55 років після Вудстоку. Як проходив легендарний фестиваль і чому він виявився справжнім викликом для покоління хіпі

Вудсток був не першим музичним фестивалем просто неба із залученням найактуальніших поп-зірок – у цьому сенсі пальма першості належить фестивалю в Монтереї, який проходив у 1967-му. Але Вудсток був набагато масштабнішим, тривав кілька днів, зібрав майже пів мільйона любителів музики – і виявився справжнім викликом та випробуванням, і не в останню чергу викликовим поколінням хіпі самим собі. Вудсток став міфом і легендою ще в ті чотири серпневі дні, коли хіпі топтали поля фермера Макса Ясгура в штаті Нью-Йорк – ну а з роками унікальність цієї події ставала лише очевиднішою.

Спадщина у 250 тисяч доларів

Історію Вудстока можна починати приблизно з того моменту, коли молодий чоловік на ім'я Джон Робертс у 21 рік отримав спадщину – більш ніж вражаючу для шістдесятих років - 250 тисяч доларів. Робертс працював на Уолл-стріт, носив краватку і намагався бути нормальним, респектабельним бізнесменом – при цьому зізнаючись собі, що займається зовсім не тим, чого вимагає час і чого хотілося б йому самому.

Одного разу під час гри в гольф Робертс познайомився з таким само нудним від життя у вищому суспільстві молодим чоловіком, хлопцем на ім'я Джоел Розенман. Вони швидко потоваришували, і, використовуючи новонабутий капітал Робертса, вирішили зайнятися чимось більш захоплюючим – врешті-решт вклавши гроші в студію звукозапису "Mediasound" на Манхеттені. Саме в цій студії Робертс і Розерман завели знайомство з двома молодими хіпі, Майклом Ленгом (у якого ще недавно, до переїзду до штату Нью-Йорк, був свій магазинчик у Майамі, в якому можна було купити всі хіппівські атрибути, від розписних джинсів до кальяну) та Арті Корнфельдом. Вже вчотирьох вони зайнялися ідеєю організувати гігантський музичний фестиваль – тоді ця ідея витала в повітрі, але ні в кого не було зайвої чверті мільйона доларів і досить навіженості.

Ні, спроби перевершити фестиваль у Монтереї вже робилися – наприклад, "Miami Pop Festival" трапився 1968-го, і той же Майкл Ленг навіть мав до нього відношення. Але фестиваль у Майамі не можна було назвати вдалим. Він не міг похвалитися ні атмосферою, ні мальовничістю (сцена була встановлена на місцевому іподромі, а хіпі недолюблювали це місце) ні вражаючими виступами музикантів – хоч одним із виступаючих і був Джімі Хендрікс.

Вудсток мав усі шанси стати ще однією невдачею. Проблеми переслідували четвірку організаторів із самого початку — так, облюбована Ленгом ділянка землі безпосередньо під містечком Вудсток, штат Нью-Йорк, виявилася занадто малою. У результаті довелося переміститися в місто Уоллкілл у тому ж штаті, на територію, яка колись була відведена під парк, плоску і нічим не примітну рівнину – але назву майбутнього фестивалю міняти не стали, "Вудсток" у будь-якому разі звучало краще, ніж " Уоллкілл". Поповзли чутки про фестиваль, що готується – і першим гуртом, який підписав контракт з організаторами, були "Creedence Clearwater Revival". "Кріденс" щойно випустили свій другий альбом "Bayou Country", на якому була пісня "Proud Mary", яка стала миттєвою класикою і посіла місце в першій п'ятірці хіт-параду. Гурт, очолюваний співаком, гітаристом і чудовим автором пісень Джоном Фогерті, ставав дуже популярним, і те, що вони погодилися грати за 10 тисяч доларів на фестивалі, привернули увагу інших музикантів.

Хто пропустив Вудсток

Звичайно, якщо дивитися на список тих, хто виступав на Вудстоку сьогодні, то він виглядає більш ніж вражаючим і надихаючим – тим часом, на фестиваль не наважилися приїхати одні з найголовніших та найзнаменитіших виконавців того часу. На Вудстоку не було "Бітлз", які не давали концертів уже три роки — як не було і Джона Леннона, який у 1969-му встиг випустити сольний сингл "Give Peace A Chance", і був того року справжнім апостолом миру та кохання, довговолосим та бородатим. На фестивалі не виступили "Ролінг Стоунз" — вони були запрошені, але змушені були відмовитися, тому що Мік Джаггер на той час знімався в Австралії у фільмі "Нед Келлі".

