Олена Дем'яненко: Зайці у фільмі "Моя бабуся Фанні Каплан" пливуть заради декомунізації

Помітне кіноподія кінця цього року — прем'єра драми під відчутно сенсаційною назвою "Моя бабуся Фанні Каплан". У прокат картина виходить 8 грудня. На просторі колишнього СРСР це перша спроба зняти фільм про одну з найбільш міфологізованих фігур радянського пантеону антигероїв.

Режисером картини стала Альона Дем'яненко. Вона народилася в 1966-му у Львові. Закінчила Київський державний інститут театрального і киноскусства їм. В. Карпенка-Карого (1990). Режисер фільмів "Айтвараса" (1993),"Жорстока фантазія" (1994), "Дві Юлії" (1998, приз "Золота корона" кінофестивалю в Касабланці, Марокко; Приз журі критиків фестивалю "Кіношок", Анапа; приз "Арсенал" за кращий фільм року, Київ) "Завтра буде завтра" (2003, телесеріал, у співавторстві), "Казароза" (2005), "Маяковський. Два дні" (2011, телесеріал, у співавторстві з Д. Томашпільським), "F63.9 Хвороба кохання" (2013, у співавторстві з Д. Томашпільським),"Моя бабуся Каплан" (2014). Дружина режисера і сценариста Дмитра Томашпольського.

Картина "Моя бабуся Фанні Каплан" розповідає про стосунки Фанні (Молчанова Катерина) та анархіста Віктора Гарского (Іван Бровін). Гарский організовує теракт, поранена Фанні бере провину на себе. Морок навколо Фанні згущується ще й фізично: у отримала 10 років таборів жінки до того ж катастрофічно втрачається зір. Після звільнення вона знайомиться з Дмитром Ульяновим, братом Володимира Леніна (його грає режисер Мирослав Слабошпицький).

Історична мелодрама Альони Дем'яненко в цьому році була визнана кращою українською стрічкою Одеського міжнародного кінофестивалю. Вона також отримала нагороду Лондонського фестивалю Crystal Palace в номінації "Кращий іноземний фільм". Саундтрек до стрічки написала Джамала. Критики називають картину "прикладом своєрідною ліричною декомунізації".

Стрічка виграла другий пітчингу Держкіно в 2012 р. Сибір планували знімати у Сибіру, Крим — в Криму. Але держфінансування затримувався, а коли гроші перерахували, був уже кінець 2013-го. В результаті Крим знімали в Одесі, Сибір — в Києві. Відзнявши частина матеріалу режисер знову була змушена заморозити роботу.

"ДС" поговорила з режисером нової картини, національної ідеї і про те, чи чекає на Україну засилля жінок-режисерів

ДС: Перше питання, яке одразу спадає на думку: чому раптом Фанні Каплан?

А. Д.: Тому що це, напевно, самий яскравий антигерой радянської міфології. На нашій пам'яті багаторазово біле ставало чорним і навпаки, а тут ще й такі вражаючі образи. Я хотіла розповісти історію якоїсь приватного життя, яка в нормальному просторі не повинна потрапляти під політичний потяг. Тому деякі моменти, не приховую, дещо гіпертрофовані. Мені здається, що межа, що відокремлює радянську ідеологію від цивілізованого світу, якраз і проходить через ставлення до окремих людських життів. Право на приватне існування відкидається будь тоталітарною ідеологією. В СРСР з дитинства втовкмачували, що ми зобов'язані пожертвувати собою в ім'я чогось. Радянська ідея побудована на цьому сакральному людське жертвопринесення. Так от мені хотілося розповісти історію якоїсь дуже перебільшеною, екзальтованої, але в першу чергу приватного життя, показати, як вона поступово заміщається революційним абсурдом. Коли ми з Дмитром Томашпільським прочитали матеріали справи Каплан, опубліковані видавництвом "Цілком таємно", то виявили, що є один-єдиний встановлений факт: через три дні після замаху на Леніна її розстріляли у дворі Кремля, тіло запхали у бочку і спалили.

ДС: Виходячи з мого піонерсько-комсомольського дитинства здається, що подробиць там маса, мало не з дня народження самої Каплан...

