"Бондівські пісні". Як музика з фільмів про агента 007 змінювала сприйняття кіно

Пол Маккартні та "Wings" — "Live and Let Die"

Півстоліття тому, у червні 1973 року, відбулася прем'єра картини "Live and Let Die", ще одного хіта "бондівської" франшизи та першого фільму, в якому роль агента 007 Джеймса Бонда зіграв Роджер Мур. Тоді ж вийшов однойменний сингл Пола Маккартні та його гурту "Wings" — творіння Маккартні стало однією з найуспішніших і найвідоміших пісень, що коли-небудь звучали на початкових титрах фільмів про Бонда.

Пісня, що звучить у фільмі про агента 007, повинна, в ідеалі, відповідати масі критеріїв – бути мелодійною, розкішно аранжованою, але при цьому з помітним присмаком тривоги, інтриги та таємниці. І "Live and Let Die" Маккартні відповідала цим вимогам цілком і повністю.

Ще у 1967-му Маккартні написав музику для британської сімейної драми "The Family Way". Пол не надавав особливого значення цій роботі, оскільки на той час весь заряд його творчої енергії був спрямований на творення та запис матеріалу для легендарного бітлівського альбому "Оркестр Клубу Одиноких Сердець Сержанта Пеппера". Через роки, коли вже після розпаду "Бітлз" до Пола звернулися продюсери "бондіани" з проханням написати заголовну пісню для майбутнього фільму, ставлення було вже зовсім іншим. Маккартні усвідомлював, наскільки популярними та значними для масової культури стали фільми про Бонда за останні десять років. Більше того – він уже тоді сприймав написання "бондівської" пісні як задоволення якоїсь особливої композиторської амбіції.

У той час, у першій половині сімдесятих, Маккартні багато доводилося доводити заново — йому, що вже написав найбільш виконувану пісню на планеті, "Yesterday", та й взагалі писав як разом із Джоном Ленноном, так і самостійно, десятки пісень, що стали беззастережною класикою. Але саме Маккартні навесні 1970-го оголосив, що "Бітлз" як група більше не існують — і тим самим викликав вогонь на себе. По суті, "Бітлз" розпалися ще восени попереднього року, коли Леннон повідомив решту, що йде з групи — але тоді вирішили почекати з гучними заявами, зберігаючи ситуацію в таємниці.

Тепер же, коли Маккартні одночасно з виходом свого першого сольного альбому приголомшив пресу новиною про свій відхід з "Бітлз", його вважали винним і в розпаді квартету, і в усіх інших смертних гріхах. Його перші дві самостійні платівки, "McCartney" і "Ram", були з великим ентузіазмом облаяні критиками. Це в наш час вони вважаються ідеальними прикладами того, як може звучати поп-музика, якщо не забувати про мелодію та винахідливість – але тоді Маккартні доводилося ковтати образу та, стиснувши зуби, продовжувати займатися своєю справою.

У середині 1971-го йому захотілося колективної атмосфери — адже Пол все життя до цього грав у групі — і він створив "Wings". До першого складу, крім Маккартні, входила його дружина Лінда (вони одружилися у 1969-му), якій Пол в екстреному порядку дав кілька уроків гри на фортепіано, а також гітарист Денні Лейн та барабанщик Денні Сейвелл. Після виходу першого альбому "Wings", платівки "Wild Life" (знову политої брудом тодішньою пресою) до гурту приєднався ще один гітарист, Генрі Маккалок. Саме в цьому складі гурт працював над другим альбомом, "Red Rose Speedway", і саме з цими музикантами був записаний та сама "Live and Let Die".

Продюсери Гаррі Зальцман та Альберт Брокколі дійсно хотіли працювати з Маккартні – вони звернулися до Пола ще до того, як закінчили сценарій картини. Сам же він сприйняв пропозицію ще й як чудову можливість показати, чого він вартий насправді як самостійний артист, без решти бітлів. Він попросив надіслати йому книгу Яна Флемінга, за якою писався сценарій, прочитав її за вихідні й одразу написав пісню.

Це було нелегке завдання навіть для такого автора, як Маккартні – адже вся пісня мала будуватися саме на не надто "пісенній" фразі "Живи і дай померти", назві книги та майбутнього фільму. Якщо вірити Полу, Лінда склала невелику реггей-вставку в середині пісні — цей хід виправдовувався тим, що значна частина дії майбутнього фільму мала проходити на Карибах.

