Андроїди на планеті залізяк. Чи варто дивитись перший український мультфільм "Віктор_Робот"

Автор мультфільму, Анатолій Лавренишин, народився в 1980 р. в Білій Церкві під Києвом. На сьогодні він — один з найцікавіших українських режисерів-аніматорів. У його фільмографії до 2020 року було всього 7 короткометражних робіт, але майже кожна з них, починаючи з курсової "Зяблики та інші" (2001), які отримали Приз глядацьких симпатій та Приз за найкращу анімацію на київському фестивалі "Пролог" та на фестивалі "DAKINO" (Велика Британія), ставала подією в національній анімації. Його найбільш успішним проектом до останнього часу була 18-хвилинна "Крамниця співочих пташок" (2013) — вишукана музична казка про птахів з людськими обличчями й голосами в антиутопічному місті, яким, навпаки, керують жорстокі люди з пташиними обличчями. Фільм був виконаний в поєднанні семи візуальних технік, при цьому частина персонажів зіграна живими акторами, в тому числі відомою українською співачкою Катею Чілі. "Крамниця" мала величезний фестивальний успіх: отримала призи як найкраща анімація на кінофестивалі "Молодість", на Одеському та Варшавському фестивалях, а також різні відзнаки на кінофорумах у Чилі, Бразилії, Данії, Португалії, Франції, Нідерландах, Словаччині та Ірані.

Минулого року Лавренишин завершив зйомки першої української авторської повнометражної анімації "Віктор_Робот".

Головний герой фільму — крихітний робот Віктор, рядовий мешканець і працівник планети роботів, який, ненароком зламавши себе, витягши зайве коліщатко, набуває самосвідомості та здатності відчувати емоції. За ним починають полювання сили роботехнічного правопорядку, — величезні грубі андроїди. Допомагає роботу врятуватися Вікторія, донька інженерів, які конструюють планетні системи — в тому числі вони зробили й планету роботів.

Слабке місце цієї картини – її драматургія та озвучка. Сюжет інколи в'язне в другорядних подробицях, інколи просто втрачає темп. Озвученню важливих персонажів дуже бракує виразності та необхідних емоцій.

З другого боку, тут далася взнаки візуальна майстерність режисера. Лавренишин цікаво працює з деталями зображення, придумує часом просто феєричні композиції навіть у другорядних сценах. Якщо розглядати "Віктора_Робота" як образотворчий продукт, то рівних йому в українській анімації просто немає.

Ще одна безумовна перевага цієї роботи – унікальний саундтрек. Авторкою текстів пісень є відома режисерка й сценаристка Марися Нікітюк; музику склав Антон Байбаков – мабуть, найкращий на сьогодні вітчизняний кінокомпозитор. А виконавці пісень – це справжній гіт-парад:

фрік-кабаре Dakh Daughters, Марʼяна Головко, Антон Слєпаков з культового електронного гурту "Вагоновожатые", Марко Галаневич з "ДахиБрахи".

Тож, попри всі недоліки, "Віктор_Робот" безумовно став подією у вітчизняній авторській анімації і вже отримав Приз глядацьких симпатій на торішньому Одеському кінофестивалі, Премію української кінокритики "Кіноколо" і "Золоту Дзиґу" за найкращу пісню.

"ДС" поговорила з Анатолієм Лавренишиним про процес створення фільму та історію свого професійного становлення.

"ДС" Як ви потрапили в анімацію?

А.Л. В анімацію мене привели власне любов до анімації та випадковість. Мій викладач живопису в Білій Церкві одного разу поїхав на етюди до Києва, в Печерську Лавру, випадково зайшов на кінофакультет, який тоді в Лаврі знаходився та дізнався, що в Україні навчають анімаційній режисурі. Повідомив про це мені.

Я малював, як усі діти, а потім захотів, щоб картинки рухались. І всі діти люблять мультфільми. Років у 6 зрозумів, що анімація – це те, що можна малювати. З того часу мене не полишали думки про те, що це можна малювати самому, оскільки малювати я вмів. Просто технологію не знав. Інтернету ще тоді не було, але поступово дізнавався про це все більше – тут стаття, там стаття чи телепередача, чи люди щось розкажуть. Отак, поступово. Комікси з'явилися – сходинка до анімації. Я ними дуже довго займався. Припинив, коли потрапив до Євгена Сивоконя (живий класик української анімації, – "ДС") в майстерню в Київському національному університеті театру, кіна й телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Це дуже показово.

"ДС" Як проходило навчання?

А.Л. Сивокінь навчив мене слухати. Це одна з найвиразніших деталей його навчання. Він слухає. Він не віщає, як більшість викладачів — так, щоби в кінці вийшли маленькі клони Сивоконя. Він слухає, намагається зрозуміти, що ти хочеш сказати, і тоді вже намічає цілі та дає поради. А друге – на відміну від більшості викладачів театрального інституту та кінофакультету, з нами працювали діючі режисери та художники, й ми це бачили, це більше за все надихало, фільми робилися під час навчання.

