Бобу Ділану — 80. Як Роберт Циммерман отримав Нобеля, але так і не зміг зруйнувати міф про себе

Не в сенсі пересічних в подібних випадках рефлексій на тему "людина-епоха, й іншого такого немає", "та вже ж не хлопчик" і вже тим більше "ого, а він ще живий!". Боб Ділан — абсолютно особливе явище в світовій культурі, людина, котра вплинула практично на всіх, від своїх ровесників "Бітлз" до сучасних реперів (щоб переконатися в останньому твердженні, досить послухати пісню Ділана "Subterranean Homesick Blues", а це 1965 й рік). Він не те щоб існував завжди і буде жити вічно, але його імʼя давно стало називним, і кого б не називали "новим Бобом Діланом" і не знаходили в його текстах "діланізми", Ділан був і залишається єдиним у своєму роді. Ділан — практично як геніально придуманий вигаданий персонаж, на кшталт Шерлока Холмса, реальність якого вже майже не викликає сумнівів, на відміну від багатьох представників роду людського, які дійсно ходили по Землі.

Найпоказовіша особливість таланту Ділана і самої діланівської легенди, міфу про нього — те, що вони абсолютно непохитні, незважаючи на старання скептиків і, в першу чергу, самого Боба. Саме так — Ділан вже понад півстоліття, ніби намагаючись позбутися від якогось прокляття або розірвати угоду з кимось або чимось дуже зловісним, вперто і витончено намагається якимось чином зашкодити і нашкодити власній славі і познущатися над очікуваннями і сподіваннями вірних шанувальників. Почалося все в тому ж 1965-му. Ділан вже два роки, з часу виходу свого другого альбому, епохального диску "The Freewheelin ʼBob Dylan" (який раз і назавжди перевернув уявлення про те, якою може і повинна бути сучасна пісня) вважався флагманом фолк-руху початку шістдесятих. Під аскетичний акомпанемент гітари і губної гармоніки уроджений Роберт Циммерман, якому ледь перевалило за двадцять, виконував разюче нетривіальні пісні про прикрощі сучасного світу ( "Blowin ʼin the Wind" і ненайпереконливішу антивоєнну пісню всіх часів "Masters of War"), чергуючи їх з апокаліптичними і глибоко поетичними замальовками ( "A Hard Rainʼs a-Gonna Fall"). Крім цього, Боб не забував складати чудові любовні балади ( "Do not Think Twice Itʼs All Right"), геть позбавлені естрадних штампів і іскрометні, суто гумористичні номери. Його пісні були альтернативою "примітивній" (у чому були переконані досить по-снобськи налаштовані фолк-музиканти і їхні слухачі) рок-н-рольній сцені та й взагалі всьому розважальному поп-істеблішменту.

Але Ділан не збирався довго залишатися поетом-правдорубом з акустичною гітарою в мозолястих руках. По-перше, до того як з головою піти в традиції американських народних пісень, Боб починав, як і належить юному хлопцеві, граючи рок-н-рол в підлітковій групі. А по-друге, на відміну від багатьох побратимів по фолк-руху, проникливий Ділан все-таки розгледів досить значний потенціал в тих же "Бітлз", які щойно завоювали Штати, і "Роллінг Стоунз", які прослизнули вслід за ними. Боб вирішує пожертвувати любовʼю і повагою своєї сформованої фолк-аудиторії і влітку 1965-го, на фолк-фестивалі в Ньюпорті, викидає немислимий фокус — а саме виступає з електричним рок-гуртом в якості акомпаніаторів і сам бере в руки електрогітару. Деякі глядачі відчули на концерті щось на зразок хвилюючого екстазу, побачивши рок-н-рольного Месію, що несе істину нового часу під рев гітар і гуркіт ударних. Але переважна більшість до приходу пророка готова не була. Публіка буквально освистала Ділана — а його старший колега, легенда американського фолку і досвідчений борець за справедливість Піт Сігер, за легендою, навіть спробував покласти край електричному беззаконню Боба, перерубавши сокирою дроти за сценою.

