50 років дебюту "Queen". Як "коронували" Мерк'юрі та компанію і чому вони правлять і досі

"Коронація" проходила без особливої помпи — по суті, про неї знали лише посвячені. Однак наступні двадцять років "правління" були одними з найбільш захоплюючих, неймовірних та величних в історії сучасної музики. Роки після смерті вокаліста та фронтмена "Queen" теж не пройшли даремно – на них ми звернемо особливу увагу.

Зазвичай, дебютні альбоми записуються в рекордно короткий термін. "Бітлз", наприклад, записали свою першу довгограючу платівку "Please Please Me" всього за один день у студії. Але "Куїн" ніколи не рівнялися на решту і не шукали легких шляхів – особливо в студії звукозапису.

Класичний квартет із Фредді Мерк'юрі, гітариста Брайана Мея, басиста Джона Дікона та барабанщика Роджера Тейлора сформувався ще в лютому 1971-го року. Гурт довго виступав в одних і тих же лондонських клубах, і це вже починало здаватися справжнісіньким зачарованим колом. Справа зрушила з мертвої точки лише наприкінці 1971-го – хоча навіть тоді групі запропонували зовсім не контракт на мільйони фунтів із рекорд-лейблом, а просто попросили протестувати нове обладнання на студії "De Lane Lea" у злачному лондонському районі Сохо. Гурт не просто перевірив обладнання з усією ретельністю та ентузіазмом, але ще й, само собою, записав демо-версії п'яти своїх найвдаліших пісень. Одна з цих демо-записів, "The Night Comes Down", була настільки досконала у виконавському та технічному сенсі, що без жодних змін вийшла на першому альбомі в липні 1973-го.

Цю першу платівку група записувала протягом чотирьох місяців, фактично не маючи при цьому контракту з фірмою грамзапису — на ті часи така ситуація була великою рідкістю. Ще під час роботи на студії "De Lane Lea" на музикантів прийшов подивитись саундпродюсер Рой Томас Бейкер. "Куїн" сподобалися Бейкеру і він рекомендував їх власникам популярної лондонської студії "Trident", яка була поруч — братам Шефілдам. Брати погодилися займатися менеджментом групи та надали студію – у той час як продовжувалися пошуки готового піти на зустріч рекорд-лейблу.

"Trident" була досить популярною на той час студією. На початку сімдесятих там записувалися, серед інших, Девід Боуї та Елтон Джон, які вже досягли зіркового статусу. На студії завжди була найдосконаліша і передова апаратура — ще наприкінці шістдесятих ті ж "Бітлз" записали там глобальний хіт "Hey Jude" та кілька пісень для "Білого альбому", коли їх не влаштувала якість запису у себе в студії на Еббі-роуд. Тепер ця апаратура була у повному розпорядженні "Queen", їх ніхто не обмежував у часі — але працювати доводилося в найнезручніший час, не зайнятий і не проплачений іншими, вже відомими музикантами. Група записувалася або вночі, або дуже рано — часто спостерігаючи через мереживні штори студії за бурхливим нічним життям того ж Сохо. Тим часом "Trident" вдалося підписати для "Квін" контракт з великим лейблом "EMI", решта — історія.

У наш час важко оцінювати цей перший альбом без урахування всієї пишноти, що пішла пізніше. Проте, платівка явно виділяється навіть серед усієї продукції 1973-го – року, багатого на записи, що стали класичними. Так, перш за все це був хард-рок, але практично позбавлений блюзової основи – те, за що трималися провідні музиканти жанру, як "Led Zeppelin". У той же час, важкий саунд і часом воістину шалений натиск дивним чином гармонійно поєднувалися з чуттєвістю і навіть манірністю — особливо в таких піснях, як Doing All Right і My Fairy King. Ще під час запису музиканти сходили на лондонський концерт Девіда Боуї, один із перших у образі Зіггі Стардаста. Мерк'юрі і компанія тоді переконалися, що вони на вірному шляху — глем-рок з його зухвалою андрогінністю і нахабними гітарними рифами теж не пройшов повз увагу музикантів.