У результаті Маккартні за допомогою Лінди вдалося продемонструвати справжні чудеса творення – у трихвилинній пісні була і традиційна інтрига, і відчуття загрози, і промінчик світла у вигляді реггей, і оманливе бачення балади, що в секунду перетворюється на жорсткий рок-номер, підкріплений інструментальним мотивом. Цей мотив був виконаний гітарами та симфонічним оркестром – оркестрове аранжування написав легендарний "п'ятий бітл" Джордж Мартін, він же продюсував запис.

У результаті сингл "Live and Let Die" був визнаний кращою "бондівською" піснею на той час — насправді, в ній фактично не було вад. І це при тому, що коли Пол подав готову пісню, продюсери повідомили, що загалом ангажували його тільки як автора і хотіли б, щоб пісню виконували співачки Ширлі Бейссі або Тельма Г'юстон. Пол наполягав на тому, щоб на початкових титрах пісня звучала саме в його і "Wings" виконанні — інакше про його "Live and Let Die" Зальцман і Брокколі могли забути. У результаті було складено відповідний договір, інше – історія. Маккартні досі грає її практично на кожному концерті – як правило, у супроводі феєрверків у найдраматичніші моменти.

Сам фільм "Живи і дай померти" дозволив більшості шанувальників "бондіани" зітхнути з полегшенням. Перше "перезавантаження", коли у 1969-му чудового Шона Коннері на посаді виконавця ролі агента 007 змінив лише на один фільм Джордж Лезенбі, виявилося не надто переконливим. Коннері впросили повернутися, але картина 1971-го року "Діаманти назавжди" справді виявилася останньою за його участю (якщо не брати до уваги фільму "Ніколи не кажи ніколи", яка не входить до серії "канонічних" фільмів про Бонда). Роджер Мур, що прийшов на заміну, у ролі Бонда мав трохи світлішу харизму, ще більшу самоіронію щодо самого себе і того, що відбувається в кадрі, а також, здавалося, постійно пригнічував у собі видатні здібності коміка. Все це йшло тільки на користь фільму "Живи і дай померти", який легко, захоплююче і без зайвого моралізаторства розповідав про те, як Бонд поквитається з черговим лиходієм — цього разу з наркобароном-диктатором, який захотів бути монополістом у наркобізнесі.

Новий Орлеан, Нью-Йорк, Кариби – усі ці місця були показані у фільмі настільки концентрованими, що буквально кожен кадр сповіщав глядачеві, що він перебуває саме там, куди доля заносить Бонда. Дівчиною агента стала цього разу Джейн Сеймур – і її героїня, ворожка та екстрасенс Солітер, теж разюче відрізнялася від усіх попередніх красунь Бонда, як і сам Мур від Коннері – вона була на диво боязкою, вразливою та надмірно емоційною. Для Бонда настали нові часи.

Tom Jones "Thunderball"

Пісня "Кулява блискавка", що прозвучала на початкових титрах однойменного фільму 1965-го року, четвертого з Шоном Коннері в ролі Бонда – яскравий приклад того, що співак та його голос може зробити з піснею. Пісню написав автор основної бондівської теми, що звучить лейтмотивом у кожному фільмі франшизи – Джон Баррі. Спочатку він запропонував продюсерам пісеньку під назвою "Mr. Kiss Kiss Bang Bang" — у перекладі щось на кшталт "Містер Поцілунок Піф-Паф", так агента 007 назвав одного разу один італійський журналіст. Тоді Баррі вирішив, що він просто не в змозі скласти пісню, яка називалася б "Thunderball" (зі схожим завданням якраз і впорався Пол Маккартні у 1973-му).

Пісню про "Містера Поцілунка" заспівала Ширлі Бейссі, але тривалість її варіанта виконання не збігалася з часом, який займали на екрані титри — у результаті пісню переписала Дайан Уорвік, з більш довгим вступом, оскільки Бейссі була на той час зайнята вже іншими зобов'язаннями. Але в останній момент продюсери таки категорично наполягли на тому, щоб заголовна пісня називалася саме "Кульова блискавка", як сам фільм, а в тексті згадувалося слово "thunderball". Баррі схопився за голову і покликав на допомогу колегу — автором тексту став професійний поет-пісняр Дон Блек, який нарешті ввернув у приспів цю саму злощасну "кульову блискавку". Але біда була в тому, що сама музика рясніла авторськими штампами композитора — Баррі використовував власні кліше, запозичивши багато з основної інструментальної теми.