Із "Зябликами" спочатку це була ідея чорнухи – тоді на фестивалях був модний чорний гумор. Сюжети з бійками та вбивствами. Я намалював перший варіант фільму, ще чорновий, витратив на нього пів року життя. Позвав Сивоконя, він дивився-дивився, через 2 хвилини відволікся і вийшов. Я зрозумів, що щось не те в тому фільмі. В мене була груба пачка паперу з малюнками, я її викинув, і за 15 хвилин, спілкуючись з однокурсником, придумав новий сюжет з новими ґеґами. В певну мить зрозумів, що воно мене веде. Банальна фраза, але ось я не граюся в анімацію, не намагаюся розповідати історію, а сама ця оповідь кадр за кадром мене веде і дуже все логічно. Вперше я зловив цю штуку – ти вже кіно не розповідаєш, а воно тебе розповідає.

"ДС" Як відбувається "народження" фільму? Чи дотримуєтесь ви одного творчого методу?

А.Л. Задум фільму починається з ситуації, яку ти переживаєш, потім ти її аналізуєш, думаєш, яка могла б бути історія, а потім вже в неї вживлюєш персонажа. Кожний сюжет відбувається зі мною. Як би я його не малював, це все одно прототип мене самого. Наприклад, "Зяблики" виросли з досвіду життя в гуртожитку. Двоє пташок, одна з яких ділиться половиною їжі, а друга бере й хоче ще. От дуже як у гуртожитку.

З персонажів у мене часто трапляються собаки й коти. Птахів люблю малювати, мабуть, тому, що смішні, прості й літати вміють. Певний час мені дуже подобалось малювати всякі природні явища. Вода, листя на деревах, одежа. Це дуже ефектно. Отакі речі, трохи перебільшені, не зовсім природні, формують свою красу. Нитки, канати, плащі – це дуже гарно. Намагаюся завжди в персонажа такий елемент вставити і з ним гратися.

Подобається малювати простих персонажів. Бо коли ти починаєш їх ускладнювати, робити реалістичнішими, все одно потім повертаєшся до першого варіанту, бо він дуже простий і дуже анімаційний. "Зяблики" та "Наступний" дуже просто зроблені, бо мене більше цікавила ідея оповідання в певному ритмі. Коли виконав це завдання – починаєш ускладнювати. Тим паче якщо з'являється більше грошей та більше часу, якщо збільшується хронометраж картини. Має бути багата картинка, яку цікаво розглядати, яка триматиме людину півтори години.

Якщо ти здатен скласти історію в ігровому кіні, в анімації її робити не варто, бо це довго, дорого, боляче. Потрібні місяці й роки, на відміну від кіна з акторами. Тут парадокс. Сама стилістика вимагає більш нестандартних рішень. Одна сторінка – це одна хвилина екранного часу. В анімації, правда, може бути набагато менше тексту, бо текст – це переважно ґеґи і дії, які можна розігрувати. Наприклад зміна плану – 30 секунд, а жарт ще вимагає 10 секунд, щоб розіграти його як слід, щоб було смішно. В анімації може бути один абзац сценарію, а ти заграєшся з цими деталями так, що і на повний метр вистачить.

"ДС" Як створювався "Віктор_Робот"?

А.Л. Це багаторівнева штука. Сама ідея прийшла, коли випадково почув фразу "Всі довкола роботи, тільки подивись на них". Якось мене раптом зачепила ця думка. Ще раніше, при вступі в Театральний, я купив книжку англійською мовою, де була історія хлопчика, який жив у світі з роботами – і до нього теж приходило розуміння, що всі довкола роботи. Потім була зустріч з композитором з Британії на ім'я Віктор. Дивна людина: весь час напивався з самого ранку, щось таке витворяв, але музику писав неймовірну. Ось від цього поєднання мені захотілося розповісти історію персонажа, який сам по собі безпорадний, але отримує шанс зробити те, для чого він покликаний, він просто перетворюється на щось інше. Отаким і є наш робот Віктор.

Зйомки далися великою кров'ю. Але мене й попереджали з самого початку, шо при всьому моєму ентузіазмі повний метр – це випробування. Людський фактор дуже впливає. Багато людей зі своїми інтересами, емоціями. Все ж таки я до того робив лише короткі історії, а тут – команда на пів сотні людей. Але вони всі молодці, доробили до кінця. Якби лише хтось один сказав би: "Мене все дістало!" і пішов, усе б розвалилося, мов картковий будинок. Всі мене слухалися, підправляли, але все одно рухалися в одному напрямі.

"ДС" Що змінилося після зйомок "Віктора_Робота"? Чого вас цей досвід навчив?

А.Л. Поки робився "Віктор_Робот", я одружився і в мене народились діти, двоє синів, а з ними прийшла відповідальність. Окрім того, тепер, коли вв'язуватимусь у наступний повний метр, тричі подумаю, як і, головне, навіщо це робити. А ще з'явилося розуміння, що історію в такому жанрі треба інакше будувати. Зараз, коли переглядаю, жалкую, що викинув один епізод і через це структура головного героя зазнала певного збитку. І персонажів-роботів можна було би цікавіше зробити. Але треба було швидко закінчувати, по фінансуванню теж ліміти були, тож банально забракло часу.

"ДС" Які плани на майбутнє?

А.Л. Ідеї є, але про конкретику говорити зарано. Тобто ми починаємо розробку повного метру за книжкою моєї дружини, і хочемо завершити крос-медійний проєкт – там інтерактивні казки, друковане видання і серіал. Усе в процесі. А так поки я ще від попереднього фільму не відійшов.