Навіщо держава відкуповується від біженців
Проблема біженців, не втрачає актуальності останні два роки, загострилася на тлі намірів української влади вжити частина сирійських біженців, віддавши їм облаштований табір в Яготині. У цьому сюжеті прекрасно все — починаючи з фальшивих посмішок євробюрократів, які чекають від нас солідарності з Європою", і закінчуючи протестами яготинцев, які не бажають бачити в своєму місті "чужих і чорних". Виявляється, поки сусідня Польща відмовляється від своїх квот на мігрантів під тим приводом, що в будь-який момент готова прийняти "мільйон українських біженців", сама Україна цілком може собі дозволити влаштовувати долі сирійців, принісши в жертву незрозуміло чого (політика? грант?) інтереси власних громадян-мігрантів. А також не питаючи думки і нічого не пояснюючи корінним жителям.
Ставлення до мігрантів — як внутрішнім, так і зовнішнім — говорить багато про що. Як державі, так і про його громадян. Адже Нам навіть не потрібні були сирійські приправи — це страва і так було нестерпно гострим. І поки держава відкуповується від настирливих переселенців мізерними посібниками, ми розмірковуємо, як ми до них ставимося — шкодуємо або боїмося і терпіти не можемо? Вірніше, так: поки ми розкачуємося на гойдалках емоцій — із сліз жалю в голос гніву, держава може собі дозволити відкуповуватися від своїх громадян дрібними подачками, замість того щоб визнати проблему і взятися за програмне, комплексне рішення. Адже більшості потрібні не подачки — їм потрібна можливість почати нове життя.
Як вона потрібна всій країні. І вона у неї, як би дивно це не звучало, є — з'явилася саме в результаті цієї війни. "Проблема Донбасу" існувала багато років до Революції гідності і навіть до приходу донецьких до влади. І впиралася вона зовсім не в національне питання, російський вплив, "криза євразійства", "штучність" України та інші міфологеми, які тепер плодяться обома сторонами. Це проблема суто соціального спрямування, з якою стикалися не тільки ми, але й інші країни, в яких колись була розвинена вуглевидобуток. Досить згадати "велику війну" Маргарет Тетчер з шахтарями.
Оскільки жодна політична сила за роки незалежності так і не зважилася "чіпати Донбас за вугілля", для України вихід з цього так і не усвідомленого до кінця вугільного кризи обернувся такий же полуосознанной війною. І нинішнє переміщення і перемішування населення відбувається "полусознательно" — без жодної зв'язної думки про те, що в цій ситуації потрібні нові соціальні взаємодії і як їх будувати. Це занепокоєння знаходить вихід в сильних емоціях — жалості, роздратуванні, ненависті, яким ми обов'язково знаходимо "логічне обґрунтування" з арсеналу міфів, люб'язно наданих медіа і політиками. З обох сторін. Проблема від цього, правда, не розсмоктується. Навпаки, розростається.
Незважаючи на оригінальність виклику, українська бюрократична система намагається йти второваним шляхом заминания проблеми: біженців реєструють, їм виплачують якісь копійки в якості допомоги, дають необтяжливі (для держбюджету, але не для громади) пільги, і цим участь держави в долі біженців вичерпується. Хіба що, коли грошей на допомогу перестає вистачати, у них забирають навіть подачки.
Але в нашій — на жаль, небагатій країні "програма", що зводиться до грошей, не просто безперспективна, вона неминуче приведе до масштабного соціального кризи. Біженці, як і корінне населення, потребують не стільки в посібниках, скільки в можливості: в роботі, в соціальній інтеграції, реабілітації нарешті. Держава не може забезпечити нормальний рівень життя шляхом соцвиплат. Але дещо-що воно могло б зробити. Як мінімум взяти на себе роль координатора масштабного проекту реінтеграції внутрішніх мігрантів.
Як і взагалі подолання замкнутості будь — якої спільноти- це завжди добре для усвідомлення єдності народу. Навіть якщо ваш новий сусід злобно фиркає при слові "Україна", вже його син майже напевно буде сприймати Україну як даність, якщо він тепер живе, наприклад, у Києві чи Вінниці. Я вже не кажу — в Луцьку чи у Львові.
