55 років Abbey Road. Як "лебедина пісня" The Beatles змінила світ музики і чому її вважають найкращим альбомом гурту

The Beatles — Abbey Road

Платівки "Еббі Роуд" могло і не бути – і це диво, що вона вийшла настільки ідеальною, збалансованою та вивіреною у кожному звуку та в кожній ноті. Бітли почали сваритися між собою ще 1968-го, під час запису "Білого альбому" — того літа з гурту на кілька тижнів пішов барабанщик Рінго Старр. Рінго просто відчув себе зайвим, довгі годинни спостерігаючи за тим, як інші сперечаються щодо аранжувань, та й взагалі з приводу того, чи має та чи інша пісня право на існування. Музикант тоді поїхав на незаплановані канікули на Сардинію – слідами яких, до речі, і була написана перша по-справжньому вдала пісня Рінго під назвою "Octopus's Garden" ("Сад восьминога").

Звідки така дивна назва? Справа в тому, що капітан судна на якому плавав Рінго, розповів йому дивовижну історію про те, як восьминоги збирають всяке дрібне морське сміття на кшталт кришечок від газводи і споруджують з них щось на кшталт саду — Рінго вразився і навіть відмовився їсти запропонованого йому на вечерю смаженого восьминога, віддавши перевагу яєчні з бобами.

Ця композиція, до речі, увійшла до "Еббі Роуд", звучить під п'ятим номером у самому центрі платівки, а гітарист гурту Джордж Харрісон навіть зізнавався, що "Octopus's Garden" є його улюбленою піснею на альбомі (хоча взагалі-то Джордж допоміг Рінго підібрати потрібні акорди, той рідко обходився без допомоги друзів).

Харрісон, до речі, за Рінго, теж поривався піти з групи. Джордж завів дружбу з Полом Маккартні ще задовго до того, як той познайомився з Джоном Ленноном. Вони з Полом не тільки разом їздили до школи на автобусі (врешті-решт саме Пол привів Джорджа в шкільну групу Леннона під назвою "The Quarrymen", створивши тим самим ядро майбутніх "Бітлз"), а й здійснювали подорожі автостопом на канікулах, з консервами у рюкзаках. Але того ж таки 1968-го стосунки між Полом і Джорджем дали тріщину – все почалося під час запису синглу "Hey Jude".

Тоді Джордж поривався після кожної заспіваної Маккартні рядки зіграти коротку музичну фразу на гітарі — чим сильно діяв на нерви автору. Пол попросив Джорджа не займатися самодіяльністю – і Харрісон затаїв образу. У січні 1969-го, коли "Бітлз" репетирували і записували пісні, які в результаті вийшли лише в 1970-му, у вигляді платівки "Let it Be", Джордж навіть заявив Полу — "Я гратиму все, що ти захочеш, або взагалі не гратиму". Цей фрагмент суперечки увійшов до однойменного з платівкою документального фільму того ж 1970-го – і багато хто вважав картину режисера Майкла Ліндсея-Хогга ілюстрацією того, як розпадаються гурти.

Але Харрісон і справді тоді, взимку 1969-го, пішов із "Бітлз" — при цьому налаштований набагато серйозніше, ніж Рінго минулого літа. Зігравши чергову пісню перед камерами, Джордж спокійно і буденно сказав: "Я йду з гурту. Побачимося в клубах". Тоді Харрісон з'їздив до батьків у Ліверпуль, але, як і Рінго, за кілька днів повернувся. Ну а Джон Леннон за відсутності Джорджа цілком серйозно запропонував взяти в групу Еріка Клептона — по-перше, Ерік був близьким другом Харрісона, а по-друге, вже співпрацював з "Бітлз", записавши чудове соло для пісні Джорджа "While My Guitar Gently Weeps" з "Білого альбому". До речі, Леннон таки звернувся до послуг Клептона, коли записував свій шокуючий сольний сингл "Сold Turkey", випущений у жовтні 1969-го.

