлівудській класиці "Мати і не мати" і "Касабланці". Комедії "Великий диктатор", "Баббета йде на війну" і "Містер Піткін в тилу ворога" демонструють цікаву тенденцію: за сюжетом головний герой (героїня) хоча і виступає проти нацизму, але виявляє серед ворогів свого клона, що допомагає здійснити ту чи іншу задачу. Хоча є ще й "Агент-невидимка" (1942), в якому з нацистами бореться онук оригінальної Людини-невидимки.

"Переможці" Карла Формана позиціонувалися як картина "від того, хто стріляв з гармат Наварон". "Попіл і алмаз" Анджея Вайди відкрив світові Збігнєва Цибульського, а також продемонстрував неоднозначне ставлення поляків до подій Другої світової. А в екранізації коміксів "Чудо-жінка" з Ліндою Картер героїня бореться з нацистами, оскільки вони хочуть відновити в усьому світі жорсткий патріархат і виступають проти ідей фемінізму. Ну і, звичайно, існувала величезна кількість фільмів, які показували безпосередньо битви і солдатський побут, начебто нагородженого "Оскаром" фільм "Найдовший день".

Не будемо забувати, що воювали не тільки з німецькою армією — дія картини "Щасливого Різдва, містер Лоуренс" відбуваються в таборі для військовополонених в Японії. А "Невідомий солдат" Едвіна Лайна присвячений війні між Фінляндією і Радянським Союзом. Назва має кілька значень, і одне з них пов'язано з тим, що події показані з точки зору фінського військового. "Невідомий солдат" — самий касовий фільм (проданий в кілька десятків країн). Крім того, картина цікава з художньої точки зору — навіть після кількох переглядів важко визначити, які кадри постановочні, а в яких використовувалася військова хроніка.

Західні фільми про війну, на відміну від радянських, найчастіше мали художню та політичну свободу, але у них були проблеми з технікою. Наприклад, у "Битві при Арденнах" замість танків King Tigers ми бачимо M47 "Паттон II" — модернізований варіант танка М46, що випускався в США з червня 1951 р. У "Тонкій червоній лінії" замість M4 "Шерман" — техніка, запозичена у Армії оборони Ізраїлю. Втім, в "Битві на Неретві" (1969) і "Героїв Келлі" (1970) переобладнані Т-34 югославської народної армії виглядали цілком вірогідно.

Tardis effect став бичем багатьох військових картин: коли глядач бачить, що дія відбувається всередині бронетранспортера, але замість тісного простору перед нами чи не розкішна вітальня.

Ще однією особливістю багатьох видатних військових картин 50-70 рр. минулого століття стало те, що більшість акторів були учасниками бойових дій. Їх могли дорікати в тому, що вони старші за своїх персонажів. Але це був не просто досвід прожитих років, а військовий досвід, який завжди йшов у плюс картині.

Не та сторона: "Залізний Хрест"

Коли Орсон Веллс побачив цей фільм, то негайно телеграфував її автору Сему Пекінпа про те, що це найкраще кіно про війну. Напевно, й досі дане твердження залишається вірним. Найцікавіше, що головний герой цієї карнтіни — солдат німецької армії.

По суті, Пекінпа хотів сказати: не так важлива сторона, на якій ти воюєш. Звичайно, в ідеальній концепції війни є ти, твоє начальство, твій тил, а є противник. Але, по суті, все трохи не так: перед нами рядовий солдат і його товариші, і з різних сторін цього солдату протиставляються — противник, начальство, цивільні. Головний герой Рольф Штайнер (Джеймс Кобурн) в якийсь момент, навіть отримавши поранення, повертається на фронт не через патріотизм, а тому що так буде краще для його військових побратимів. Пекінпа знав, про що говорив — у 1943 р. він приєднався до Корпусу морської піхоти США.