А. Д.: З фактами СРСР надходив дуже своєрідно. У 1970-ті, коли, очевидно, почали вичерпуватися ресурси для підтримання стабільності режиму, історія про замах на Леніна почала спливати заново. Думаю, цілком навмисно поширювали чутки про те, що Ленін був настільки людяним, що Фанні Каплан не розстріляв, а куди-то заслав, а потім простив, вона вийшла на свободу і мало не придорожній шинок відкрила. Наш фільм як раз починається з сюжету, що на радіо "Свобода" прийшов лист з описом такої версії. Але якщо б мова йшла про одному історичному прецедент, я б кіно не знімала. Мені хотілося підняти окремий ідеологічний пласт. Плюс ще й момент гри: через діалог двох американок про те, що у них в роду була Фанні Каплан, ми розповідаємо, як створюється міф і як в рамках однієї сім'ї люди не можуть відрізнити, що правда, а що брехня. Може, ця жінка взагалі бреше, але так в сюжет входить гра вигадок, що в результаті робить цілком логічним поява кадрів з фільму Ромма "Ленін у 1918 році".

ПС: до Речі, так. Це досить несподіваний поворот.

А. Д.: Зате стає зрозуміло, що це дуже талановито зроблена агітка, яка багато поколінь змушувала ненавидіти Фанні Каплан. Цей фільм показували кожен листопад все моє дитинство. Може, у мене було підсвідоме бажання зняти картину, яку одного разу покажуть 7 листопада замість "Ленін в 1918 році". Але ми не претендуємо на створення нового міфу — просто хочемо сказати, що приватне життя незбагненна, недоторканна і є безперечною цінністю.

ДС: Що послужило причиною перерви у зйомках?

А. Д.: Нестача фінансування. Цей перерву був складним для Катерини Молчанової, яка зіграла головну роль. Ми починали знімати з фіналу, де її героїню стратили, а потім їй потрібно було грати закохану дівчину. За рік перерви можна багато разів перегоріти. Олексій Девотченко помер напередодні зйомок. Та й країні було не до кіно. Довелося це пережити. Але кіно цілком складається з тисяч маленьких труднощів, воно саме по собі і найбільша складність, і найвища радість. Ти розумієш, що в дану секунду тобі треба включити камеру, цей кадр для тебе найважливіше в житті. І якщо щось раптом виявляється не так, тінь не так лежить — це просто вселенська катастрофа. І таких катастроф безліч кожен день.

ДС: Американки, про яких ви згадали, реальні люди?

А. Д.: Абсолютно. І те, що вони розповідають, — на дві третини правда. Тетяна дійсно приїхала в Україну в 1990-е, щоб займатися ядерним роззброєнням, а її мати дійсно в юному віці емігрувала в США, і на її весілля прийшов Керенський. Теоретично Тетяна могла бути онукою Фанні Каплан. Адже її батько розповідав, що його мати — бабуся Тетяни — була терористкою, яка народила дитину під час етапування на каторгу, і її батьки змогли його врятувати, записавши мертвонародженим. Але там, якщо ви помітили, у цей момент Каплан з'являється в холодильнику у вигляді відображення: всі документальне так чи інакше стає вигадкою.

ДС: тобто ви все-таки граєте з міфом.

А. Д.: Так, це в якійсь мірі гра. Але це, знаєте, як пазли. Ми даємо набір однакових шматочків кожному глядачеві, але зовсім не обов'язково поруч сидячих людей вийдуть однакові картинки. Для мене найважливішим результатом після прем'єри фільму на Одеському кінофестивалі в липні цього року було те, що люди у фестивальному автобусі сперечалися — Каплан стріляла чи ні. Повторю: я дуже сподіваюся, що ми не створили новий міф. Ми ж свідомо не показуємо сам момент замаху — нас там не було, ми не знаємо, що сталося насправді. Адже є різні версії. Наприклад, що, скориставшись відсутністю Дзержинського в Москві, і саме замах, і розслідування, і страта організував Свердлов, що це була інсценізація, тому що на той момент популярність Леніна значно впала. Але знову-таки ця версія теж ніким не доведена.

ДС: Що вас вразило в історії життя самої Каплан?

