Чорнобиль втрачених можливостей. Як Зона замість технопарку перетворюється на смітник
Текст опубліковано 26 квітня 2017 року
Таблички вздовж траси, на яких написана назва населеного пункту кількість людей, які тут жили. А за ними - трава в людський зріст і дерева, що ростуть прямо крізь безхазяйні будинку. І гнітюче відчуття в повітрі. Немов прийшов в будинок щойно померлої людини і боїшся недоречним словом або жестом зачепити дзвінку тишу. Зона відчуження - величезний пам'ятник мирного атому, що став причиною найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття.
До Чорнобильської зони відчуження і сьогодні, через три десятиліття після катастрофи, відносяться як до чогось ганебного, небезпечним, а тому і непотрібного. Величезний шматок території, що перетворився на кладовище сіл і полігон для доморощених сталкерів. Аварія на ЧАЕС забрала життя десятків тисяч людей - і ліквідаторів, і тих, кому в один прекрасний квітневий день довелося назавжди покинути свої будинки, отруєні радіацією. Жителям Прип'яті на збори, до речі, дали дві години.
Змогла Україна винести уроки з цієї трагедії?
Всі ці 30 років державну політику країни по відношенню до Зони можна описати як "ми постраждали ні за що, дайте нам грошей".
Україна ходила по світу з простягнутою рукою і просила допомогти хоч якось мінімізувати наслідки аварії: спершу надіти на вибухнув реактор-саркофаг, пізніше вкрити його під величезним конфайнментом - найбільшим пересувним об'єктом на планеті. Арка, спорудження якої розпочалося у 2012-му, обійшлася майже в 1,5 млрд євро, а участь у її будівництві взяли близько 40 країн.
На церемонії відкриття конфайнменту в листопаді минулого року президент Петро Порошенко зазначив: "Ніхто не міг подумати, що Чорнобиль - не найбільша біда, яка випала Україні. Ми будуємо конфайнмент в умовах війни, агресії РФ". Безперечно, обидва ці явища - трагедія, яка ще довгі роки буде ятрити душу українців. Але з кожної трагедії зазвичай роблять висновки. А які висновки з трагедії на ЧАЕС, та з російської агресії зробила Україна?
Навіть через 30 років Зона відчуження так і не перетворилася в територію, ресурси якої можна конвертувати не тільки в траурні промови і привід для збору коштів. Нажилися на Зоні хіба що мародери, порозтягували добро, залишене місцевими жителями, так товариші, якось "непомітно" распилившие на металобрухт все, що можна було вкрасти з зони, і подобравшиеся вже і до об'єкта "Дуга" - унікальної радіолокаційної станції. Ніхто не знає, скільки за 30 років з Чорнобильської зони вивезли лісу, але знавці кажуть, що фонящие табуретки можна знайти на меблевих ринках по всій країні. Досі замість того, щоб обернути трагедію на благо, використовувати ресурси, що виникли після катастрофи, держава продовжує гратися в паперові проекти і підписувати нескінченні декларації про наміри.
Чорнобильська зона могла б стати світовим центром з вивчення впливу радіації на навколишнє середовище, на будматеріали, живу природу. Всі ці тридцять років вчені могли б спостерігати за тим, як веде себе бетон, що піддався опроміненню, і як змінюється організм тварин, які пасуться на забруднених землях. Адже всупереч побоюванням про лавиноподібний стрибку мутацій, тварини в Зоні не тільки прекрасно себе почувають, але і активно розмножуються. Екологи відзначають, що позитив від відсутності людини на цих територіях значно перевищив негатив від радіаційного та хімічного забруднення.
Біосферний заповідник на цих землях, до речі, почав працювати лише з квітня цього року - він займає 2/3 території Зони відчуження.
Голова Державного агентства України з управління Зоною відчуження Віталій Петрук похвалився, що заповідник вже уклав угоду з японськими вченими, які вивчають вплив на флору і фауну аварії на АЕС "Фукусіма". Увага, питання: чому Україна пропонує дружити японцям, хоча насправді наші науковці мали б розповідати мешканцям далеких островів про те, як справлятися з радіацією? Адже Зоні вже більше 30 років, а аварія на "Фукусімі" стався всього шість років тому. За три десятиліття унікальні умови Зони так і не були конвертовані у створення наукових центрів, лабораторій і дослідницьких проектів. У країни, як зазвичай, грошей немає, а іноземців на режимні об'єкти у нас пускати якось не прийнято. Нехай краще розсиплеться, але нікому не покажемо.
