Кейт Буш, Стінг і Боно. Чим надихалися музиканти та чому музою може стати навіть блакитна черепаха

Кейт Буш завжди вибирала собі вельми нетривіальні речі для того, щоб надихнутись – чи це вони зупиняли свій вибір на ній. Її найперший сингл "Wuthering Heights", випущений у Британії в січні 1978-го року і який став великим хітом та сенсацією, був натхненний класичним твором англійської літератури — "Грозовим перевалом" Емілі Бронте. При цьому початковим натхненням для 18-річної Кейт була навіть не книга, а телевізійна екранізація 1967 року, яку канал "BBC 2" показував пізно ввечері. Вже потім дівчина прочитала роман Бронте — і в процесі виявила, що ще й народилася з авторкою твору в один день, з різницею в 140 років. Буш просто не могла не написати пісню "Грозовий перевал", яка була заспівана від імені головної героїні роману, Кетрін Ерншо, або просто Кеті. У результаті пісня стала першим британським хітом номер один, заспіваним і написаним жінкою.

Між виходом "Wuthering Heights" та появою на прилавках альбому "The Red Shoes" минуло 15 років – за цей час у житті Кейт сталося багато, особливо це стосувалося часу безпосередньо перед виходом платівки. У 1992-му померла мати Кейт, Ханна — вони були дуже близькі, і Ханна, родом з Ірландії, дуже вплинула на Кейт своїм захопленням танцями та ірландською народною музикою.

Сім'я взагалі означала багато для Буш. Її батько був лікарем, але знаходив час того, щоб удосконалювати свої гру на піаніно. Один із її старших братів, Педді, займався виготовленням музичних інструментів, інший брат, Джон, писав вірші, займався фотографією та був інструктором з карате. У юності Кейт теж займалася карате під керівництвом брата – і навіть отримала прізвисько "Іі-іі" від інших відвідувачів спортивного клубу за свої пронизливі бойові вигуки. Саме під впливом обох батьків та братів Кейт ще в 11-річному віці почала писати пісні. Вони жили разом у старовинному 350-річному особняку, колишній фермі на південному сході Лондона та Кейт самостійно вивчилася грі на фортепіано, крім цього, вона часто музикувала на органі, що стояв у сараї за будинком та брала уроки гри на скрипці.

Саме сім'я допомогла в середині сімдесятих Кейт записати демо-плівку з кількома десятками її власних пісень, і одного разу ця плівка потрапила до рук гітариста "Пінк Флойд" Девіда Гілмора – через спільного друга з родиною Буш, Рікі Гоппера. Гілмор був настільки вражений піснями дівчини, що оплатив їй запис більш професійного демо – після цього контракт із Буш підписала "EMI", найбільша звукозаписувальна фірма країни. Незважаючи на юний вік, Кейт була артисткою, що абсолютно сформувалася, з унікальним баченням світу і такими ж особливими піснями – це були чуттєві, пронизливі і чарівні фантазії, які в одну мить могли перетворитися на реальність, як гірку, так і однаково чудову.

Був уже згаданий сингл "Wuthering Heights", був захоплено прийнятий публікою та критиками дебют "The Kick Inside" 1978-го року, була безстрашна, експериментальна платівка "The Dreaming", на яку Кейт надихнули "Сяйво" Стівена Кінга та біографія ілюзіоніста Гаррі Гудіні - на альбомі було не менше трюків та фокусів, ніж у його виступах. Потім, у середині та наприкінці вісімдесятих Кейт вийшла на новий рівень і записала два вдумливі шедеври, платівки "Hounds of Love" та "The Sensual World". Головний трек першої з них, пісня "Running Up That Hill", була великим хітом у Великій Британії у 1985-му році, але стала ще більшою сенсацією, коли вже у 2022-му посіла перше місце у восьми країнах – після того, як прозвучала у четвертому сезоні серіалу "Stranger Things".