Такому потоку звинувачень у продажності, "артистичній проституції" та інших смертних гріхах, та й просто улюлюкання, яке незмінно супроводжувало будь-яку появу Ділана на сцені в наступний рік ще не піддавався ні один музикант — в майбутньому таких прикладів теж було не так багато. Але Боб твердо знав, що робить. Тексти його пісень стали ще образнішими і відвертішими — і всі ці натхненні високолітературні екзерсиси виконувалися під цілком танцювальні та розвʼязні ритми бенду, куди, серед інших, входив один з кращих білих блюзових гітаристів того часу Майк Блумфілд. Саме тоді і таким чином те, що раніше, в пʼятдесятих, називали "рок-н-ролом" або просто "поп-музикою", стало тим самим "роком" — явищем, до якого стали ставитися все більш серйозно і шанобливо, і приваблювало це явище вже не тільки юнаків та дівчат у період активного статевого дозрівання.

Фолк-пуристи демонстративно відвернулися від Боба, але зате він знайшов нову аудиторію, яку вже встигли сформувати "Бітлз" і яка дорослішала на очах — саме це покоління і зробило шістдесяті найяскравішим революційним десятиліттям минулого століття. Як помітив Брюс Спрінгстін, представник тієї самої молоді, яка виросла в середині шістдесятих на групах "британського вторгнення" і Ділані (і якого самого через 10 років назвали "новим Діланом"), "якщо Елвіс звільнив наше тіло, то Боб звільнив наші мізки". Ділан один за іншим випустив три беззаперечних шедеври, перші альбоми "нової рок-музики" — "Bringing it All Back Home", "Highway 61 Revisited", і "Blonde On Blonde". Невтомний і неприкаяний Ділан відчував неймовірні припливи натхнення, він був одержимий — нові пісні писалися день і ніч нескінченним потоком, одна нищівніша за іншу. До того ж Боб постійно виступав, спочатку в Штатах, потім в Австралії та Європі — а ще примудрявся писати свою першу книгу, "Тарантул". Він практично не спав, сильно схуд і виглядав як якась надлюдина з паралельного світу, в якому живуть виключно творчістю і харчуються самою тільки музикою і поезією. Одні його освистували, інші обожнювали — і здавалося, тільки сам Боб знав, як насправді йдуть справи в цьому світі.

Все закінчилося раптово в липні 1966 року. За офіційною версією — Ділан потрапив в мотоциклетну аварію недалеко від свого будинку в Вудстоку, штат Нью-Йорк, і серйозно пошкодив собі шию. В результаті Боб, природно, не тільки припинив виступати, а й взагалі не показувався на публіці більше року. Однак, оскільки музикант не був госпіталізований, та й взагалі на місце події навіть не була викликана швидка допомога, поповзли чутки про те, що Ділан все підлаштував, щоб раптом зникнути з очей в самий розпал своєї слави, яка вже більше нагадувала культ — Боб був вже не стільки музичним, скільки соціальним феноменом. Він став не просто "глашатаєм нового покоління", це саме покоління під час вкрай непопулярної війни у Вʼєтнамі вимагало від свого ватажка конкретних і рішучих дій у боротьбі з брезклими і дорослими авторитетами. Ділан написав через майже 40 років у своїй автобіографії "Хроніки" — "Я потрапив в аварію і було боляче, але правда в тому, що мені хотілося вийти з щурячої гонки".

Поки Ділан відсиджувався і відлежувався вдома — ходили розмови про те, що він прикутий до ліжка і навіть осліп — рух хіпі набирав обертів, починався калейдоскопічно квітчастий період в музиці, яка ставала все більш розкутою і відлітала на світлові роки вперед від своїх блюзових, джазових і фолкових основ. Ділан стояв біля самих витоків цього нового руху декількома роками раніше, але вся розпущена психоделічна вакханалія 1967-го насправді йому активно не подобалася — все, на його думку, зайшло занадто далеко. Коли, за легендою, Бобу поставили новеньку платівку "Оркестр клубу самотніх сердець сержанта Пеппера" від "Бітлз", психоделічний маніфест "Літа Любові", Ділан відреагував несподіваним чином і зажадав "негайно вимкнути цю погань".