Так, переселенці — це проблема переважно для великих (і вельми недешевих) міст. Сюди приїжджають люди, які не можуть собі дозволити столичне життя, але просто не знають, куди ще можна себе подіти. Волонтерська допомога зосереджена саме тут. А ще є звичка до життя в місті (Донбас, нагадаю, був найбільш урбанізованим регіоном в Україні) і маса ілюзій, з цим пов'язаних, наприклад, що у великому місті легше знайти кошти до виживання або гарну школу для дитини. Хоча чимало можливостей надає село, в тому числі в плані працевлаштування. Цю можливість переважна більшість переселенців навіть не розглядає. По масі причин, більша частина з яких — міфи.
Волонтери, які займаються проблемами переселенців, здатні на багато що, але вони не можуть ні розподілити їх по регіонам, ні знайти їм роботу. Багато могли б взяти на себе місцеві громади, багато чого міг би зробити (і вже робить) бізнес. При наявності доброї волі з боку держави та мінімальної координації між усіма учасниками процесу це все могло б стати в рази ефективніше. Якщо б наша бюрократія була хоч трішки дієздатна, зрозуміло. Якби вона могла діяти хоч з крапелькою фантазії (у своїй бюрократії, звичайно, немає, але фантазії їй охоче підкинуть волонтери). Стимулювати місцеві громади і бізнес, допомагати волонтерам відкривати служби соціальної допомоги та психологічної реабілітації, займатися фандрайзингом саме в зарубіжжі. Адже якщо ЄС може облаштувати у нас табір для сирійських біженців, може це зробити і для наших. Можна і сирійцям табір побудувати на європейський грант, але разом, а не замість.
Багато чого можна було б зробити, але не робиться, тому що відсутні не тільки механізми комунікації "знизу доверху", але і просто навички спілкування. Не тільки між владою і суспільством, але і всередині суспільства. Відчувати співчуття — це дуже важливе вміння. Добре, що вона у нас є, — ми не нечутливі, стало бути, небезнадежны. Залишилося навчитися говорити.
Якби не війна..
Тим, хто молодий і не дивився програму "Час" на межі 70-80-х минулого століття. У консервативній Британії жінка вперше стала прем'єр-міністром — головним чином тому, що більше ніхто не хотів. Нікому не хотілося розбити свій (і партійний рейтинг про шахтарів і докерів, оскільки Британія на цей час переживала глибокий вугільний криза — шахти масово закривалися, шахтарі залишалися без своєї небезпечної, але добре оплачуваної роботи. Бузили страшно — на радянський екран лилися потоком жорстокі сутички з поліцією, в радянській пресі твердили про "революційних настроях" в середовищі британського пролетаріату. На цьому страшному фоні джентльмени Палати лордів проявили галантність — пропустили даму вперед. Вони навіть не приховували, що дама їх дратує і вони дають їй шанс скрутити собі шию. Але Маргарет Тетчер зуміла впоратися з вугільної депресією в Британії. Саме за це її прозвали Залізної леді, а перемога у Фолклендській війні і успіх у холодній стали додатковими зірочками на фюзеляжі.
Але навіть у Тетчер успіх був неповний: вугледобувні регіони в Британії досі не оговталися від депресії. У Шотландії саме в колишніх вугільних областях найбільш сильні сепаратистські настрої.
Схожі процеси зовсім недавно пережила Польща, вимушена сильно скоротити видобуток вугілля. І навіть на тлі фінансових вливань з боку ЄС це їй далося нелегко.
Україна ж цю проблему не тільки не вирішувала, навпаки, вона заганяла її вглиб десятиліттями. Дозволяючи одним людям перетворюватися в рабів із специфічними професійними хворобами і ще більш специфічним світоглядом, моделями поведінки та комунікації, а іншим — гріти руки. Не тільки на легальній видобутку і продажу, але також на кришуванні нелегального видобутку і, нарешті, на розпилі дотацій.
Тим не менш ніхто ще дуже довго не посмів би доторкнутися до шахтарям. Якби не війна.