Альбом The Sensual World, заголовна пісня якого була навіяна кінцівкою "Уліса" Джойса, чуттєвим, хаотичним і безпардонним перебігом думок і спогадів однієї з героїнь роману, Моллі Блум, був завершенням епохи для Кейт — і початком випробувань. Спочатку восени 1989-го помер її улюблений гітарист Алан Мерфі, який незмінно грав у Кейт у групі з 1979-го року. Потім Буш розлучилася зі своїм бойфрендом і за сумісництвом басистом Делом Палмером, вони перестали бути коханцями, але продовжували працювати разом, що тільки ускладнювало життя обом. Зрештою, померла мати – і Кейт з головою пішла в роботу над альбомом The Red Shoes. Однойменна картина 1948 року режисерів Майкла Пауелла та Емеріха Пресбургера, "Червоні черевички", яку неодноразово називали одним із найкращих фільмів в історії британського кіно, справді була особливим явищем у кінематографі – і тепер вона дуже багато значила для Кейт. Фільм називався так само, як і незвичайно страшна і безжальна казка Ганса Крістіана Андерсена — про дівчину, яка мріяла станцювати в червоних туфельках, що сподобалися їй, і зробила це, але вже не могла зупинитися, оскільки прокляті туфельки виявилися дуже норовливими.

Головна героїня фільму Вікі Пейдж (Мойра Ширер) танцює у балеті під назвою "Червоні черевички" за андерсенівською казкою, музику до якого написав її майбутній наречений. Танець – її справжня пристрасть, тому якось їй доводиться обирати між коханим чоловіком, перспективою нормального сімейного життя та продовженням блискучої кар'єри у балеті. Вікі вибирає балет, але за кілька хвилин до виходу на сцену в "Червоних черевичках", ці черевики, поза її волею, виносять дівчину на вулицю і вона кидається з мосту. Кейт Буш не стала повторювати помилки Вікі Пейдж — після виходу платівки The Red Shoes вона скасувала запланований тур, 12 років не записувала нових пісень і повністю віддалася сімейному життю, нарешті ставши дружиною і матір'ю. Вона і в новому столітті вкрай рідко записує новий матеріал, але світ пам'ятає про Кейт – буквально днями її включили до "Зали слави рок-н-ролу". Сама Буш на церемонії не була присутня.

Елтон Джон, "Чарівник країни Оз" та "Goodbye Yellow Brick Road"

Звичайно, всі знають Елтона Джона як чудового піаніста, композитора та вокаліста, але той факт, що Елтон ніколи не писав пісень самостійно – не найвідоміший. Так, автором текстів переважної більшості найкращих пісень Елтона був Берні Топін – вони з Елтоном познайомилися в Лондоні 1967-го, коли обидва були ще нікому не відомими, вічно напівголодними "молодими талантами". Саме такі юнаки були потрібні менеджеру лейблу Liberty Records Рею Вільямсу, який займався пошуком нових виконавців та помістив у зв'язку з цим оголошення у музичній газеті. На оголошення Берні відгукнувся трохи раніше за Елтона. Коли Вільямс почув від почервонілого молодого очкарика чесне зізнання в тому, що хоча він і складає музику, написання текстів є для нього тортурами, то мовчки простяг Елтону конверт з віршами, які надіслав йому Топін. Це були навіть не вірші, а саме тексти – призначені для поки що ніким не написаних майбутніх пісень. Елтон розкрив цей конверт у вагоні лондонського метро дорогою додому, решта – історія.

Перший великий хіт Елтона, класичну Your Song, парочка написала за лічені хвилини, снідаючи яєчнею в будинку у матері та вітчима музиканта. Текст був зворушливим любовним посланням, і, не відкриваючи нових горизонтів, Берні, проте, вдалося зробити слова пісні не схожими на тисячі сентиментальних куплетів і приспівів, що існували у світі. Потім, на початку сімдесятих, Топін став надихатися американською історією та вестернами – так, наприклад, вийшов один із найкращих альбомів Елтона "Tumbleweed Connection", справжня музична сага про ковбоїв, бродяг, шерифів та Громадянську війну. Важко було повірити, що все це було вигадано двома хлопцями з Лондона – але так воно й було, пісні написалися ще до першої поїздки Елтона до Штатів.