У самому кінці 1967 року все-таки вийшов новий альбом Боба, диск "John Wesley Harding" — і, о Боже, пісні на платівці не мали нічого спільного не тільки з навколишнім психоделічним ландшафтом, а й з піснями самого Боба недавнього "електричного" періоду. Здавалося, що той Ділан дійсно розбився на мотоциклі, і альбом записала зовсім інша людина — і фізично, і ментально. Змінилася не тільки манера виконання і голос Боба, змінився його образ мислення, сама естетика пісень. Ділан не просто повертався до "кореневої музики", до фолку, кантрі і блюзу — ці пісні могли бути написані мало не в 19-му столітті. В їхніх текстах було багато незвичної для Ділана біблійної образності, і це були чудові пісні, але аскетизм аранжувань (акустична гітара — гармоніка — бас — барабани) і дивна, в рівній мірі сувора і блаженна атмосфера альбому йшла врозріз з настроями 1967-го і діланівських фанів, які з нетерпінням чекали його нових записів. На цей раз звикати до нового Боба доводилося вже шанувальникам його "електричного" періоду — але це було того варте. Пісні з альбому стали виконувати нові психоделічні герої — зокрема, Джимі Хендрікс записав приголомшливу версію композиції "All Along the Watchtower". Сам того не бажаючи, Боб знову став законодавцем не просто моди, а нової тенденції, яка визначає час. Майже всі провідні музиканти планети, починаючи з "Бітлз" і "Стоунз", поспішили лікуватися від психоделічного похмілля діланівським методом — повертаючись до своїх споконвічних музичних коренів уже з новим досвідом. Новий матеріал, якщо звикнути до його зовнішньої невибагливості, дійсно мав великий потенціал — як творчий, так і руйнівний. І Ділан, відчувши небезпеку знову стати "провідником і пророком", у наступних своїх записах, в альбомі 1969-го "Nashville Skyline", зважився на зовсім вже радикальні зміни. Рекордно короткий (двадцять з гаком хвилин) диск був збіркою абсолютно простих, невинних і умиротворених пісень в стилі кантрі. Голос Боба не був таким вже гугнявим ще на попередній платівці, але тепер, коли Ділан навіть спеціально на час кинув курити, його зазвичай висміюваний злостивцями вокал раптом зазвучав дійсно красиво і — час від часу не легше — гранично акуратно, старанно. З такими піснями (а їхня тематика не виходила за межі досить банальної любовної лірики) і з такою манерою виконання абсолютно точно не можна було очолити ніякі революції. Але геній залишався генієм — на платівці був як мінімум один шедевр, чудова і донезмоги романтична балада "Lay Lady Lay", кавери на яку регулярно зʼявляються і до цього дня.

У тому ж 1969-му Ділан показово не виступив на славнозвісному фестивалі у Вудстоку, хоча той і проходив зовсім недалеко від його будинку, та й взагалі не виявляв абсолютно ніякої соціальної активності. Розохочена самим Бобом публіка жадала від Ділана подальших одкровень, вказівок або хоча б якихось дошкульних висловлювань — але пророк явно намагався стверджувати те, що він ніякий не пророк. Боб, який на той час вже став сімʼянином, багатодітним батьком, вимушено втік з дому у Вудстоку, який буквально брали в облогу мандрівні хіпі, назад в Нью-Йорк. Там він виконав кілька точкових ходів, щоб якось заплямувати свою праведну репутацію — наприклад, обливав голову віскі і зʼявлявся в громадських місцях, ходив на концерти естрадних співаків. Це допомагало слабо, якщо взагалі допомагало. Ділан зʼїздив до Ізраїлю і сфотографувався біля Стіни Плачу — ну який з нього після цього рок-н-рольний бунтар? Ніякої реакції. Тоді Боб знову взявся вибивати останні крихти і нотки непримиренності зі своєї музики. Згадуючи про альбоми "Nashville Skyline" і наступний за ним "Self Portrait", Ділан потім чесно зізнавався, що просто "зібрав в оберемок пісні, жбурнув їх об стіну, випустив те, що прилипло, потім зібрав з підлоги те, що не прилипло і випустив і це". Остання зі згаданих пластинок, "Автопортрет", дійсно є дивним, чудово безладним і коротким місивом. Це було зібрання переспівувань чужих хітів, кантрі-номерів, треків з оркестром і жіночим вокалом, замість власне діланівського, концертних записів і ще безлічі всякої забавної всячини на двох дисках. Рецензія на альбом в журналі "Роллінг Стоун", який в ті часи був рупором контркультури, починався сакраментальною фразою: "Що це за лайно?". До аудиторії нарешті почало доходити — з Бобом дійсно коїться щось недобре і краще залишити бідолаху в спокої. Про всяк випадок Ділан випустив ще один альбом — вже набагато серйознішу платівку "New Morning", але кращими номерами з неї були депресивні балади, на цей раз виконані під акомпанемент фортепіано. Після цього Боб замовк на кілька років.