Пісня могла б стати повним провалом, якби не Том Джонс – 25-річний співак з Уельсу, який щойно прогримів по обидва боки Атлантики зі своїм першим хітом "It's Not Unusual". У той час, у середині шістдесятих, більшість співаків у Британії та Штатах (принаймні, молодого покоління) своїм виконанням демонстрували прихильність до нового світу, юні пристрасті і якщо вже наслідували когось, то орієнтир мав бути не старшим за Елвіса Преслі. У зовсім не юному, потужному і хрипкому баритоні Джонса відчувалися шляхетність і порода, що глибоко йдуть у традиції крунерів. Тих самих крунерів, у яких з'явилася можливість демонструвати всі свої таланти – глибоку чуттєвість, численні нюанси, інтимність та тонкість виконання – з тих пір, як на початку тридцятих років минулого століття під час виступів у залах та клубах почали використовувати мікрофон. Ел Джолсон, Бінг Кросбі, Френк Сінатра, Дін Мартін – їм уже не доводилося щосили намагатися співати голосно просто для того, щоб їх почули навіть останні ряди. Тепер вони могли буквально акторувати перед мікрофоном, виконуючи пісню — і шанувальниць ставало дедалі більше.

Джонс був саме з роду крунерів за своєю суттю, але його голос не був схожий ні на голос Сінатри, ні Тоні Беннета. Забарвлення і тембр були унікальними, а самовіддача під час виконання мала чи не спортивно-змагальний характер – і так співала людина, яка у підлітковому віці два роки пролежала в ліжку з туберкульозом. Під час запису остаточного дубля "Thunderball" Джонс практично зомлів — він заплющив очі, виспівуючи останні кульмінаційні такти, а коли відкрив їх, виявив себе вже на підлозі звукової кабінки, що обертається, як карусель.

Фільм "Кульова блискавка" виявився таким же вражаючим, як виконання Джонса — і найуспішнішим у комерційному розумінні з усіх чотирьох на той момент "бондівських" картин. Бонд помітно змужнів — як на екрані, так і в сенсі бюджету фільму. Це була перша картина франшизи, знята в широкоекранному форматі і перша, що тривала більше двох годин – при цьому режисеру Теренсу Янгу вдалося зробити так, що глядачеві не доводилося нудьгувати ні хвилини. У своєму жанрі кіно вийшло бездоганним та еталонним, а якщо комусь надто сильно хотілося до чогось причепитися – єдиним шансом було поскаржитися на надмірність підводних сцен. Але найголовніше — "бондіана" буквально на очах обзаводилася власною міфологією, своїми правилами і навіть гумором, зрозумілим лише поціновувачем франшизи. І це був останній фільм, у якому не відчувалася втома Шона Коннері від свого персонажа.

Garbage "The World Is Not Enough"

Після успіху все тієї ж "Live and Let Die" творці франшизи, обираючи авторів та виконавців пісні для чергового фільму, дедалі пильніше стали звертати увагу на музичний клімат за межами знімального майданчика. Але в 1999-му продюсери "бондіани" перевершили самих себе, придбавши групу "Garbage", що з великим ентузіазмом записала велику пісню.

Наприкінці дев'яностих, після виходу двох перших альбомів, Garbage і Version 2.0, група була однією з найпопулярніших і модних на планеті. При цьому "Garbage" примудрялися подобатися практично всім — і тим, хто віддавав перевагу відвертій попсі, і тим, хто слухає виключно "альтернативу", і рокерам у досить солідному віці. Почасти це пояснювалося тим, що в групі грали музиканти кількох поколінь — досвідчені та загартовані музичною індустрією американці Бутч Віг (людина, що свого часу продюсувала "Nevermind" "Нірвани"), Дюк Еріксон і Стів Маркер були значно старші за вокалістку, шотландку Ширлі Мен.

Сама Ширлі тоді була у статусі депресивного секс-символу альтернативної музики. Хоча її вокальні дані не були з технічного боку настільки вражаючими, як у більшості співачок, які виконували бондівські пісні – вона мала головну, харизму і власну манеру. До того ж дівчина була великою шанувальницею "бондіани", і це кохання багато в чому було пов'язане з тим, що перший Бонд, Коннері, теж був шотландцем. Ширлі вважала, що музика "Garbage" і фільми про агента 007 мають одну спільну особливість – те, що і від того, і від іншого, можна отримувати задоволення як поверхово, так і заглиблюючись у численні деталі.

