Без ексклюзивного диявола. Чому українці повинні вчитися майбутнього у євреїв

Кожен раунд "битви за історію" у сусідів - у Польщі або в Росії – наводить нас незвичайне збудження. Ми бачимо в них двох акул, які хотіли нас з'їсти, але не вийшло, і ось тепер вони злостивлять, зводять рахунки з історією, пожирають мертвих. Втішають свій електорат тим, що раз ви жертви, раз ви страждали, вас вбивали, гноїли, ґвалтували – значить, вам все можна (було тоді) і всі повинні (тепер). Комфортна така думка. Життєстверджуюча. Але виборцю подобається – судячи з рейтингів.

Звичайно, багато поляки напевно знають, що "день без українця" в Польщі буде виглядати не краще, ніж "день без мексиканця" в Каліфорнії. Але хто встоїть перед такою пропозицією на ідеологічному ринку, як "святість"? Не коли-небудь, в нагороду за бездоганну життя або подвиг, а прямо зараз, по праву народження?

Сьогодні ми можемо спостерігати цікаву картину: ті народи, які могли б тепер писати власну історію, відмовляються від цього. Вони беруть вище - замахуються відразу на Святе Письмо. Історія - якось дрібнувато, чи що. З політичної точки зору, це правильний орієнтир: Священна Історія завжди суб'єктивна на відміну від просто історії. Вона переживається, приймається близько до серця, залишається актуальною для кожного і в будь-який момент. Кожен рік Христос народжується, сходить на Голгофу, приймає мученицьку смерть і воскрес. Кожна сім'я – Святе Сімейство. Будь-хрещальна купіль – води Йордану. Все це не просто "як вчора було" - це відбувається прямо зараз. Містерія розігрується постійно, в кожній епосі, в кожній географічній точці, в кожного людського життя. В цьому суть релігійної причетності і духовного досвіду віруючої людини. У цьому сила віри.

Але у "звичайної" історії такої сили немає. Вона констатує, а не мобілізує. Окремі епізоди можуть викликати сильні почуття і відчуття причетності, але цю причетність важко використовувати. Але якщо покласти в основу Священної Історії національний міф, то історія виявляється зручним інструментом. Втім, тоді це вже не історія. І польський закон про інститут національної пам'яті – це вже не "закон про історію", як за звичкою пишуть колеги. Це закон про образу почуттів віруючих. Прихильників державної релігії Святий Польщі. Аналогія зі Святою Руссю і випадкова, і не випадкова одночасно.

Однак замість того щоб захоплено тикати поляків носом в те, що вони – брати-близнюки з Кремлем, нам слід придивитися до досвіду. Тому що ми з таким же захопленням пишемо свою Священну Історію замість того, щоб вчитися ставитися до історії як до області знань і предмета вивчення, а не нескінченного джерела ідеологічного натхнення.

Можливо, проблема в анамнезі - ні у нас, ні у поляків, ні у росіян ніколи не було історії. У всякому разі, досить тривалою. Були тільки національні міфи, ідеології і громадянські релігії. Нам, можливо, просто не пощастило: коли ми могли б перехворіти своїми підлітковими хворобами, ми не отримали такої можливості, тому що жили під опікою компрачикосов. І коли вийшли, нарешті, з-під їхньої опіки, виявилися не готові і беззахисні перед світом, який поглядав на нас, як на невідомих звіряток. І ми поспішили переконати себе в тому, що проблема – у світі, а не в нас. Що нам "всі повинні", бо то "ми страждали".

Нам усі повинні – ключова теза. Він присутній і в поляків, і в нас, і у росіян. З будь-якого приводу викидати на стіл векселя – частково легальні, частково прострочені, а частково і просто фальшиві – наш національний вид спорту.

Чемпіоном у цьому виді спорту, далекому від Олімпійських ігор, є Польща. Євросоюз вкладає в Польщу неймовірні гроші, тому що "повинен". Польща ж нічого не повинна у відповідь, тому що вона "страждала". Росія не визнає військових злочинів у Другій світовій – вона "мала на них право". Нам теж все кругом повинні – і Росія, і Польща, і Європа, і США, і наша власна держава, і Дід Мороз.