На Вудстоку не було й людини, без якої не можна було уявити шістдесяті – Боба Ділана, хоча Ділан жив зовсім поряд із місцем проведення концертів. З властивою йому непередбачуваністю та ексцентричністю Ділан хотів тим серпнем виступити на фестивалі на острові Уайт в Англії. Головний дует другої половини шістдесятих, Саймон та Гарфанкел теж відхилили пропозицію виступити тим серпнем на фестивалі – на той час вони загрузли у студійній роботі над своїм фінальним альбомом "Bridge Over Troubled Water". На Вудстоку могли з'явитися висхідні зірки – гурт "Led Zeppelin", але менеджер музикантів Пітер Грант вважав, що його підопічним не варто виступати на фестивалі, на якому "Зепелін" будуть "всього лише ще одним гуртом" у довгій черзі. У результаті "Led Zeppelin" того літа об'їли всі Штати вздовж і впоперек, але на Вудсток так і не потрапили. А ще на фестивалі не виступили "The Doors", можливо, найкращий американський гурт шістдесятих. Справа в тому, що 1969-го вокаліст гурту Джим Моррісон був у центрі скандалу після свого п'яного бешкету під час концерту в Майамі навесні, розпочиналися судові розгляди – і Моррісону зовсім не посміхалося виступати на фестивалі просто неба. Тим не менш, барабанщик групи Джон Денсмор і гітарист Роббі Крігер відвідали Вудсток як глядачів.

Але наприкінці шістдесятих років минулого століття музична скарбниця була невичерпною. Тому імена тих музикантів та назви тих гуртів, які таки пообіцяли четвірці організаторів з'явитися у серпні на фестивалі, звучали не менш вражаюче, тим перелік тих, хто пропустив Вудсток. Свою згоду за "Кріденс" дали, серед інших, Джімі Хендрікс, Дженіс Джоплін, англійці "The Who" (які переживали справжній кар'єрний зліт, щойно випустивши свій епохальний альбом "Tommy") і "Ten Years After", а також герої ультрасучасного фанку "Sly and the Family Stone" та найбільш хіпові блюзмени Америки, гурт "Canned Heat".

Крім того, виступити на Вудстоку виявило бажання ціле сузір'я фолк-виконавців, готових вийти до багатотисячної юрби з однією акустичною гітарою в руках – Річі Хейвенс, Джоан Баез, Тім Хардін, Арло Гатрі (син легендарного Вуді Гатрі, гуру згаданих) Сафка та лідер гурту "The Lovin' Spoonful" Джон Себастьян. І, звичайно, не один гідний хіпі-фестиваль того часу не міг обійтися без патріархів каліфорнійського ейсід-року, а саме гуртів "The Grateful Dead" та "Jefferson Airplane".

Все це було чудово, можна було спокійно давати оголошення в музичну пресу та почати продавати квитки – що було зроблено. Але до весни 1969-го Робертс, Розенман, Ленг і Корнфельд все ще ніяк не могли знайти землю для проведення фестивалю – жителі згаданого Уоллкілла, злякавшись перспективи побачити на околицях свого милого містечка тисячі непричесаних хіпі, заперечили найрішучішим чином. У результаті влада Уоллкілла не просто відмовила організаторам, а ще й видала закон, згідно з яким тепер у місті був потрібний офіційний дозвіл на збори людей у кількості понад п'ять тисяч. Це було гучним ляпасом не лише четвірці організаторів – а й усієї молодіжної субкультури. Але Робертс, Ленг, Розенман і Корнфельд не здавалися — вони просто не мали іншого виходу, тому вони продовжували обшукувати штат Нью-Йорк у пошуках відповідного місця. Одного разу Ленг опинився на землі, що належить тому самому фермеру-молочнику Максу Ясгуру – і місце, яке є чимось на зразок гігантської чаші, оточеної пагорбами і чистим озером, здалося йому ідеальним. Хазяїн угідь Ясгур був консервативним республіканцем до мозку кісток старшого покоління – але він був підкорений тією відчайдушною завзятістю, з якою Ленг та його компаньйони намагалися досягти мети. Ферма Ясгура знаходилася в межах містечка Бетел – але майбутній фестиваль, як і раніше, називався "Вудстоком", хоч уже й не мав до того міста, по суті ніякого стосунку.

Спочатку добропорядні жителі Бетела теж поставилися, м'яко кажучи, скептично до ідеї проведення фестивалю – найактивніші навіть розвішали містом листівки із закликом не купувати молоко у Макса Ясгура, оскільки той симпатизує хіпі. Що ж, це тільки розчарувало містера Ясгура і він став із подвоєною енергією допомагати організаторам. Але тим часом серпень та намічені дати проведення фестивалю невблаганно наближалися — а роботи з будівництва сцени та всього, що до неї додалося, точилися жахливо повільно.