Саму ж пісню "The World Is Not Enough" для гурту написав композитор Девід Арнольд, він же був відповідальний за розкішну оркестровку — вона, насправді і була кістяком, на якому тримався майбутній хіт. Від більшості бондівських пісень її відрізняло те, що це була не просто фантазія на тему франшизи – Менсон мала співати від імені центральної героїні, швидкоплинної дівчини Бонда та головної лиходійки Електри Кінг (її зіграла Софі Марсо).

Час спливав і група записувала свої інструментальні партії на пересувній студії під час туру континентальною Європою. Потім музиканти злітали на один день до Лондона, щоб записати остаточний варіант партій та вокал Менсон у супроводі оркестру з 60 осіб – тієї ж ночі вони відлетіли до Швейцарії, продовжуючи свій тур. Не дивлячись на всю метушні і поспіх – а останні штрихи до запису додавалися вже в студії в Канаді – пісня вийшла максимально зібраною та багатою нюансами в аранжуванні. До того ж, записана навіть у такому, по суті, робочому хаосі, "The World Is Not Enough" була велично-неспішною та настільки еротичною, наскільки це було лише доречно для початкових титрів шпигунського бойовика.

У свою чергу, фільм "І цілого світу мало" вигідно відрізнявся від решти фільмів 90-х і початку нульових з Пірсом Броснаном у ролі Бонда — перш за все, що виникла екранною хімією між Бондом і все тією ж Електрою Кінг. Але це заслуга швидше Софі Марсо, ніж Броснана — він залишався все тим же, в міру маскулінним, але не в міру нудотним Бондом. Такий агент 007 був би гарний для романтичних комедій або навіть мюзиклів — але фільмів подібного роду поки що не існує. Натомість Броснан справді знайшов себе, знявшись у 2008-му в наймилішому мюзиклі "Mamma Mia!"

Chris Cornell "You Know My Name"

У 2006-му, коли на екрани вийшла картина "Казино Рояль", сталося найбільше глобальне "перезавантаження" за всю історію франшизи. Фільм не просто представив світові нового виконавця ролі Бонда, 38-річного на той момент Деніела Крейга. Ні, ще й сам агент 007 переродився на зовсім іншого персонажа, а разом із ним змінилася драматургія, інтонація та атмосфера "бондіани". Відтепер Бонд у виконанні Крейга буде не таким емоційно невразливим, як у всіх попередніх картинах, він все менше нагадуватиме непереможного за замовчуванням супергероя з паралельної реальності, де все простіше та яскравіше, і де немає нічого неможливого. Тепер Бонд сумніватиметься, робитиме помилки, навіть страждатиме і взагалі показуватиме весь спектр нормальних людських емоцій – при цьому залишаючись тим самим агентом 007 з неповторним прищуром і бондівською іронією, що як завжди демонструє високий клас.

Тому те, що творці картини цього разу звернулися до Кріса Корнелла, одного з найзнаковіших музикантів (і співаків) грандж-покоління 90-х, колишнього лідера гурту "Soundgarden" — не так уже й дивно. Такі люди як Корнелл, не просто могли дати продюсерам шуканість – саме щирість і природний емоційний надрив, тріщини у виконанні. Корнелл просто не зміг би заспівати інакше – при цьому він не зривався б у явну депресію та істерику, як його колеги за жанром Курт Кобейн або Едді Веддер, будучи дисциплінованішим і технічно підкованим вокалістом.

Спочатку Корнелл без особливого ентузіазму сприйняв пропозицію продюсерів, хоч і зізнався, що є шанувальником "бондіани" — щоправда, лише перших фільмів, з Шоном Коннері, а від недавніх картин він, мовляв, зовсім не в захваті. Але те, що тепер Бонда гратиме новий актор, Деніел Крейг, трохи надихнуло Корнелла. Коли ж він приїхав на зйомки фільму до Праги і перейнявся атмосферою, та ще й напрочуд швидко потоваришував із композитором усієї закадрової музики — тим самим Девідом Арнольдом, який так чудово попрацював із "Garbage", жодних сумнівів уже не було. Вони домовилися працювати над піснею разом – але це не була спільна творчість пліч-о-пліч. Корнелл писав у своїй паризькій квартирі, Арнольд працював у Лондоні. Автори вирішили звірити потім результати і вже тоді вирішити, в якому напрямку рухатися далі – тим сильнішим був їхній подив, коли вони виявили, що фактично працювали над двома частинами однієї пісні.

