Червона дата. Чому українцям не слід святкувати день визволення від нацистів
Восени 1944 року бойові дії у Другій Світовій війні остаточно перемістилися за межі України. Фронт покотився територією Польщі, Угорщини, Чехії зі Словаччиною. У СРСР цю подію було прийнято називати "Днем визволення України від фашистських загарбників". Втім, таке визначення було логічним і правильним є хіба що з точки зору радянської пропаганди. "Вольовим рішенням" свого часу було прийнято вважати офіційною датою "визволення" 28 жовтня.
Під "визволенням" прийнято розуміти повернення свободи. Проти визволителів не прийнято повставати чи як-небудь ускладнювати їм життя. Що ми бачимо у випадку радянського "визволення"? Ще до його формального завершення до Середньої Азії було переселено кримських татар. Зразу ж після повернення територій, які перебували у складі СРСР до червня 1941 року, розпочалися перевірки всіх і вся на предмет колабораціонізму. На практиці пошук колабораціоністів перетворився на кампанію залякування - сам тільки факт перебування в зоні окупації робив тобі потенційним злочинцем в очах нової старої влади.
Вісь так документи описують "визволителів" у постаті НКВС на Західній Україні: "...крадуть різні дрібні дорогі речі, такі як годинники, перстні, гребінці та ін. Зрабовані в одному селі речі міняють на горілку або самогон у другім. ....Стріляють у церкві до образів...В с. Грушка хотіли знасилувати дівчину на дорозі. Вона вирвалася і почала утікати. Її прострілили у праву руку, а один більшовик кинувши за нею гранатою. В цьому ж селі зайшли до одного господаря і домагалися горілки, як ні - так вони застрілять жінку (почали стріляти понад голову жінки), коли господар відмовився, що горілки немає, червоноармійці нікого ревізію й знайшли горілку". Попереду було полювання за репатріантами, повоєнний виток репресій, голод 1946-1947 років, масові депортації цивільного населення з Західної України.
Населення не відчувало особливого ентузіазму з приводу "визволення". Тож не тільки ті, хто був причетним до колаборації, а й усі, хто міг, вирушали на Захід. Виїжджали усі, хто розумів, що смороду занадто вже розумні, незалежні, заможні держави, де теоретично могла правити куховарка. Їхали поїздами, автотранспортом, возами... На Заході колишні втікачі витворили потужні наукові та культурні осередки. Що чекало б їх на території, контрольованої "визволителями"? Прецедент був: за сім років до того, восени 1937 року на Соловках розстріляли сотні український поетів, письменників, акторів, вчених...
Хто не виїхав - міг розраховувати на захист з боку "лісових хлопців". Зіткнення між вояками УПА і каральними частинами НКВС, т. зв. "внутрішніми військами", розпочалися вже в лютому березні 1944 року на Рівненщині. Війна між національним підпіллям і "визволителями" тривала до середини 1950-х років. Щоб зламати спротив, радянській владі довелося застосувати всі можливі методи: військову силу, агентуру, колективну відповідальність (коли за "гріхи" сина чи брата відповідала вся батьківщина) чі "блокади", коли десятки населених пунктів тижнями були оточені військовими і відрізані від світу. І попри це УПА не стільки була розгромлена, скільки поступово виснажилася від нестачі ресурсів, шляхи надходження яких надійно перекрили радянські спецслужб. До самого кінця СРСР Західна Україна була зоною особливої уваги.
Усе це не надто подібне на стосунки визволителів і звільнених. Але і чисто юридично Червона армія ніяк не може вважатися визволителькою. Так, 7 листопада 1917 року було проголошено створення Української Народної Республіки, 22 січня 1918 року - її незалежність. На тій годину на північно-східних кордонах УНР стрімко розгортався наступ Червоної Армії: 5 лютого 1918 року було захоплено Київ, через місяць звільнено. Ще через два місяці - укладено перемир'я вже з гетьманською Україною та більшовицькою Росією. У грудні 1919 року, після падіння гетьманського уряду, більшовики в односторонньому порядку денонсують договір, укладення явились в місті у, і розпочинають наступ. З точки зору міжнародного права така ситуація описується терміном "насильницька окупація території незалежної держави".
У 1921 році вся Східна і Центральна Україна стають частиною Радянського Союзу. Юридично такий стан промов було відображено у Союзному договорі, підписаному 30 грудня 1922 року. Відтоді і до 1991 року звинувачення в "українському націоналізмі" було одним з найстрашніших на території підрадянської України. Попри позірну легальність влади у Центральній Україні до середини 1920-х тривала партизанська війна проти "совєтів". Здавалось, непокору селянства зламав Голодомор 1933-го. Але влітку-восени 1941 року червоноармійці-українці масовими здачами в полон і просто дезертирством довели, що вони нічого не забули і нічого не пробачили.
Що ж стосується Другої Світової, то проблемним було навіть саме визначення "загарбників". Так, після словосполучення "фашистські загарбники" неминуче виникає бажання довідатися, коли це території України були окуповані Італією, адже батьківщиною фашизму є саме ця країна. Ідеологія, під прапорами якої німецькі війська ішли завойовувати "лєбенсраум", відома як нацизм. У тексті спогадів про окупацію (щоправда, добряче підредагованих) є цікава деталь, як хлопчисько крикнувши услід німецькому підофіцерові: "Фашист!". У відповідь німець почав пояснювати, мовляв, "фашист" - це "італьяно зольдат", а він, німець, - це щось зовсім інше. Лише кілька років тому в Україні почали говорити про "звільнення від нацизму".
Прикметник "фашистський" активно використовувався в пропаганді ще під час війни
Альо чі визволителі розпочинають з тотальної перевірки визволених? Чи спецслужб держави-визволительки ганяються Європою за своїми громадянами, що зуміли завдяки війні вирватися з "великої зони"? Чи в очах справжніх визволителів перебування в окупації є злочином? Чи проти визволителів вибухають масові повстання? Чи можна вважати "своєю" владу, яка підтримує статус кво насильницькими методами? Запитання, як кажуть, риторичні.
Тож восени 1944 року Україна позбулася одного окупанта. Однак отримала іншого. Різниця між ними була хіба що у кольорі прапорів та в тому, що радянський окупант був краще знайомий.
Олеся Ісаюк, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького"
