Чим нам загрожує "константинопольська" автокефалія
Про це - ще раз на всякий випадок - нам нагадали представники Вселенської патріархії. Ніяких "зради" - Собор у відсутність чотирьох патріархів засновує свою легітимність на домовленостях, підписаних на Синаскисе в Шамбезі. Нагадаю, що одним із пунктів цих домовленостей є "забуття" України на період Собору.
Тим не менше, українське питання з порядку денного надовго не зійде. Звернення ВР до Вселенського патріарха вимагає відповіді. Тому владики Вселенського патріархату їм займуться відразу після Собору - на першому ж засіданні свого Синоду. Саме той момент, якого в Моспатриархии не те, щоб сильно чекали. Чого і виникають дивні проекти "постійно діючого Собору" (висловлені на Криті сербської делегацією) або не менш дивні пропозиції вважати Всеправославний собор чим завгодно, але тільки не Собором, висунуті Моспатриархией. Сам "Собор Варфоломія" - всього лише невелика неприємність порівняно з тим, що настане після Собору. Всі старання спрямовані на те, щоб це "після Собору" не настало по можливості, ще довго.
В Україні ж цього "після Собору" чекають з нетерпінням. Ситуація вперше за багато років виглядає обнадійливо - вона виведена з тіні кулуарних переговорів і підкилимних угод. Звернення ВР стало свого роду декларацією української держави про готовність прийняти на себе відповідальність за власну церкву. І це має бути серйозно сприйнята Вселенським патріархом - це, звичайно, не облога Царгорода, але, враховуючи загальне пом'якшення вдач, теж важить чимало.
Проте декларації деклараціями, а питання реальної готовності - української церкви, громадян, держави і грецької церкви-матері - мати справу з українськими церковними викликами залишається відкритим.
Більшість з перерахованих, боюся, не надто замислюється про те, що дарування автокефалії української церкви - це тільки початок великого і важкого шляху, а не остаточна і беззастережна перемога. Тим, хто так думає, я проведу кульгаву, звичайно, але все ж аналогію. У 1991 році, коли була прийнята Декларація незалежності, ми за цією "перемогой" теж не побачили і не усвідомили виклику. За що розплачуємося останні два роки життями, поламаними долями і територіями.
У можливого подарунка Вселенського патріарха Україні - Томосу про автокефалію - буде багато непростих наслідків для України. Якщо ми будемо продовжувати аналогію з українською незалежністю або державністю, ми точно так само стикаємося з культурною неоднорідністю і територіальними суперечками.
В ініціативі "скасування Томосу 1686 року" - що б не розуміли під "скасуванням" - зарита одна зла собака. Ніхто не уточнює, в яких межах має відбутися повернення Київській митрополії під контроль Константинополя. Станом на 1686 рік? Це Київ і ще дві-три області, переважно, лівобережні. Частина українських земель отримала свої єпископські кафедри декілька пізніше і прямо "від Москви" - вже під час перебування Києва в складі РПЦ. А Правобережжя на момент підписання Томосу перебувало у складі Польщі, і на цю частину української церкви, в силу політичних обставин, договір між Москвою і Константинополем не поширювався. До речі, саме ця частина української церкви стала тим заставою, який донині дозволяє нам протиставити "українське православ'я "російській", яке поширилось в Україні зусиллями Москви після приєднання.
Таким чином можна сказати, що поділ української православної церкви відбулося саме в момент підписання злощасного Томосу і саме з ним генетично пов'язане.
Вселенський патріарх не може цього не розуміти і, що важливіше, не відчувати своєї відповідальності за цей акт, який став прологом до нинішнього українського розколу.
Цей клубок "історії з географією" Вселенський патріарх намагався розплутати ще в 1924-му, в Томосі про дарування автокефалії Польської православної церкви - фактично, тієї самої української православної церкви у Польщі, яка веде свій рід від Київської митрополії. Але скільки українські автокефалісти різних конфесій не смикали за "польську" ниточку - клубок так і не распутался. І це, напевно, правильно: не може митрополія протиснутися крізь вушко голки навіть слідом за своєю історичною "донькою". Масштаб не той. Митрополія вимагає власного конкретного рішення - причому не тільки про статус, але і про межі, в яких вона повертає собі колишній статус або отримує новий.
Адже на перший погляд проблема територій не варта виїденого яйця, оскільки знімається Томосом про автокефалію - якого ми чекаємо буквально на наступний же день після скасування Томосу про передачу Київської митрополії: сьогодні Вселенський патріарх повертає собі Київ, а завтра - "дає вільну". Опустимо сумніви з приводу такого сценарію і, головне, темпу розвитку подій. Вистачить з нас і того, що проблеми кордонів немає, тому що згідно з канонічним правом, межі канонічної території національної церкви співпадають з державними кордонами.
Спробуємо навіть абстрагуватися від тих проблем з державними кордонами, які ми маємо на даний час. Зрештою - окуповані території - все одно наші території. Але це нас не рятує. Тому що наші державні кордони входить та частина російської - саме російської церкви, яка історично завжди входила в РПЦ і ніколи не належала тій Київської митрополії, яка входила до складу Константинопольської церкви. Що збільшує нашу проблему - так це те, що це переважно та частина України, яка входить в "групу ризику", названу московськими політтехнологами "Новоросією".
Це, зрозуміло, не вирок. Ми можемо, наприклад, в порядку винятку засвоїти урок історії: якщо українська церква виробить і буде проводити з перших днів послідовну програму залучення всієї своєї канонічної території у систему єдиного українського православ'я, не буде жодного шансу ні церковного "крымнаша", ні в церковній "новоросії". Але чи зможе наша розділена і накопичила свої протиріччя і, що гірше, образи і травми, не избавившаяся донині від гебешних зв'язків церква швидко згрупуватися і проявити волю до компромісу або навіть, страшно сказати, консенсусу всередині себе самої? Зараз саме час задуматися про це.