Ну а той січень, який "Бітлз" провели у кіностудії "Твікенхем" і в щойно побудованій студії звукозапису в офісі своєї компанії "Еппл" на Севіл-Роу в Лондоні, був дивним часом — спочатку бітли збиралися влаштувати телешоу з "живим" виступом перед аудиторією. На той час гурт не давав концертів уже майже три роки, таке телешоу було б справжньою сенсацією, і музиканти фонтанували ідеями – може, виступити на якомусь стародавньому амфітеатрі в Греції? Чи на лайнері посеред океану? У результаті "Бітлз" просто піднялися на дах тієї ж будівлі на Севіл-Роу, де репетирували і записувалися, і зіграли з десяток пісень для натовпу, що зібрався внизу — який включав у себе прибулих поліцейських.

За гарячими слідами січневих сесій тієї весни 1969-го був випущений сингл з піснями "Get Back" і "Don't Let Me Down", але решту матеріалу бітли вважали надто "сирим". Справа в тому, що до того часу, записавши загальновизнані шедеври "Revolver", "Sergeant Pepper's Lonely Heart's Club" і згаданий "Білий альбом", що вимагали виснажливої багатомісячної студійної роботи, бітли вирішили кардинально змінити підхід — і записувати новий матеріал без усяких хитростей практично "живцем" у студії. У січні поряд з "Бітлз" був їхній незмінний (і геніальний) саундпродюсер Джордж Мартін, але цього разу його роль звелася до мінімуму. Наприклад, Мартін міг запропонувати підстелити газету під молоточки піаніно, коли Харрісон побажав, щоб дорогий інструмент при записі пісні For You Blue звучав так, ніби на ньому роками грали в якомусь заштатному барі.

З технічного погляду тими сесіями керував молодий продюсер Глін Джонс, а не Мартін – у результаті записаний матеріал відправили на доопрацювання Джонсу, щоб той створив із нього альбом. Але бітлів не влаштував запропонований продюсером варіант майбутньої платівки – у результаті проєкт усе ще перебував у підвішеному стані тоді, коли було вирішено повернутися до старих методів роботи. Саме Маккартні навесні 1969-го запропонував Джорджу Мартіну ще раз спробувати зробити "справжній" альбом "Бітлз" під його керівництвом – у студії "EMI" на Еббі-роуд, де бітли записували більшість своїх пісень, починаючи з 1962-го року.

Інтуїтивно музиканти відчували, що, мабуть, востаннє працюють разом – тому навіть Джон Леннон, який ненавидів довгу студійну тягомотину, взявся з ентузіазмом. Щоправда, Джон був спочатку проти ідеї тривалого попурі на другому боці платівки – але, стиснувши зуби, змушений був погодитись. Зрештою, було вирішено, що майбутній альбом відкриватиметься його новою піснею під назвою "Come Together", а це був один із найкращих номерів, коли-небудь створених Ленноном.

Тим не менш, варто відзначити, що класична "Come Together" вийшла саме такою, якою людство знає її вже понад півстоліття, саме завдяки Полу Маккартні. Коли Джон приніс свою нову пісню в студію, вона разюче нагадувала хіт Чака Беррі п'ятдесятих під назвою "You Can't Catch Me" — навіть перший рядок, "Here come old flat-top", був запозичений Джоном у Чака. Маккартні порадив зробити темп повільнішим – у результаті Леннон змінив свою вокальну манеру, Пол зіграв приголомшливу басову партію (а також сів за електричне піаніно), вуаля, вийшов найсексуальніший запис "Бітлз".

Перша сторона вінілового релізу "Еббі роуд" завершувалася ще однією піснею Джона, "I Want You (She's So Heavy)" — жорстким і лаконічним (виявляється, бувають і такі) любовним посланням своїй другій дружині Йоко Оно. Вже у двадцять першому столітті подруга сина Джона, Шона Леннона, модель та музикант Шарлотта Кемп Мюль (вони разом уже багато років) називала цю пісню найкращою піснею про кохання в історії поп-музики.