Знахідкою для такої "власної історії страждань" є Бандера. Поляки від нього в захваті - вони знайшли одне зло. Саме Бандера, а не які-небудь Гітлер зі Сталіним. З точки зору історичної можна було б тільки потиснути плечима. Бандера був цілком польським продуктом – ті ж ідеї, ті ж методи, та ж риторика, що і у польського націоналізму, сучасного йому. Бандера особисто у поляків нічого не відняв – ні Волинь, ні Галичину, ні червенські міста. Волинь з Галичиною відняли Поради. Вони ж депортували поляків. Але поляки все одно виписують рахунки саме Бандері. Якщо ви будуєте свій ексклюзивний міф, вам просто необхідний і свій ексклюзивний диявол. Бандера цілком підходить. А от Сталін з Гітлером – ні. Вони не ексклюзивні.

В чому біда подібних історико-ідеологічних побудов – вони негативні. Взяти хоч Бандеру. Припустимо, у польської національної космології він диявол (або хоча б Юда). Але хто ж бог/вчитель? Пілсудський? Околоисторическая риторика правлячого кабінету залишає простір для уяви. Це правильно для класичного розуміння міфу, але для побудови національного міфу нікуди не годиться - тут все повинно бути однозначно. Як з дияволом, так і з богом. Проблема поляків у прихильності католицькій вірі, яка не терпить розбіжностей з питань особистості Всевишнього – він триєдиний і хто-небудь четвертий виявиться зайвим.

Такої проблеми, здавалося б, немає в Росії. Тут можна обожнювати кого і що завгодно. Але і тут успіх майже не видно. Зробити національну великдень з Дня перемоги не дуже вийшло – а більше і не з чого. Століття Жовтневої революції обійшли обережним мовчанням – тобто на відміну від поляків навіть з особистістю диявола не визначилися. Ленін? Ну, неоднозначна, звичайно, фігура, але Мавзолей чіпати не можна. Сталін? Як можна! Він же війну виграв! Загалом, залишається хіба що неолітичний культ Батьківщини-Матері та міф про народ-богоносець.

Але не поспішайте тикати натрудженими вказівними у сусідів. У нас справи йдуть не краще. У поляків було "Диво над Віслою". Росіяни наклали лапу на перемогу у Другій світовій. Ці перемоги трактуються як натяк на божественне втручання, знак прихильності і, отже, богообраності. Що ж ми? Де великдень в нашій "священної історії"?

Немає великодня. Одні пристрасті. Наші національні міфи зосереджені тільки на боротьбу і страждання без всякої надії на катарсис. Герої Крут полягли. Бандера програв. УПА розбита. УНР впала. Про Голодомор - і слів не підбереш. І так вглиб століть – до самого Сагайдачного, про якого, нарешті, можна трохи загальмувати в цьому безнадійному падінні. Але справжні герої-переможці ховаються хіба що в імлі століть десь поруч з Данилом Галицьким.

Це все має тільки позірна схожість з євреями, які не упускають можливості нагадати всім про свою роль жертви. Ні, не упускають. Євреї нікому не спустять насмішку над Голокостом. Як і нам не з руки спускати глузування над Голодомором. Шоа - важливий сюжет їх історії, але не центральний. Центральний сюжет віднесений в майбутнє – набуття Землі обітованої. В основі їх національного проекту – той факт, що саме з ними Господь уклав договір. А сам проект – Земля обітована. Нинішній Ізраїль – реалізація цього національного проекту. Спробуйте сказати, що у них погано виходить.

Проблема не в тому, що у нас немає перемог або героїв-переможців. Проблема в тому, що ми не шукаємо своєї історії – ми шукаємо святості як виправдання власному існуванню. Тому у нас так погано і неоднозначно з героями – ми вимагаємо, щоб вони були святими. Ми ліпимо до них святість, яка тут же на очах обсипається. Не кожен герой може стати національним святим. З діви Жанни вийшла французька свята. А з діви Єлизавети – навіть не намагалися зробити, але у британців все одно все вийшло. З святого Олександра Невського зробили, але російським проектом це не допомогло.