А. Д.: Єдина цитата з самого справи, що увійшла в фільм. Фанні вже приречена, і слідчий, який і справа-то вже передав, говорить, посилаючись на свідка: "Коли її заарештували під ліхтарем, в одній руці у неї був саквояж, а в іншій парасолька. А як вона тоді стріляла?". І це було показання свідків від перехожого, який не мав відношення ні до Каплан, ні до Леніна. Я цей кадр майже відразу побачила, він став для мене відправною точкою до створення фільму. Жінка стоїть під ліхтарем, всі біжать, і хтось кричить: "Ось вона, тримайте її".

ДС: Якщо говорити про міфи, то вони є невід'ємною частиною при народженні будь-якої країни, будь-якої держави.

А. Д.: Слоган нашого фільму, від якого, на жаль, відмовилися прокатники, — "історична правда складається з мовчання мертвих". Наш фільм про те, що якщо ми змінюємо назви, вивіски, форми, не змінюючи суті, то це все буде нескінченно повторюватися. Тут є аналогія з хворобою. Доктор намагається поставити діагноз, а пацієнт йому просто забороняє про це говорити. Але від того, що хвороба назвуть по-іншому, вона хворобою бути не перестане. Треба лікувати, видаляти, щось робити, просто не говорити про це не можна. Мені здається, що в Росії все це діється тому, що, хоча там була і перебудова, і демократи при владі, але не зробили дуже простої речі — декомунізації. Леніна не винесли з Мавзолею. Звідси і реставрація старих порядків. Щось схоже зараз відбувається в Україні. Ми не визначилися з найголовнішим: ким, чим ми хочемо бути? У кіно є поняття "референс" — певний приклад, взірець, до якого ми прагнемо при зйомках. Національна самоідентифікація — це чудово, але нам потрібно зрозуміти: ми хочемо бути Швейцарією або хочемо бути УРСР, нехай навіть незалежної і з кордонами? Тому що мені здається, що зараз у нас швидше УРСР, ніж Європа. Декомунізація — це зміна координат. Тому і знятий цей фільм, що мої особисті координати — це цінність приватної людського життя. Вся конструкція, звана державою, має право на існування тільки в тому випадку, якщо дозволяє окремої особистості жити. А ми вирішуємо, хто хороший, хто поганий, хто ворог вчора, хто ворог сьогодні. І це абсолютно радянська схема. Тому ми вирішили настільки люто висловитися. Зайці не вміють плавати, а у нас вони у фіналі попливли. Важко, не хочеться — але треба, треба вчитися плавати, інакше будемо отримувати веслом по голові все життя.

ДС: Як ви думаєте, чому в Україні так мало режисерів-жінок?

А. Д.: По-моєму, Муратова попрацювала за всіх жінок на багато десятиліть вперед. Дійсно мало, що дивно, тому що на курсах завжди дуже багато дівчат. Зараз є прекрасні дівчата, які знімають, багато працюють, так що, сподіваюся, через кілька років виникне питання надлишку жінок в режисурі. Особисто я ніколи з дискримінацією не стикалася, навпаки, дуже раділа, що мені не треба зображати мужність, що я можу бути собою. Багато в чому це завдяки Томашпольскому. Ми разом вже 30 років, він завжди мене підтримував і захищав. Може, це просто приватна історія неймовірного везіння.

ПС: до Речі, а як два режисера вживаються в рамках однієї сім'ї?

А. Д.: Ми ніколи не працювали порізно. Якщо Діма був режисером, то я — співпродюсером, і навпаки. Ми всі проекти робили разом. І оскільки у нас весь час спільна справа і успіхи загальні, то і боротьби немає. Раніше всі дивувалися: що ви весь час разом ходите? Зараз вже звикли.

ДС: Фільм про Каплан закінчений. Що далі?

А. Д.: Ми з Дмитром (він режисер, я продюсер) закінчили зйомки чорній комедії під дивним робочою назвою "Ржака", зараз йде монтажно-тонувальний період. Я вже до назви звикла і не здригаюся, хоча коли починали, то якось і вимовляти було незручно. А на останньому пітчингу ми виграли державну підтримку на "Гуцулку Ксеню". Ми купили права на класичну оперету Барнича і зараз вже ведемо переговори з однією відомою жіночої музичною групою. Але не скажу який. Я забобонна: поки договір не підписаний, не можна. Якщо все складеться, я буду найщасливішою режисером в цій країні.