Таким чином, ідея поставити в центр картини німецького солдата — це не ексцентричний хід, а спроба бути об'єктивним. До того ж при підготовці до зйомок Пекінпа переглянув гору матеріалу про Другу світову, хроніку і художні фільми. Наприклад, є момент, коли фельдфебель Штайнер разом зі своїм загоном нападає на бліндаж з радянськими військовими-жінками. Трохи сюрреалістично — в світі картин Пекінпа раптом виявляються кадри з "А зорі тут тихі" Ростоцького.

На початку і фіналі "Залізного хреста" звучить пісня Hänschen klein. Саме в кінці фільму, коли глядач переймається співчуттям і захопленням по відношенню до головних героїв, Пекінпа протвережує його несподіваним ляпасом — показує кадри хроніки, де такі ж німецькі солдати вішають дітей і чинять інші звірства.

Чим далі просувалися зйомки — тим ставало складніше. Пекінпа пообіцяли військові танки, але практично всі вони були орендовані Річардом Аттенборо, який тоді знімав свій "Міст занадто далеко". Як не дивно, обмежений бюджет і безпробудне пияцтво Пекінпа ніяк не позначилися на фільмі — у всякому разі, негативно. Культовими стали не тільки картина, але і головний герой: в коміксі Major Easy Карлоса Ескуерри основний персонаж створений за образом і подобою Кобурна в ролі фельдфебеля Штайнера.

Не та історія: "Безславні виродки"

"Залізний хрест" — один з улюблених фільмів Квентіна Тарантіно. Але коли він вирішив переписати світову історію за допомогою своєї картини "Безславні виродки", то закликав в союзники не один фільм, а всю історію кінематографа. Напевно, ні в одній стрічці Тарантіно ви не побачите таку кількість кіноцитат. Навіть у самій назві: картина Енцо Дж. Кастелларі 1978 р. називалася "Безславні виродки".

У ній банда головорізів бореться з фашистами, використовуючи приблизно ті ж методи, що і виродки-2009. Тільки використання ножів і арбалетів у фільмі Кастелларі мали під собою вагому причину. У 70 рр. в Італії діяла ліворадикальна організація Brigate Rosse. Щоб протистояти її терористичній діяльності уряд розробив закон, що забороняє зберігання вогнепальної зброї. Тому Кастелларі, якого прозвали "Пекінпа для бідних", змушений був переписати ряд сцен.

Тарантіно настільки був закоханий в картину 1978 р., що, ще не знявши ні кадру своїх "Безславних виродків", купив права на італійську картину тільки для того, щоб використовувати її назву. Потім він вирішив, що стане в нагоді і сам режисер: Кастелларі взяв участь у фільмі, зігравши німецького генерала. А його ім'ям "Енцо Горламі" на нацистському заході представляється Альдо Рейн (Бред Пітт). Хоча "Альдо Рейн" теж запозичено — у американського актора Альдо Рея, який був відомий в 1950-х рр., але, на відміну від Брандо або Діна, залишався особою консервативної Америки.

"Безславні виродки" (1978) часто порівнюють з "Брудною дюжиною". А також з "Великою втечею" (1963) — епізоди з останнього Тарантіно практично перезняв у своєму шедеврі "Одного разу в Голлівуді", тільки замість Стівена Маккуїна використовував Леонардо ДіКапріо.

Не ті солдати: "Брудна дюжина"

Хоча Кастелларі і порівнювали з Пекінпа, переважно через гору трупів і річок крові в його фільмах, а також сповільненій манери зйомки в сценах бою, але, звичайно, "Безславні виродки" — це переспів картини іншого режисера. "Брудна дюжина" Роберта Олдріча породила неймовірну кількість наслідувачів.