Необхідність у святих і святості говорить про те, що ми не ставимося до себе як до даності, не розглядаємо як небесного мандату той факт, що ми існуємо. Не віримо ми в цей небесний мандат, і тому підозрюємо, що дар життя впав до нас в руки випадково і зараз хтось прийде і вимагатиме його собі. І нам треба швиденько придумати, чому ми маємо на нього право.

З цієї віри – ні в себе, ні в Бога – виникає потреба у національному міфі, який все обґрунтує і всіх об'єднає. Хоча очевидно: після всього того, що відбувалося на наших різношерстих територіях останні кілька століть, навряд чи можна знайти сюжет або героя для такого міфу в минулому. У нас немає такого минулого, яке всі ми оцінили б однаково, чи хоча б однаково позитивно. Звичайно, з приводу Голодомору двох думок бути не може. Але трагедія – квола основа для зростання.

Ставити в главу кута національного міфу, робити центральним сюжетом національної Священної Історії поразки і трагедії – контрпродуктивно (як люблять говорити в Кремлі). Піст і Пристрасті цінні не самі по собі, а як пролог до Воскресіння. Страждання повинні вінчатися перемогою над смертю – тоді священна історія набуває закінченого вигляду і стає переконливою. Тільки тому християнство стало "світовим проектом" - воно показало шлях через страждання до перемоги, до життя вічного, до Царства Небесного.

Але що робити, якщо такої переконливої перемоги, як воскресіння Христове (або навіть як "чудо над Віслою"), у нас немає? Тоді нам немає сенсу взагалі грати в ці ігри, підміняючи свою історію міфом. Є сенс поставитися до історії як до історії, а свою перемогу, своєї землі обітованої надати модальність майбутнього часу.

Це стосується нас і Росії – посттоталітарних країн, у яких в осяжному минулому не було ні своєї секулярної історії, ні навіть шансу на неї. Це стосується і Польщі з Прибалтикою, які виявилися не готові до наступу європейського універсалізму і підсвідомо відштовхують його, чіпляючись за національний міф. Та що там Польща – Британія шарахнула геть від універсального проекту. Без жодного раціонального підстави, тільки від прихованого підозри, що участь в Європейському Союзі розмиває власне "британський проект". Остров'яни відносяться до власних проектів особливо дбайливо – занадто мало землі під ногами, щоб ризикувати. Простір ризику для остров'ян, як правило, винесено за берегову лінію.

Відсутність проекту "народи без історії" намагаються компенсувати міфом – і це викликає потиск плечей у більш раціональних сусідів, що живуть проектами, а не міфами. Загальний національний проект містить в собі програму житті кожної людини і кожного покоління, програму дій, спрямованих на досягнення особистого (і громадського) блага. А погляди на історію відносяться переважно до сфери приватного, так само як релігія. "Ви за кого воювали? - запитує автор фільму про історію Британії у людей на вулиці. – За короля або за Кромвеля?" "За короля, - відповідає один. – Я взагалі рояліст. Хоча Карл, звичайно, вів себе дуже зухвало". "За Кромвеля, - не замислюючись відповідає наступний. – Я симпатизую лейбористам. Завжди голосую за них". Сучасна Британія пропонує кожному своєму громадянинові чіткі правила гри, вигідні для нього і для суспільства в цілому, і вони ніяк не лімітують його особистого ставлення до Кромвеля або відданості престолу.

Наша проблема – не відсутність національного міфу, як чомусь прийнято думати, а відсутність національної реальності, тобто досяжною мети і чітких правил гри. Які не просто звучали б як новорічний тост, а були б лекалом для звірки власних дій та дій інших людей, у тому числі наділених владою. Це, до речі, було сформульовано Революцією гідності, ставила за мету інтеграцію в Європу. Що означало не тільки (і не стільки) безвиз, але європейські правила гри — правила сформульовані, відточені, що лежать в основі Західної цивілізації.

Це цілком могло б бути "національним проектом". Але замість цього ми пішли в хрестові походи проти Висоцького і за Бандеру. Міф замість проекту. Священна Історія замість правил гри. І те, що відбувається нині в Польщі, – дзвіночок і для Європи, і для нас: до участі в універсальному проекті треба дорости. Навіть якщо мова йде про економічний союз.