Автором тексту "You Know My Name" став сам Корнелл — вперше з початку вісімдесятих пісня називалася не так, як сам фільм. Мало того, в тексті не було жодних згадок і про "Казино Рояль" — музикант зізнався, що просто не зміг би змусити себе заспівати ці два слова у абсолютно серйозному, навіть інтровертному рок-номері. Тим не менш, "Ти знаєш моє ім'я", стала справжнім тріумфом – і завдяки переконливості Корнелла, і завдяки шикарному, як завжди схвильованому та інтригуючому, оркестровому аранжуванню Арнольда.

Тріумфом став і сам фільм – він не тільки відродив інтерес до "бондіани" у тих, хто перестав стежити за новими фільмами ще після відходу з франшизи Роджера Мура, але й допоміг знайти Бонду нових шанувальників серед молоді. Так, тепер це було вже не просто кумедне шпигунське кіно з обов'язковими погонами, пастками, красунями та немислимими гаджетами – майже однаково бондівський фільм перетворювався ще й на драму. Бонд справді дивився тепер на новий світ новими очима – як іншими очима дивилися на агента 007 тепер творці та глядачі. До того ж, більш ніж переконливо виступила Єва Грін у ролі дівчини Бонда Веспер Лінд. Їхні сцени з Крейгом у Венеції – це фільм у фільмі, щемлива любовна історія, яка не могла не закінчитися трагедією.

Billie Eilish "No Time to Die"

Продюсери останнього на сьогодні фільму франшизи "Не час помирати" (і останнього з Крейгом у головній ролі), напевно, знали, хто саме має співати заголовну пісню. Як виявилося, Барбара Брокколі є великою шанувальницею Біллі Айліш, молодої надії поп-музики номер один у світі. Брокколі, дочка одного із засновників франшизи, того самого Альберта Брокколі, відвідала концерт Айліш на фестивалі в Ірландії у серпні 2019-го. Після виступу вона зайшла за лаштунки та без зайвих розмов запропонувала співачці участь у проекті.

Вісімнадцятирічна на той момент Біллі була більш ніж задоволена. Насправді вона була не просто фанаткою "бондіани". Зі своїм старшим братом і постійним співавтором Фіннеасом О'Коннеллом, Біллі в якості розваги і розминки постійно складала "пісні Бонда", без будь-якої надії на втілення мрії.

Після розмови з Брокколі Біллі та Фіннеас відразу ж, у розпал туру, почали складати — але, оскільки це вже не було грою, робота не йшла. Тиждень автори відчували найжорстокішу творчу кризу, поки Фіннеас не вигадав вступ, сидячи біля фортепіано за лаштунками концертного майданчика в Техасі. Він і Біллі закінчили пісню за кілька днів прямо в гастрольному автобусі — і відіслали демо композитору Хансу Циммеру в Лос-Анджелес, щоб той займався фірмовим аранжуванням бондівським оркестром.

Запис відбувся у Лондоні у грудні 2019-го – Біллі співала у супроводі оркестру з 70-ти осіб. Співала вона набагато чуттєвіше, ніж на своєму першому альбомі, що вийшов того ж року. Мало того, у її виконанні виявився цілий колодязь самотності і смутку такої глибини, що його можна було порівнювати з тим, як співала тезка дівчини, Біллі Голлідей, в останні роки свого життя. Айліш не було і двадцяти – і вона стала наймолодшою виконавицею пісні Бонда в історії. З інших сюрпризів запису – участь гітариста Джонні Марра, колишнього учасника культового гурту "The Smiths" та справжнього гітарного героя та оригіналу 80-х. Його можна було впізнати по одному лише заключному акорду.

"Не час вмирати" став найдраматичнішим фільмом франшизи. Навіть якщо не зважати на загибель Бонда (а чи так це?) у фіналі, можна тільки дивуватися рівню розпалу пристрастей, який дозволили собі цього разу продюсери, режисер та сценаристи. Справді – на з'ясування стосунків зі своєю дівчиною (у виконанні Леї Сейду) Бонд витрачав не менше сил, ніж на затримання головного лиходія Люцифера Сафіна. Ну а майбутнє Бонда і тим більше "бондівських пісень" поки невідоме – тим цікавіше це майбутнє видається з нашого непростого сьогодення.