Сам Олдріч зняв кілька видатних картин про війну, в тому числі "Атака!" (1956). Оскільки вище командування в цій картині виглядало інтриганами і трусами, то міністерство оборони США, побачивши сценарій, відмовилося надати для зйомок військову техніку і статистів. Проте, за відсутності бюджету всього за місяць Олдріч зняв картину, яка згодом стала класикою. І нехай у нього не було допомоги військових, але деякі з акторів в його фільмі були титулованими героями Другої світової війни, як, наприклад Едді Альберт. Або Лі Марвін, який зіграв одного з головних персонажів "Брудна дюжини" (1967).

Перед нами банда ув'язнених, яка виконує небезпечне завдання, переходячи від кримінальних злочинів до військових. Існує безліч легенд про реальну "Дюжину" і одна з них стверджує, що всі злочинці загинули, а імена їх невідомі. Інша говорить, що не було ніяких кримінальників, а були індіанці — з ірокезами і бойовим раскрасом.

Реальні ж герої називали себе Filthy Thirteen, ніхто з них не був злочинцем, хоча індіанець-полукровка Джейк Макнейс міг їм стати — в армію його привів зовсім не патріотизм, а небажання потрапити за ґрати. Макнейс опинився в групі таких же добровольців.

Тренувальний табір Filthy Thirteen розташовувався в англійському маєтку, до якого прилягав заповідник. Оскільки годували наших героїв овочами на сніданок і обід, а практично поруч бігали олені, то щоночі Макнейс вирушав на полювання, а вдень ловив рибу в водоймах. Зрештою, господар маєтку був змушений пред'явити армії США рахунок на $10 000. Ці та інші витівки приводили до того, що Джейк Макнейс через якийсь час після чергової нагороди знову понижувався на посаді.

У фільмі "Брудна дюжина" отримує своє прізвисько в основному тому, що бунтує і не хоче голитися. У Filthy Thirteen ситуація була іншою: щоб позбутися вошей вони залишили на голові тільки ірокези, після чого використовували фарбу для літаків, яку наносили на обличчя. Знову-таки у фільмі герої беруть участь у тренувальному бою і навіть викрадають представника вищого командування. У реальності замість вищого командування була зустріч з самим Черчиллем.

Filthy Thirteen повинні були стрибнути з парашутом, після чого сховатися так, щоб їх ніхто не зміг виявити, в тому числі і прем'єр-міністр Великобританії. Завдання виявилося непростим — Джек Уомер (ще один член Filthy Thirteen) приземлився у відкритому полі. На щастя, тут же він побачив стіг сіна, в якому і сховався. Хоча щастя тривало недовго — повз проїжджав автомобіль з Черчиллем. І великий політик вирішив помочитися якраз на той стіг, в якому ховався Уомер. Прем'єр-міністр ніколи не дізнався, що "зрошував" взуття героя війни.

Згодом Уомер розповідав, що, незважаючи на ретельне планування всіх військових операцій, командування завжди забувало повідомити якісь важливі деталі. Наприклад, що стрибок відбувається в районі болота. Або недосвідчені пілоти викидали парашутистів далеко від наміченої мети.

Одного разу Filthy Thirteen і інші бійці пʼять днів чекали допомогу, а коли вона прийшла, то стало ще гірше: "Наші сили погнали німців прямо на нас", — розповідав Макнейс. У підсумку проти 700 німецьких військових виступило всього 40 чоловік. Джейк Макнейс і товариші запропонували німцям здатися, ті образилися, і зав'язався бій, який закінчився через 20 хв. перемогою Filthy Thirteen.

Крім групи FT існували й інші: "Група дальньої розвідки пустелі" (LRDG), Приватна армія Попського. Тому "Брудна дюжина" — це скоріше казка про війну. Сам Олдріч знімав картину як алегорію проти війни у В'єтнамі. Він так і не отримав за неї "Оскара", хоча міг. Для цього потрібно було відмовитися від сцени, в якій один з персонажів кидає гранати в бомбосховищі — там за сюжетом ховаються не тільки німецькі військові, а й жінки. Олдріч відмовився, оскільки "війна — це пекло".

а