До 1973 року Елтон вже був справжньою суперзіркою по обидва боки Атлантики – завдяки своїй ексцентриці, чудовому, наполегливому виконанню, але в першу чергу завдяки пісням, написаним разом з Берні. У січні того року Елтон вже випустив успішну платівку "Don't Shoot Me I'm Only the Piano Player", на якій, крім іншого, були записані два безумовні хіти, "Daniel" і "Crocodile Rock" — з як завжди в міру сентиментальними та іронічними текстами Топіна. Тим не менш, тандем знаходився на піку натхнення. Тому Елтон з Берні, не даючи себе перепочинку, взялися за твір того, що виявиться їхнім головним шедевром, а саме подвійного альбому Goodbye Yellow Brick Road (Прощавай, дорога з жовтої цегли), який з'явився на прилавках півстоліття тому, восени 1973-го.

Топін написав усі тексти для сімнадцяти пісень альбому за два тижні, Елтон же написав музику за кілька днів — варто було йому сісти за піаніно і покласти перед собою листок, списаний Топіном, як мелодії, здавалося, народжувалися самі собою. Цього разу головним джерелом натхнення для Берні стали не жорстокі вестерни, а книги дитячого письменника Лаймена Френка Баума про Чарівника з країни Оз та однойменний фільм 1939 року з Джуді Гарленд у головній ролі. Легенда Голлівуду, Гарленд зіграла дівчинку Дороті зі штату Канзас, яка разом зі своїм песиком Тото в результаті смерчу опиняється в чарівній країні. Але Топін не складав тексти для концептуального альбому про пригоди Дороті, Страшили та Залізного Дроворуба. Ні, сама заголовна пісня Goodbye Yellow Brick Road і багато інших номерів платівки були просякнуті щемливим почуттям ностальгії, бажанням повернутися в дитячі місця і заново пережити захоплення від усіх чудових і простих речей, які дитина бачить вперше. І якщо Дороті сумувала за своїм домом у Канзасі, то у випадку з Топіном таким місцем була ферма в графстві Лінкольншир на сході Англії, де він провів найкращі миті дитинства.

Ностальгував Топін і за юними роками та тодішніми своїми кумирами – зокрема, так народився текст однієї з найвідоміших пісень Елтона, проникливої та скорботної посвяти Мерилін Монро під назвою Candle In the Wind. Правда, тоді, у сімдесятих, Топін стверджував, що образ актриси був лише метафорою, і пісня могла бути присвячена будь-якій знаменитості, яка померла в молоді роки. Через два роки, у 1975-му, Берні та Елтон вигадають пісні для ще одного сповненого ностальгією альбому, Captain Fantastic and the Brown Dirt Cowboy, що завершував "золоту епоху" Елтона Джона. Але надихатиметься тандем буде вже не "Чарівником країни Оз", а власним гірким досвідом тих часів, коли вони намагалися пробитися до шоу-бізнесу – маючи в запасі лише амбіції та талони на обід.

Kraftwerk, вагони першого класу та "Trans Europa Express"

Час переконливо доводить, що німецький колектив "Kraftwerk" був і залишається одним із найвпливовіших та новаторських в історії популярної музики. Саме вони своїм підходом до використання можливостей синтезаторів заклали фундамент того, чим, по суті, є поп-музика двадцять першого століття – але засновники гурту, Ральф Хюттер та Флоріан Шнайдер спочатку не мали жодного відношення до музики, призначеної для широких мас.