Повернення Ділана в середині сімдесятих мало всі ознаки тріумфу. Шлюб з актрисою і моделлю Сарою Лоундс розвалювався (в середині шістдесятих вона надихнула Боба, зокрема, на написання однієї з найдовших і образних пісень про кохання в історії поп-музики — "Sad-Eyed Lady of the Lowlands") і саме ці прикрі процеси в особистому житті завели годинниковий механізм потужного діланівського натхнення. Вибух прогримів у вигляді чудового альбому "Blood on the Tracks" — і здавалося абсолютно незбагненним, що таку руйнівну силу (і таку пронизливу красу) можуть мати досить-таки крихкі за формою, вельми стримано аранжовані, камерні пісні.

Після цього пішов найуспішніший в творчому сенсі концертний тур "Rolling Thunder Revue" (про який кілька років тому Мартін Скорсезе зняв чудовий документальний фільм), екзотичний по частині аранжувань диск "Desire" … І тут сталося те, чого від Боба очікували найменше — він став "перетвореним" християнином. Все почалося в 1978-му, під час концерту в Сан-Дієго, штат Каліфорнія. Тоді виснажений напруженим графіком Ділан відчував себе не дуже добре і це сильно впадало в очі публіці. Хтось із аудиторії кинув на сцену срібний хрестик — Ділан підібрав його і поклав у кишеню. Через кілька днів, вже в Арізоні, він відчув себе зовсім кепсько в самотньому готельному номері — як розповідав Ділан, він згадав про хрестик, дістав його і відчув фізичну присутність Христа в кімнаті. Його наступний альбом "Slow Train Coming" був повністю присвячений християнській тематиці — це відлякало значну частину діланівських шанувальників і не на жарт спантеличило багатьох колег і друзів Боба. Джон Леннон навіть написав уїдливу пародійну відповідь, що відкриває трек альбому під назвою "Gotta Serve Somebody" ( "Ти повинен служити комусь") — пісня Леннона називалася "Serve Yourself!" ("Обслуговуй себе сам!"), офіційно вона вийшла вже після смерті музиканта. До честі Боба, нові пісні явно були написані в пориві щирого натхнення, якщо вже не в релігійному екстазі — прописні християнські істини Ділан викладав небанальним чином. На концертах того періоду він навідріз відмовлявся виконувати будь-які старі пісні — тільки нові, "християнські", і самі виступи були схожі на службу в негритянській церкві — в музичному плані велика частина нового матеріалу представляла собою не що інше, як госпел. Особливо це стосувалося наступної платівки Ділана, "Saved" — кожна нота і кожне слово якої були присвячені Богу і вихваляли і дякували йому вже без жодних алегорій і метафор. Ті критики, які встигли похвалити попередній альбом, на цей раз були набагато стриманішими — шанувальники же Боба в черговий раз переконалися, що той сам собі господар і не бере до уваги ніякі очікування або уявлення про себе публіки.

Вісімдесяті роки були найбільш невиразним десятиліттям в його карʼєрі — спочатку Ділан захопився неминучим в той час модним звучанням з усіма супутніми жахами у вигляді усіляких синтезаторів і драм-машинок. Цей звук, за рідкісними винятками, зовсім не підходив до його пісень — та й самі пісні ставали все більш тьмяним, і Ділан все частіше виконував кавер-версії. Він котився по похилій, і це, здавалося, навіть приносило йому задоволення. Концерти теж залишали бажати кращого — Боб в той час цілком міг претендувати на звання найгіршого виконавця власної нетлінної класики шістдесятих на планеті.