Тим не менш, Джон не брав участі в записі деяких пісень "Abbey Road" — у червні він разом з Йоко потрапив в автокатастрофу в Шотландії (Леннон був, м'яко кажучи, не найкращим водієм). Коли пара повернулася до Лондона, Джон розпорядився встановити в студії велике ліжко для Йоко, що одужує — в ті дні вони були в буквальному сенсі нерозлучні. Само собою, постійна присутність Йоко (хоча те саме, тільки без ліжка, відбувалося і в січні) сильно діяло на нерви іншим бітлам, особливо Полу.

Але робота тривала – і давала неймовірні плоди. Внесок Джорджа Харрісона – дві приголомшливі пісні, "Something" та "Here Comes the Sun". Першу з них, одну з найкрасивіших любовних балад в історії людства (скоріше задумливу, ніж солодку) сам Френк Сінатра, дуже далека від рок-н-ролу людина, називав "своєю улюбленою піснею Леннона-Маккартні". Харрісон був дуже задоволений. Ну а промениста, що заряджає нерозбавленим оптимізмом "Here Comes the Sun" була написана Джорджем сонячним днем у саду у Еріка Клептона. Харрісон просто втік туди, як школяр, з однієї з ділових зустрічей, на яких тепер все частіше доводилося бути присутнім бітлам — відколи в 1967 помер їх менеджер Брайан Епстайн.

Одна з найсильніших пісень Маккартні на альбомі – написана в стилі "doo-wop" п'ятдесятих "Oh! Darling". Пол вже давно привчив слухача до того, що здатний виконувати свої номери декількома різними голосами – ніжний вокал був призначений для відповідних мрійливих балад, а справжній рок-н-рольний крик у стилі Літтл Річарда використовувався для пісень жорсткіших. Маккартні вже, здавалося, у цьому сенсі досягла вершини, записуючи трек "Helter Skelter" для "Білого альбому" — але його вокал у "Oh! Darling" звучав ще пронизливіше. Для цього Пол цілий тиждень приходив у студію раніше за всіх і тренував зв'язки – на щастя, жив він тоді буквально за рогом.

Ще було небесної краси триголосся на треку "Because" (вигаданого Джоном після того, як він попросив Йоко зіграти "Місячну сонату" Бетховена задом наперед) — у цій же композиції при записі використовувався новомодний винахід, синтезатор "Moog" (що займав половину кімнати). Що показово, "Бітлз" не використовували синтезатор як джерело дивного шуму — а це був, як правило, максимум, який отримували з цієї громіздкої машини ті, хто тоді міг її придбати. У бітловських руках виходили витончені мелодійні лінії — вслухайтеся в "Because", "Here Comes the Sun" та "Maxwell's Silver Hammer". Ну а шуми витягувалися для згаданої "I Want You (She's so Heavy)".

Платівка завершувалася навіть не грандіозним згаданим попурі, майстерно пошитого бітлами за допомогою Джорджа Мартіна з клаптів різношерстих, часто недописаних пісень — це було б занадто помпезно і пафосно для "Бітлз", яких ніколи не підводило почуття гумору. Останній трек альбому – навіть не позначена на обкладинці першого тиражу двадцятисекундна пісенька "Her Majesty", в якій Маккартні повідомляє слухача про те, що "Її Величність – мила симпатична дівчина, але їй нема чого сказати".

Востаннє вчотирьох бітли працювали в студії у серпні 1969-го, платівка вийшла у вересні – і того ж місяця Леннон повідомив решту, що залишає групу. Відхід Джона вирішили тримати в таємниці, поки це дозволяли обставини — ну, а "Еббі Роуд" тим часом очолив хіт-паради по обидва боки Атлантики. Платівка досі залишається одним із найбездоганніших продуктів поп-музики.

The Doors — LA Woman

У листопаді 1970-го року учасники каліфорнійської групи "The Doors" — співак Джим Моррісон, гітарист Роббі Крігер, клавішник Рей Манзарек і барабанщик Джон Денсмор — зустрілися зі своїм саундпродюсером Полом Ротшильдом у студії "Sunset Sound Recorders" у Лос-Анджі. Гурт зіграв Ротшильду кілька своїх нових пісень, зокрема "Riders On the Storm", "Love Her Madly" та "LA Woman" — але Ротшильд у той день, мабуть, підвівся не з тієї ноги. Продюсер обізвав почуте "музикою для коктейлів" і залишив студію — у результаті новий, шостий альбом "Дорз" стали продюсувати самі музиканти разом зі своїм давнім звукоінженером Брюсом Ботником.