Будівельники в основній своїй масі теж були хіпі — не звикли дивитися на годинник і невиразне поняття про графіки або тривалість робочого дня. Якоїсь миті перед організаторами став вибір – поспішно добудовувати величезну сцену, за якою відкривався вид на озеро, або кинути всі сили на те, щоб нарешті збудувати огорожу, яка б запобігала проникненню на територію проведення фестивалю безквитків. Звичайно ж, перевага була віддана сцені – і в результаті буквально останні кілька ночей будівництво підмостків було закінчено загальними героїчними зусиллями.

Стихійне лихо

Тим часом величезні натовпи хіпі стали прибувати в Бетел, округ Салліван, ще за тиждень до початку фестивалю, а до п'ятниці 15 серпня 1969-го року пробки на дорогах до міста стали просто жахливих розмірів. Місце проведення фестивалю ще до початку нагадувало місце стихійного лиха – і в якомусь сенсі воно таким і було. Організатори розраховували приблизно на 50 тисяч осіб, максимум 100 тисяч у найсміливіших мріях – але було ясно, що тих, хто приїхав на Вудсток, набереться близько півмільйона.

Туалетних кабінок катастрофічно не вистачало, як і кіосків з їжею – місцеві радіостанції весь час твердили про те, що на фестиваль немає сенсу їхати через величезні пробки на під'їзді до округу Салліван. Джону Робертсу в якийсь момент зателефонував губернатор штату Нью-Йорк Нельсон Рокфеллер і повідомив про свій намір направити в місце проведення фестивалю 10 000 нацгвардійців — Робертс насилу переконав губернатора не робити цього. Керувати сотнями тисяч хіпі тепер можна було лише одним способом – правильною музикою.

Ближче до вечора 15 серпня кволі сітки, які абияк огороджували територію по периметру, були остаточно повалені на землю – але організатори зберегли обличчя та оголосили через колонки, що відтепер фестиваль є безкоштовним. Комусь треба було виходити на сцену першим, але більшість музикантів ще не прибули, а потрапити на Вудсток вони могли тепер лише одним способом – за допомогою вертольота.

Першим, що виступив на Вудстоку, близько п'ятої вечора 15 серпня в результаті став Річі Хейвенс, нью-йоркський фолк-музикант, у жилах якого текла кров пікані, племені чорноногих індіанців і жителів Британської Вест-Індії. Річі намагався відмовитися від пальми першості, посилаючись на те, що його басист ще не прилетів – але в результаті хоробро вийшов на сцену лише у супроводі ще одного гітариста та перкусіоніста, кожен із яких зовнішнім виглядом нагадував бандита з Гарлема.

Тільки тепер, під час виступу Хейвенса тієї похмурої п'ятниці, стало зрозуміло, що у всіх присутніх на полях Ясгура – і музикантів, і глядачів, і організаторів – все вийде. Вийде показати світові приклад – як сотні тисяч людей можуть зібратися в одному місці на кілька днів не для того, щоб вбивати один одного, а щоб навчитися розуміти та любити. І ще слухати музику, яка повідомляє щось дуже важливе про сьогоднішній день і про далеке майбутнє.

"Першопрохідник" Річі Хейвенс та українка Мелані

Хейвенс у довгій туніці сидів на табуретці, грав на гітарі, затискаючи лади одним великим пальцем – і відстукував ритм ногою в сандалії. Він нагадував старозавітного персонажа в релігійному екстазі – взагалі у двадцять першому столітті все, що відбувалося у Вудстоку, сприймається як щось біблійне, навіть якщо говорити просто про візуальний бік події.

Річі виконав усі свої пісні, і останній номер був чистою імпровізацією – спочатку Хейвенс під той самий чаклунський ритм гітари як заклинання повторював слово "freedom", а потім заспівав старий спірічуелс "Motherless Child". Тисячі та тисячі хіпі встали з галявин і аплодували Хейвенсу стоячи — магія Вудстока почала працювати. Виступ на фестивалі став вершиною кар'єри музиканта – але він продовжував випускати платівки, хоч і не надто часто, і протягом наступних десятиліть, до своєї смерті 2013-го у віці сімдесяти двох років. Згідно з заповітом Хейвенса, його тіло було кремоване, а порох був розвіяний над тим полем, де проходив Вудсток.