Ральф і Флоріан познайомилися наприкінці шістдесятих — вони вивчали теорію музики в школі Роберта Шумана в Дюссельдорфі і були частиною краутрок-сцени, що зароджувалася в Німеччині. Сам термін "краутрок" був придуманий пізніше англійцями – яким потрібно було якось назвати ту експериментальну музику, що не піддається класифікації, яку грали такі гурти як "Can", "Neu!", "Faust" та початківці "Kraftwerk". У цій музиці зовсім не відчувалося ритм-н-блюзове коріння, на якому трималася вся тодішня англійська і тим більше американська рок-музика – у музикантів, що грають "краутрок" був суто європейський, авангардний підхід до вилучення звуків зі своїх інструментів. Інструменти ці були цілком стандартними для рок-н-ролу – гітари, бас, барабани, клавішні. Щоправда, що стосується "Kraftwerk", то Флоріан ще грав на скрипці та флейті, а пізніше обидва молодики захопилися все ще дивовижними синтезаторами.

Перші кілька платівок "Kraftwerk" були суто експериментальними та зіграними у вільній формі. Але реліз 1974 року, платівка "Autobahn", був уже іншим – Ральф і Флоріан зосередилися на дисциплінованому ритмі, що створюється електронною перкусією, простих нав'язливих мелодіях, тематичних шумах та синтезаторних шарах і потоках. Музика "Автобана", натхненна поїздками цими найнімецькішими швидкісними магістралями, була однаково нечуваним авангардом і доступним попом – поєднувати ці дві речі так вдало ще не вдавалося нікому. Наступного року до Шнайдера і Хюттера остаточно приєдналися Карл Бартос і Вольфганг Флюр, які відповідали в основному за електронний ритм – так виник класичний склад Kraftwerk їхнього найпродуктивнішого періоду.

Основними джерелами натхнення для наступної платівки Radio-Activitat були такі, здавалося б, абсолютно непридатні для цієї мети процеси та явища як радіоактивний розпад і радіозв'язок. Але музикантам і цього разу вдалося створити чарівну, вже повністю електронну музику – щоправда, цього разу дещо медитативнішу і менш ритмічну, ніж у випадку з "Автобаном".

Але наступна робота "Kraftwerk", справжній шедевр під назвою "Trans Europa Express" 1977 року, була втіленням сфокусованості, зібраності, геніального мінімалізму та зосередженості на власному натхненні. А головним джерелом натхнення для групи цього разу стали Транс-Європейські експреси, система швидкісних поїздів, що існувала в Західній та Центральній Європі до 1995-го та Європа загалом, яка вже тоді, у сімдесятих, бачилася музикантам об'єднаною та нескінченною.

Ніхто ні до, ні після "Kraftwerk" не створював настільки елегантного, стильного і водночас мелодійного та атмосферного електронного запису. Так, безумовно, це був ще й дуже "кінематографічний" альбом – в уяві слухача легко виникали картини подорожі Європою у вагоні першого класу, вокзальні кафе та ресторани, а також неминучі ландшафти у вікні. Під час запису Ральф і Флоріан часто ходили до залізничних колій, щоб зловити ритм поїзда, що мчить, але в результаті все-таки знайшли його "недостатньо танцювальним" і дещо видозмінили у своїй звуковій інтерпретації. "Trans Europa Express" на той момент виявився вершиною творчості "Kraftwerk" і однією з наріжних платівок в історії сучасної музики. Пізніше "Kraftwerk" успішно надихалися роботами, домашніми комп'ютерами та велогонкою "Тур де Франс", але саме потяги, ведені локомотивом, дивним чином спонукали їх творити велику музику.

Стінг, незвичайні плазуни і "The Dream of the Blue Turtles"

На початку вісімдесятих тріо The Police, група, в якій основним автором пісенного матеріалу, вокалістом і басистом був Стінг, була однією з найпопулярніших на планеті. Вони змінювалися, дорослішали з кожним новим альбомом і ставали все успішнішими. У результаті фінальний реліз The Police, платівка 1983-го року Synchronicity, виявився справжнім бестселером і більшість треків, включаючи класичну пісню Every Breath You Take, стали великими хітами.