Пропозиції щодо створення таких центрів від іноземних партнерів були - Зона на сьогодні величезна лабораторія під відкритим небом, а мирний атом трудиться над виробництвом електроенергії у багатьох країнах світу. Яким після Чорнобиля теж страшно. Однак, як кажуть, не зрослося. А в цей час учені говорять, що під зоною можуть знаходитися значні запаси водню, який сьогодні називають "паливом майбутнього". І мріють, що Зона перетвориться на місце відродження інноваційної енергетики. Але, як мовиться, за заповідник "спасибі" скажіть.
Досі на папері залишаються і проекти з будівництва сонячних електростанцій на вільних територіях зони, хоча розмови і підписуються меморандуми не перший рік. Незважаючи на те, що на значній території Зони відчуження фон вже нормальний і землю цілком можна використовувати в господарстві, межі зони з 1986-го не переглядали.
Туризм в Зоні теж налагоджений так собі - за минулий рік тут побували з екскурсіями всього 32 тис. осіб. Офіційні екскурсії проводить тільки одна організація, за поїздку на день у складі групи потрібно заплатити близько $100 (іноземцям дорожче). Багато воліють проникати в Зоні нелегально, хоч за це за законом і загрожує штраф. Адже ось він - описаний тисячами фантастів світ після ядерної катастрофи прямо в центрі Європи. Пашіла всіма фарбами природа, серед якої причаївся невидимий оку небезпека - радіація розкидана по Зоні плямами, крок в сторону - і можна заробити величезну дозу радіації.
І наукові лабораторії, і сонячні електростанції, і туризм - це гроші. Ті самі, яких Україні завжди не вистачає. Але ситуація з Зоною схожа з іншого нашою бідою - в Україні найбільш багаті чорноземи, а картоплю з Єгипту возимо.
Невміння конвертувати трагедії не тільки в пам'ять і страх, але і перспективні розробки, дослідження і гроші перетворилося справді національний рок. І замість того, щоб перетворити Зону у технопарк, з'являються ідеї перетворити її на величезну смітник - мер Львова он уже запропонував звозити в Чорнобиль багатостраждальний львівський сміття.
Голодомор, Чорнобиль, війна на Донбасі - все це приклади того, як трагедія народу залишається законсервованим жахом, який треба ретельно обходити стороною.
Пам'ятати, сумувати, але не ворушити. Адже якщо євреї змогли донести світові, що Голокост був трагедією всього людства, українці самі собі не можуть довести, що голод 33-го -страшна реальність, а не придуманий ненависниками совка міф. І війна на Донбасі досі залишається каменем спотикання у самій Україні - що вже говорити про решту світу.
До речі, про війну. У 2004-му було прийнято рішення про будівництво в Зоні відчуження Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП) для українських АЕС. Але будувати його досі не почали. То влада не та, то грошей немає, то з документацією проблеми, то землю не дають. Проект досі на стадії проектної документації. І кожен рік "Енергоатом" платить близько $200 млн на вивіз відпрацьованого палива. Кому? "Росатому". Війна війною, а зберігати відходи десь треба. Їх, до речі, після будівництва ЦСВЯП треба буде повернути з Росії назад.
Про Чорнобильської трагедії знято безліч фільмів, написано тисячі книг, статей і блогів. "Чорнобиль - біль моєї душі" - один з найпопулярніших рефренів у дні пам'яті жертв катастрофи. І якщо залишити на чолі кута виключно скорботу, то вже через рік-другий слідом за болем душі можна буде говорити про Чорнобиль втрачених можливостей.
Коли-то напис на стіні Личаківського кладовища свідчила: "Посередині планети серед хмар грозових дивляться мертві в небо, вірячи в мудрість живих". Мова там, правда, йшла про загиблих у Другій світовій. Але дивлячись на порожні будинки в Зоні відчуження, покриті пилом дитячі іграшки і розлогі дерева, що ростуть прямо з вікон, хочеться вірити, що живим все-таки вистачить мудрості зробити жертву тисяч людей, постраждалих від аварії, не марною.