У той перший день на сцену також вийшов індійський майстер гри на ситарі Раві Шанкар (йому довелося грати під час зливи), фольк-співачка українського походження Мелані (яку викликали на біс двічі) та королева американського фольку Джоан Баез – співачка виступала на шостому місяці вагітності. Якщо перший день у музичному сенсі був урочистим, тендітним і зворушливим, то решта часу була відведена переважно гучним і безкомпромісним рок-гуртам та співакам. Незабутні моменти, що назавжди увійшли в історію – подібний вихор виступ гурту Карлоса Сантани (дебютний альбом "Santana" мав з'явитися в магазинах лише через кілька днів), виконання молодим, худим і позбавленим будь-яких ознак лисини Джо Кокером пісні "Бітлз" "With a Little Help from My Friends" (можна було повірити, що потужний хрипкий рик Джо на кілька хвилин відігнав грозові хмари) і пронизливий вихід як завжди чудової Дженіс Джоплін, навіть перед півмільйоном закоханих у неї глядачів справляла враження самої самотньої співачки на світі.

Це далеко не все – публіка була підкорена виступом британських блюз-рокерів "Ten Years After", особливо десятихвилинним галопуючим буги під назвою "I'm Going Home", а також "кислотним" фанком "Sly and the Family Stone". Чорношкірий Слай Стоун явно був головним шоуменом фестивалю – його виступ о четвертій годині ранку в неділю міг підняти на ноги мертвого. Ближче до ранку понеділка виступили "Crosby, Stills and Nash" (з Нілом Янгом, що приєднався під час електричного сета) – це був лише другий виступ тріо на публіці, їх сплетені голоси тремтіли від хвилювання, але від цього не переставали бути воістину ангелоподібними. Після цього концерту у хіпі з'явилася ще одна музична ікона.

Хендрікс на межі можливостей

Але, звичайно, найісторичнішим виявився виступ Джімі Хендрікса, який вийшов на сцену о дев'ятій ранку в понеділок і закривав фестиваль. На той час кількість народу біля сцени скоротилася вдвічі (багатьом довелося виїхати у справах у міста і повернутися в сіру реальність, тому що концерти за графіком мали завершитися ще в неділю) і Джімі виступав перед "якимись" 200 000 глядачів (хоча інші) джерела вказують взагалі "мізерну" цифру – 30 000 осіб).

Хендрікс репетирував близько двох тижнів перед своєю появою у Вудстоку — з незвичайним складом, який крім ритм-секції в особі барабанщика Мітча Мітчелла і басиста Біллі Кокса включав ритм-гітариста Ларрі Лі (виступив у результаті в масці) і растаманського вигляду перку.

Безпосередньо перед виходом на сцену Джімі не спав три ночі поспіль – і справляв враження людини на межі. Тим не менш, під час двогодинного шоу, Хендрікс був як ніколи зібраним і зосередженим саме на грі, а не на сценічних "шоуменських" трюках, і його гітара здавалася як ніколи слухняною – і водночас неприборканою. Хендрікс, найоплачуваніший музикант фестивалю, порвав струну під час виконання блюзу "Red House", але не звернув на це уваги. І п'яти струн було достатньо для того, щоб творити чудеса — ну а коли сміттярі перед сценою вже взялися за свою роботу і Джімі в променях ранкового сонця понеділка заграв поранений і кричущий "The Star-Spangled Banner", гімн Штатів, час зупинився на кілька хвилин. Всім присутнім на Вудстоку стало зрозуміло, що шістдесяті роки, завмерши на вищій точці, почали стрімко мчати до свого фіналу.

Джімі Хендрікс залишалося жити трохи більше року — як і Дженіс Джоплін. Але багато героїв Вудстока дожили до сивини і померли лише у двадцять першому столітті – так, Девід Кросбі покинув цей світ у 2023-му, Мелані померла у січні цього року, встигнувши висловити у соцмережах свою зрозумілу думку щодо війни в Україні, на землі своїх предків. Лідер і гітарист "Ten Years After" Елвін Лі помер у 2013-му, через рік пішов "голос Вудстока" Джо Кокер — обидва музиканти продовжували виступати і записувати нову музику, поки дозволяло здоров'я. Але такі знакові артисти Вудстока як, наприклад, Карлос Сантана, Джоан Баез чи Слай Стоун (торік 81-річний Слай навіть випустив різдвяний сингл) живі та здорові – а Сантана досі досі переживає період "творчого та комерційного відродження". Він розпочався ще 1999-го, на тридцяту річницю Вудстока, випуском мегапопулярного альбому "Supernatural".

Будь-який музичний фестиваль просто неба приречений на порівняння з Вудстоком – але навряд чи його успіх коли-небудь повториться. Цього не станеться просто тому, що людство перестало бути наївним. Так, хіпі були наївними – і дуже скоро, вже у грудні 1969-го, на сумнозвісному фестивалі в Алтамонті (сусексуріті, що супроводжувався вбивством глядача, байкерами "Ангелами пекла", та іншими малоприємними речами) поплатилися за це. Але 55 років тому, у серпні 1969-го, ця сама наївність, здавалося, могла врятувати людство – і самовіддано рятувала його протягом чотирьох днів.