 Але Стінгу, гітаристу Енді Саммерсу та барабанщику Стюарту Коупленду ставало все важче працювати і уживатися разом. Справа в тому, що коли вони зібралися разом наприкінці сімдесятих, Стінг, Коупленд і Саммерс вже були музиканти з досвідом гри в різних групах (особливо це стосувалося Саммерса, який був частиною лондонської музичної сцени ще в шістдесятих). Більше того – кожен з учасників "The Police" мав упертий і непримиренний характер, свою точку зору і схильність до перфекціонізму. У результаті, незважаючи на успіх, музикантам стало нестерпно тісно працювати один з одним у рамках The Police. Через деякий час Стінг, виправдовуючись перед тими, хто цікавиться, ніби знамените тріо просто вирішило зробити перерву, почав записувати свій перший сольний альбом.

Спочатку Стінг планував експериментальний танцювальний запис і навіть залучив до роботи молодих спеціалістів з електронної музики, зокрема, Вільяма Орбіта, який прославився вже у дев'яностих. Але потім музикантові наснився один із найдивніших снів у його житті – безліч черепах неприродного, яскраво-блакитного кольору.

Стінг дотримувався теорії щодо того, що яскраві сни завжди потрібно якимось чином відображати у творчості – музиці, живописі, кінематографі чи літературі. Зрештою, саме так глибоко шанований Стінгом Пол Маккартні свого часу написав пісню "Let it Be" — після того, як йому наснилася давно покійна мати. Але сон Стінга був по-справжньому божевільним, тому жодної умиротворюючої балади у нього не вийшло – натомість музикант написав коротеньку, дивакувату та химерну джазову композицію, яку так і назвав, "Сон про блакитних черепах".

 Стінг записав її з прекрасними джазовими музикантами нового покоління – басистом Деррілом Джонсом, який тоді грав із самим Майлсом Девісом, клавішником Кенні Керклендом і барабанщиком Омаром Хакімом, і зрозумів, що саме в такому руслі має рухатися його сольний альбом. Це був не рок, насправді це був і не джаз, а лише його легкий аромат – але це була музика, вільна від зобов'язань, очікувань, жанрових обмежень та така ж непередбачувана, як сон.

Платівка The Dream of the Blue Turtles, однойменна з тією самою інструменталкою, вийшла у 1985-му і виправдала всі очікування як самого Стінга, так і фанатів The Police. Останні вже звикли до того, що музика гурту постійно змінювалася, тому не мали нічого проти загравання з джаз-роком, враховуючи звично яскраві мелодії та явний хітовий потенціал навіть таких пісень Стінга. Пізніше музикант міг надихатися різними речами — аж до лютневої музики сімнадцятого століття, але історій, порівнянних зі сном про черепах, з ним більше не траплялося.

 U2, Берлін та "Achtung Baby"

Якщо після третьої платівки "War" на дублінців "U2" почали зважати, як на явище, а не просто сприймати їх як ще одну пост-панкову групу, то альбом 1984-го року "The Unforgettable Fire" та виступ на благодійному марафоні "Live" Aid" зробили музикантів справжніми зірками. Але Боно, Едж, Адам Клейтон і Ларрі Маллен-молодший, як завжди, не зупинялися на досягнутому.

У 1987-му вийшла епохальна платівка The Joshua Tree і U2 стали чи не головною групою на Землі. Відкритість та щирість музики, широта та простір звукової картини, створеної саундпродюсерами Браяном Іно та Даніелем Лануа, виконавські особливості кожного з учасників гурту – все це робило музику "U2" особливою. Тим більше несподіваним виявився наступний крок U2, коли після масштабного туру по Штатах на підтримку The Joshua Tree вони випустили 1988-го дивну суміш із концертних і студійних записів під назвою Rattle and Hum.