Якщо Ротшильд покинув корабель (записавши з групою п'ять прекрасних платівок), записуватися вирішили не в "Sunset Sound", а на репетиційній базі "Дорз" під назвою "The Doors Workshop" — на бульварі Санта-Моніка. "Майстерня "Дорз" представляла собою невелику двоповерхову будівлю. На другому поверсі встановили мікшерний пульт, мікрофони та музиканти з інструментами розташовувалися на першому — через брак кабінки для запису вокалу Моррісону довелося співати в проході, що веде у ванну кімнату.

Залишившись без прихильника суворої дисципліни Ротшильда, група зітхнула глибше і відчула приплив натхнення. Було вирішено записати альбом ще блюзовіший, ніж попередня платівка "Дорз" "Morrison Hotel" — і з мінімумом накладень на наявні вісім доріжок. До групи приєднався тодішній басист Елвіса Преслі Джеррі Шефф – що надихнуло Моррісона, давнього шанувальника Елвіса. Під час запису Джим пив менше міцних напоїв, ніж зазвичай, на кожну з пісень потрібно більше десяти дублів – у результаті запис було закінчено всього за шість днів, у грудні 1970-го року. Навесні наступного, 1971-го, Моррісон відлетів до Парижа – як виявилося для того, щоб там померти.

Останній альбом "The Doors", записаний з Джимом, виявився чи не найсильнішою роботою музикантів – блискуче та із задоволенням зіграні, лаконічні пісні міцно тримали слухача за комір, а той щомиті ризикував бути кинутим у прірву. Це були пісні з передсмертним рум'янцем, від вибухової "The Changeling" до заклинаючої "Riders On the Storm", але в них відчувалася не так приреченість, як блюзова підступність і рок-н-рольна небезпека.

Девід Боуї — Blackstar

У 2013-му році, після десятирічної перерви, зовсім несподівано побачив світ новий альбом легендарного Девіда Боуї, платівка під назвою "The Next Day". Через три роки Боуї випустив ще один альбом – один із найекспериментальніших, безстрашних та загадкових записів у своїй довгій та багатоликій кар'єрі, диск "Blackstar".

У середині 2014-го у Боуї діагностували рак, але наприкінці того ж року музикант знайшов у собі сили для того, щоб працювати над новою платівкою – цілком справедливо припускаючи, що вона може стати його останньою роботою. Боуї знову записувався зі своїм давнім колегою, саундпродюсером Тоні Вісконті — але з зовсім іншим складом музикантом, ніж на The Next Day.

Цього разу Боуї залучив до співпраці джазових музикантів із Нью-Йорка – джазовий квартет під керівництвом саксофоніста Доні Маккасліна, їх звела разом піаністка Марія Шнайдер, з якою Девід нещодавно завів своє знайомство. Наприкінці 2014-го Боуї розіслав музикантам свої демо, і вже в січні (за умов суворої таємності) розпочався запис нового альбому – працювали з одинадцятої ранку до чотирьох дня. Запис тривав у кілька "сезонів", до березня, і був унікальним досвідом навіть для Боуї, який, здавалося б, уже випробував усі жанри та методи. Справа в тому, що квартет Маккасліна вже був злагодженим колективом, музиканти не перший рік працювали разом, тепер Боуї вимагав від них грати так званий "рок", нехай і дуже авангардного штибу. Це, на думку Девіда, було набагато цікавіше, ніж якби рок-музиканти почали намагатися грати джаз.

Результат перевершив усі очікування – Боуї знову зайшов на території, до яких міг дістатися тільки він. У квітні та травні 2015-го Девід переписав заново свій вокал, і роботу було завершено. Але альбом побачив світ лише 8 січня 2016-го, у день народження Боуї. Через два дні великий музикант помер у своїй нью-йоркській квартирі.