93% психів. Кого треба лікувати від наслідків війни
"Головний психіатр Міноборони, начальник клініки психіатрії Головного військового клінічного госпіталю полковник Друзь Олег Васильович сьогодні на комітеті з питань охорони здоров'я" заявив (прочитав зі своєї презентації), що 93 відсотки учасників АТО є потенційною загрозою для суспільства ("скритий ворог"). За його словами, 93 відсотки нас - проблемні, і нас треба лікувати", - написав на своїй сторінці в FB ветеран АТО, а нині популярний блогер Мартін Брест. І додав - "хочу шеврон "93%".
Пост Бреста викликав цілком закономірний шквал негативних оцінок як щодо самого Друзя, так і щодо Міноборони в цілому. Учасники АТО масово постили фотографії з написом "93%", показуючи всю недоладність затвердження головного армійського психіатра.
Через два дні міністр оборони Степан Полторак усунув Друзя від роботи у зв'язку з незадовільним виконанням службових обов'язків. А пізніше прес-секретар столичної прокуратури Надія Максимець заявила, що Друзя підозрюють у корупції - у травні цього року його нібито затримали на хабарі.
Втім, історія з "прихованим ворогом" куди цікавіше долі головного психіатра. Адже реакція і самих ветеранів, і суспільства на подану Брестом інформацію фактично підтверджує озвучений Друзем факт: більшість ветеранів воліють не говорити про психологічні проблеми. Нещасливий "прихований ворог" - це не ветерани АТО, це посттравматичний синдром, який може отруювати життя людині, не виявляючись при цьому зовні. І 93% військових, які побували на фронті, соромляться або заважають виявити психологічні проблеми. Цих проблем може і не бути, але сумний світовий досвід свідчить: люди, що повернулися з війни, завжди змінюються.
У 2012 р. фотограф Лалиджи Сноу зняла серію портерів британських солдатів до відправки в Афганістан, під час війни і після повернення. Від першого до останнього знімка минуло сім місяців. Проект "Ми не загинули" наочно показує, як війна змінює людей.
Про те, що людям, які повернулися з фронту, необхідна кваліфікована психологічна допомога, заговорили в США після війни у В'єтнамі. Тоді під час бойових дій загинуло близько 60 тис. американців, кількість самогубців з числа ветеранів війни до кінця 80-х перевалило за 100 тис. Кожен десятий мешканець камер смертників в американських в'язницях - ветеран збройних сил. Досить згадати американські блокбастери: безстрашний Джон Рембо - ветеран в'єтнамської війни. А номінований на кілька "Оскарів" фільм Клінта Іствуда "Снайпер" заснований на мемуарах самого влучного стрільця у військовій історії США Кріса Кайла. У 2013-му його убив під час "терапевтичної" тренування ветеран другої іракської війни, який страждав від посттравматичного стресового розладу.
Згідно зі статисткою американського департаменту у справах ветеранів 11% учасників другої іракської війни, 20% воювали в Афганістані, 12% пройшли через першу іракську війну і 30% служили у В'єтнамі страждають від посттравматичного стресового розладу (ПТСР).
У липні 2016-го департамент у справах ветеранів США оприлюднив звіт про самогубства серед ветеранів США. Виявилося, що близько 22 ветеранів щодня позбавляють себе життя. Трохи пізніше цифру уточнили і знизили до 20 осіб - 7403 ветерана покінчили життя самогубством в 2014-м. Щоб підтримати ветеранів, в Америці почали флешмоб 22 Pushup Challenge. Суть його проста: протягом 22 днів 22 рази віджиматися на камеру і передати естафету далі. На початку 2017-го флешмоб дістався до України.
Насправді АТО - не перша війна, з якою зіткнулися українці за останні кілька десятиліть. Адже була ще афганська війна. За час цієї кампанії, організованої СРСР в Афганістані побувало понад 150 тис. українців, більше 3 тис. загинули, близько 8 тис. військових повернулися додому пораненими або покаліченими. Вже в Україні від травм, хвороб і самогубств померли більше 4 тис. афганців. Посттравматичний розлад недарма називають ще і "афганський синдром" - люди, що повернулися з війни, намагалися жити і за себе, і за того хлопця, який з війни не повернувся. До того ж, вони повернулися в країну, де почалася епоха первинного накопичення капіталу, де їх ніхто не чекав, а бойовий досвід сприймався швидше як негативний фактор.
Однак у випадку з АТО ситуація дещо інша: українці йдуть воювати за свою рідну землю. В Ізраїлі, який кілька десятиліть перебуває в стані війни, саме цей фактор сприяє значному зниженню рівня психологічних травм у військових. Адже вони захищають рідний дім, а там, як відомо, і стіни допомагають.
В Україні небойові втрати, які зазнала українська армія в 2016 р., перевищили цифру убитих в бою: 256 осіб проти 211. На першому місці серед причин смерті - самогубство. Таких випадків у 2016 р. було 63. Однак міністр внутрішніх справ Арсен Аваков стверджує, що всього на початок червня 2017-го в Україні вже зареєстровано близько 500 випадків суїцидів учасників АТО.
При цьому єдиної державної програми допомоги ветеранам в країні все ще немає, зате працює безліч реабілітаційних і психологічних центрів, в яких допомагають учасникам АТО. І ось тут постає питання про тих самих горезвісних 93%. В нашій ментальності все ще сильний стереотип про те, що "чоловіки не плачуть". Тобто здорові чоловік або жінка, які пережили обстріл і бачили смерті, повинні залишатися скелею, а не перетворюватися в ганчірку, ридаючу в жилетку психолога. А адже крім ПТРС існують ще й бойова психологічна травма, страх і шок за себе, за інших, почуття провини і цілий коктейль інших відчуттів, з якими учасники АТО стикаються після того, як приходять з фронту.
Колишній психолог ізраїльської армії, директор українсько-ізраїльського Інституту стратегічних досліджень імені Голди Меїр Альберт Фельдман зазначає: якщо людина брав участь у бойових діях, то в 95% випадків у нього постраждав психологічний фон. Але не більше 20%, що за світовими оцінками, стикаються з ПТРС - інші справляються без психологів і лікарів, за допомогою сім'ї та суспільства. І ось в цьому самому суспільстві основна проблема.
Повертаючись з фронту, ветерани стикаються з тим, що їх виганяють з маршруток, на роботу брати не хочуть, та й взагалі презирливо шиплять слідом "ми вас туди не посилали". Соціальна адаптація ветеранів має стати наріжним каменем політики держави. Але війна йде, а у владних ешелонах з цим питанням не поспішають. Між тим, за оцінками психологів, 80% ветеранів не хочуть повертатися на своє колишнє місце роботи. Просто тому, що у них змінилася система цінностей. І в цю систему цінностей не вписуються хабара сантехніка з Жеку, російську мову в якості другої іноземної мови в школі, виправдання одеських антимайдановцев і звільнення з-під варти Нелі Штепи, розмахувала українським прапорцем.
Так що в першу чергу лікувати треба всіх нас. Депутатів - від імітації бурхливої діяльності, військових - від зневажливого ставлення до особового складу, місцевих чиновників - від намірів тугіше набити кишеню, підприємців - від бажання здерти з працівника три шкури за копійки, водіїв маршруток - від хамства, продавців на ринку - від звички обважувати і обраховувати. Саме це - той самий злощасний "прихований ворог", що отруює життя цілої держави на десятиліття вперед. Інакше і у нас з'являться свої Рембо, шукають справедливості зі зброєю в руках.