Студійні та деякі концертні номери на Rattle and Hum явно ілюстрували захоплення групи кореневою американською музикою – вплив якої геть-чисто був відсутній у попередніх роботах U2. Так, альбом The Joshua Tree теж багато в чому надихався Америкою – але натхненням для Боно та колег був сам американський міф, а не блюз, госпел чи кантрі. Перед записом платівки Боно закопався в томи таких авторів, як Раймонд Карвер і Норман Мейлер, величезний вплив на написані для того альбому пісні також зробили поїздки Боно до Ефіопії, а також до Сальвадора — під час Громадянської війни, що тривала там. Все це прозирало і в текстах, і в атмосфері платівки – але не в аранжуваннях та структурі пісень. Тепер "U2", наприклад, спробували заграти свою версію блюзу – і не просто так, а в дуеті з самим Бі Бі Кінгом (пісня "When Love Comes To Town"). Ще вони переробили трек з The Joshua Tree, пісню I Still Haven't Found What I'm Looking For в натуральний госпел, виконаний на сцені нью-йоркського Медісон-сквер-гарден разом з хором з Гарлема. Це був цікавий напрямок, але дорога закінчувалася глухим кутом.

Наприкінці вісімдесятих "U2" зрозуміли, що незважаючи на грандіозний успіх останніх років, настав час винаходити себе заново. Музична сцена стрімко змінювалась. У тій же Америці провідні альтернативні групи, такі як REM і Sonic Youth, розлучалися з маленькими незалежними компаніями і укладали контракти з мейджор-лейблами, тому що таку музику тепер хотіли слухати мільйони. У Британії ж на перший план виходила музична сцена Манчестера, так званий "Медчестер" — насамперед гурти "The Stone Roses" та "Happy Mondays", на звук яких, окрім гітарної "альтернативи" та нью-вейву останніх років, вплинула ще зароджувана танцювальна сцена.

Боно та гітарист Едж були більш ніж зацікавлені в нових віяннях. У пошуках натхнення вони запропонували решті колег, басисту Адаму Клейтону і барабанщику Ларрі Маллен-молодшому, поїхати до Берліна, тодішнього центру європейської клубної музики, і записуватися там у студії "Hansa". Колись саме у цій студії, вікна якої виходили прямо на Берлінську стіну, Девід Боуї записав свій знаковий, показово експериментальний альбом Heroes. Ірландці розраховували на такий самий приплив натхнення, тим більше, що вони знову працювали з Браяном Іно, який і допомагав Боуї вибудовувати звук на "Героях" 1977 року.

Але часи змінилися – на час приїзду "U2" до Берліна у жовтні 1990-го стіна вже майже рік як упала, тривав процес возз'єднання Німеччини. Музиканти думали, що опиняться в центрі народних гулянь і свят, але натомість першого ж дня помилково приєдналися до демонстрації комуністів, які протестують проти возз'єднання. Їх неприємно вразила похмура, депресивна атмосфера Берліна та нездорові вібрації у самій студії "Hansa" — до того ж студія довгий час не функціонувала і продюсерам Іно та Лануа довелося привезти до Німеччини власне обладнання.

Музиканти почали сваритись. Адам і Ларрі вважали кращою стару манеру гри і старий підхід до аранжувань, вважаючи новий матеріал недостатньо добрим — Боно та Едж у свою чергу були за радикальні зміни у самій концепції групи. Справа вже йшла до розвалу "U2", коли під час джему черговим похмурим осіннім днем у Берліні Едж раптом почав грати акорди, які надихнули Боно за 15 хвилин написати класичну пісню "One". Робота нарешті зрушила з мертвої точки і пластинка "Achtung Baby" (назва була в рівній мірі безглуздою, неймовірною для "старих" "U2" і символізував новий, пост-модерністський образ групи) була прикладом грандіозного "перезавантаження" музичного колективу. Але "Ахтунг Бейбі" не вийшов би таким, якби гурт не відірвав себе від звичної обстановки і не вирушив би до такої незатишної берлінської студії "Hansa".