Але після кількох платівок, записаних зовсім вже по інерції, Ділан в 1989-му році раптом випускає альбом "Oh Mercy". Записана в Новому Орлеані за допомогою чудового саундпродюсера Даніеля Лануа, який недавно брав участь в роботі над суперуспішним у всіх сенсах альбомом U2 "The Joshua Tree", платівка стала явним поверненням в форму. Це був чудово зіграний, заспіваний і записаний альбом, найбільш "атмосферний" в дискографії Ділана на той час. До того ж Бобу знову було що сказати в своїх піснях — кожна з них була цілісним твором зі своїми героями і напруженою драматургією. Диск, проте, міг взагалі не вийти — на початку роботи Боб сам відверто не знав, чого хоче від запису. Були записані десятки і сотні дублів, методично відбракованих автором, Ділан виявив бажання записуватися тільки ночами, не відходив від кави-машини, практично ні з ким із музикантів не спілкувався, постійно переписував тексти пісень — але процес не рухався з місця. Одного разу в пориві відчаю Лануа розбив на очах у Ділана одну зі своїх коллекційних гітар. Боб в свою чергу без всяких попереджень поїхав з дружиною їздити на мотоциклі по глушині і болотах Луїзіани, повернувся — і з тих пір робота пішла на подив злагоджено. Диск вийшов і був визнаний "поверненням майстра" — хоча в нього і не увійшли, з якоїсь дивної діланівської примхи, дві чи не найкращі пісні із записаних в ту сесію, "Series of Dreams" і "Dignity".

Але вже наступний реліз, платівка "Under the Red Sky" не мала нічого спільного з тонкою високохудожньою атмосферою "Oh Mercy" — це був набір досить-таки поверхневих пісеньок, складених ніби для дитячого ранку. Залишалося загадкою, навіщо Ділан запрошував для запису, наприклад, гітариста "Gunsʼn ʼRoses" Слеша або Елтона Джона — ці пісні міг зіграти хто завгодно, досить було вивчити кілька акордів. Деякі діланознавці знаходили в цьому задумі щось більше, ніж єхидство і злу іронію. Потім Боб раптом сподобився влаштувати те, на що вже давно не сподівалися його найстаріші шанувальники з початку шістдесятих — Ділан випустив два альбоми стародавніх фолк-пісень, виконаних під одну акустичну гітару. Ну а починаючи з приголомшливого альбому "Time Out of Mind" 1997-го, знову записаного в тісній співпраці з Даніелем Лануа і отримав "Греммі", Боб остаточно канонізувався у статусі живого класика. З тих пір він випустив цілу серію незаперечних в своїй бездоганній "ділановості" дисків, які справно зʼявлялися на світ і в новому столітті.

Світ звик до того, що Боб живе в своєму власному пісенному, образному і звуковому світі — а міцним фундаментом для його нових творінь завжди служить коренева американська музика, перш за все блюз. І тут влаштована в блюзовій зоні комфорту діланівська публіка знову отримує по шапці. На цей раз у вигляді десятка виконаних Бобом з повагою, любовʼю і почуттям американських естрадних пісень 30-х і 40-х, що склали диск 2015-го року "Shadows in the Night". Запис був розхвалений рецензентами усього світу, як і наступний абсолютно аналогічний альбом Боба "Fallen Angels" 2016-го. Ці пісні з репертуару легендарних крунерів начебто Френка Сінатри перебували у Всесвіті, паралельній діланівській — але він і там почувався досить комфортно. Складалося стійке враження, що на цей раз самі критики вирішили не піддаватися і не програвати Бобу в ним же придуманій півстоліття тому грі. Тепер вони з розпростертими обіймами при будь-яких умовах повинні були приймати Ділана таким, як він є — з усіма його примхами, властивими затвердженому у всіх можливих земних інстанціях генію. Боб не здавався, пішов в атаку ще раз, і в 2017-му випустив бездоганний набір аж з трьох компакт-дисків естрадних шлягерів — критики стиснули зуби і з останніх сил на всі лади розхвалювали і цей реліз.

Тепер, в його 80, від Ділана можна чекати чого завгодно — чи не чекати нічого, як від погоди за вікном. Він припинив бавитися з естрадою — в минулому році вийшов альбом з новим авторським матеріалом "Rough and Rowdy Ways" і реліз був одним з найбільш обговорюваних у 2020-му. Є талант, який звично знаходить собі дорогу, не розмінюється і не пропивається, а є дар, що не винищується нічим і ніким, в тому числі і його власником.