Без Франка і Шевченка. Чи приберуть зі шкільної програми українську літературу
За всіма перипетіями поширення коронавіруса і введення карантину в Україні практично непоміченим пройшло важлива подія - Міносвіти винесло на громадське обговорення Державний стандарт базової середньої освіти. У цьому документі викладені основні уміння та компетенції, якими повинні володіти учні 5-9 класів. Стандарт був представлений громадськості ще 4 березня, а його обговорення завершилося 31 березня. Тепер міністерству належить робота над пропозиціями і зауваженнями до документа, які внесли педагоги і громадські діячі.
При розробці програм Нової української школи працівники Міносвіти багато в чому спиралися на досвід інших країн, зокрема, Фінляндії і Польщі. Один із запозичених із-за кордону елементів викликав широку дискусію. Йдеться про роль української і зарубіжної літератури у запропонованому Стандарті.
Почати варто з того, що самих понять "українська і зарубіжна література" у новому Стандарті базової середньої освіти немає. Замість цього використовується формулювання "оригінальна і перекладна література державною мовою". Диявол, як ми пам'ятаємо, ховається в деталях, і таке словосполучення несе в собі багато ризиків. Оригінальна література - це література на мові оригіналу, а значить, вона теоретично може бути будь-якою мовою - російською, англійською, німецькою. Таким чином, якщо в документі використовують формулювання "оригінальна література", то на практиці в багатьох російськомовних регіонах можуть "творчо" підійти до виконання закону і почати викладати у загальному курсі твори російської літератури.
Далі - більше. Відповідно до нового Стандарту література включена в "мовно-літературну область". Так, серед умінь, якими повинні володіти учні середньої школи, вказані читання творів літератури, використання досвіду взаємодії з творами мистецтва у життєвих ситуаціях"; "підбір літератури для читання, щоб отримати задоволення і користь від прочитаного"; "потреба читання творів літератури для задоволення і рефлексії над прочитаним". Однак, якщо поглянути на розгорнуту таблицю умінь, виявляється, що роль літератури в навчальному процесі фактично зводиться до ілюстративного матеріалу під час вивчення мови.
Таким чином, окремі фрази, речення та абзаци з творів Тараса Шевченка і Гомера будуть використовувати для того, щоб проілюструвати правила орфографії та пунктуації. Ідея, до речі, досить сумнівна, адже письменники і поети далеко не завжди використовували нормативну граматику, а обороти і словосполучення з творів класиків часто бувають далекі від норм сучасної української мови.
Ще одна проблема криється в кількості годин, виділений на "інтегрований предмет". У документі зазначено, що годинник "мовно-літературної галузі можуть розподілятися на вивчення мови корінного народу, національної меншини та/або другої іноземної мови". Таким чином, мало того що години на вивчення мови, української та зарубіжної літератур будуть виділяти одним пакетом, так ще з цієї кількості можуть забирати по кілька годин на тиждень на вивчення мови національних меншин. А вже ми знаємо, яка саме національна меншина точно не упустить можливості під крики про "утиски" втиснути зайві уроки своєї мови в навчальну програму.
Перетворювати літературу в своєрідний "милиця" до вивчення мови - ідея дуже спірна. Читаючи твори головних письменників різних епох, дитина може не тільки доторкнутися до світового культурного дискурсу, але ще й ознайомитися з чужим емоційним досвідом. Так розвивається емпатія і емоційний інтелект, співпереживаючи персонажів романів, ти вчишся справлятися зі своїми власними почуттями, переживати їх без подальших травм і заблокованих емоцій.
Крім того, націю об'єднує не тільки мова, але і колективна пам'ять, культурна спадщина. Українська література багато в чому - це історія боротьби за право називатися українцями. Сьогодні (в умовах російсько-української війни) важливо пам'ятати про це і чинити опір, у тому числі і на інформаційному фронті - через медіа, кінематограф, поезію і прозу. Під час вивчення української літератури в школі учні не тільки продираються крізь завчені формули життя письменників за типом "народився - з самого дитинства слухав народні пісні і з молоком матері увібрав в себе любов до народу - страждав, помер". Перед школярами розгортається справжня хроніка культурного і військового опору ворогам, боротьби за свою індивідуальність і право жити на своїй землі - від "Гайдамаків" Тараса Шевченка до "Тигроловов" Івана Багряного.
І я вже не кажу про те, що без уміння вдумливо читати і аналізувати художній текст, практично неможливо сформувати у дітей естетичний смак, здатність відрізнити бульварний любовний роман від творів Шекспіра, низькопробну "мильну оперу" - від якісного кінематографу. Якщо зараз забрати літературу з навчальної програми, для підростаючого покоління Григорій Сковорода, Леся Українка і Тараса Шевченка скоро стануть всього лише безликими портретами на грошах.
Підлітків і так важко змусити читати, а особливо - читати українську літературу. Сучасним міським дітям, які практично народилися зі смартфоном в руці і в житті не бачили живої корови, складно зрозуміти особливості життя в українському селі початку XIX ст. Так і величезний пласт страждань в класичних творах (до речі, не тільки українських, але "Собор Паризької Богоматері" Гюго або "Фауст" Гете - теж не самі життєрадісні твори!) не надто сприяє розслабленому читання. Так, підхід до викладання літератури в середній школі необхідно змінювати. Можливо, десь варто підкоригувати програму, знайти можливість зацікавити тринадцятирічного підлітка, який ніколи в житті не "пас телята за селом". Спробувати модернізувати традицію, зробити українських класиків сучасними. Насправді, їм є що нам сказати - і це буде актуальним і сьогодні. Леся Українка торкається дивно глобальні теми - від фемінізму до екологічної свідомості, Драгоманов розповідає, що таке децентралізація, Котляревський вчить сміятися над імперією, Сковорода попереджає про професійному вигорянні і вчить любити те, що робиш, і робити те, що любиш.
На даний момент відомо про шість відкритих звернення від громадських активістів та освітян з вимогами роз'яснити і зміцнити роль української літератури у Стандарті базової середньої освіти. Можливо, ще ряд пропозицій та зауважень були спрямовані до Міносвіти безпосередньо, без широкого публічного розголосу. Прислухається до цих вимог практично обезголовлене міністерство, для якого монобольшінство так і не змогло знайти лідера, - велике питання. Сподіваюся, все ж прислухається, інакше в майбутньому Україна може заплатити за таке рішення занадто дорогу ціну.