Потім була платівка "Queen II" — ще більш досконала версія дебюту та улюблений альбом Брайана Мея, був "проривний" альбом 1974-го року "Sheer Heart Attack" — з першим по-справжньому гучним хітом "Killer Queen". У цій пісні поп-інстинкти гурту запрацювали вже на повну силу. Мало кому навіть у той час вдавалося вигадати настільки витончений, заразливий і бездоганно виконаний рок-номер, розрахований у той же час на найширшу аудиторію. Потім "Куїн" явили світові найдорожчий діамант у королівській короні — платівку "A Night at the Opera". Про надзвичайний композиторський і виконавський рівень цього альбому говорить хоча б те, що відома всім і кожному "Богемська рапсодія" — не єдиний шедевр, представлений тут, і, можливо, навіть не найкраща пісня. "Куїн" у другій половині сімдесятих за їхній очевидний талант, майстерність і здатність не втрачати голову серед повального гедонізму того десятиліття прощали багато — і непомірне нахабство суперхітів на кшталт "We Will Rock You" і "We Are the Champions", і непохитне бажання Фредді продовжувати "нести балет у маси" в епоху панк-року.

Вісімдесяті теж були особливим часом для гурту – на початку десятиліття вийшов їхній найуспішніший у комерційному сенсі хіт, пісня Джона Дікона "Another One Bites the Dust". Цей відчайдушний і навіть безрозсудний експеримент із фанком та синтезаторами обернувся справжнім успіхом – пісня посіла перше місце у Штатах, а багато американських радіослухачів навіть прийняли "Queen" за "чорну" групу.

Але наставала епоха MTV – і "Куїн" вже не можна було не знати в обличчя. У вісімдесяті вони не тільки випускали платівки, що не відстають від часу, а й знімали одні з найяскравіших, дотепних і пам'ятних кліпів – що теж було запорукою успіху і любові. У 1985 році гурт з'явився на стадіоні "Уемблі" в Лондоні, в рамках благодійного марафону "Live Aid". Їхній двадцятихвилинний виступ, під час якого вони видали все, на що були здатні, став легендарним – тоді магію "Куїн" та особисту харизму Фредді у прямому ефірі побачили мільйони. Через рік, під час світового турне на підтримку альбому "A Kind of Magic", Мерк'юрі, Мей, Тейлор та Дікон знову повернулися на "Уемблі" — вже із сольним концертом. Той тур став останнім для Фредді – у 1987-му його тест на ВІЛ дав позитивний результат. За життя Фредді вийшли ще дві платівки, "The Miracle" та "Innuendo", музика була, як і раніше, чудовою – і навіть ще більш життєствердною.

Мерк'юрі не стало в листопаді 1991-го. А в квітні наступного року тріо, Мей, Тейлор і Дікон, що залишилося, знову повернулося на "Уемблі", щоб провести концерт-присвяту покійному другу і колезі. Це був один із найграндіозніших триб'ют-концертів в історії – і справа навіть не в кількості та стильовому діапазоні зірок, що виступали, від Боуї до Джорджа Майкла та "Металіки". Знову мільйони шанувальників "Куїн" (за підрахунками, телеаудиторія складала майже мільярд глядачів) у прямому ефірі могли спостерігати унікальну картину того, як музика, горе та любов об'єднували людей – і люди при цьому демонстрували все найкраще та найцінніше, що в них було.

Це був останній повноцінний вихід на сцену з Меєм і Тейлором басиста Джона Дікона, автора таких незабутніх хітів вісімдесятих, як згадана "Another One Bites the Dust" та "I Want to Break Free". Він ще візьме участь у підготовці фінального альбому класичного квартету (що включала останні записи з Фредді платівки "Made in Heaven"), ще раз приєднається до колег у 1997-му в Парижі (для виконання дуетом з Елтоном Джоном пісні "The Show Must" Go On") — але відтепер публічно від імені "Queen" і, власне, як "Queen", виступатимуть лише Брайан Мей та Роджер Тейлор. Тоді, у 1997-му, вже під час репетиції перед виступом, Дікон явно почувався не у своїй тарілці, курив сигарети одну за одною, а потім зізнався Мею, що просто не зможе вийти на сцену ще раз.

У тому ж 1997-му вийшла "тематична" збірка "Куїн" під назвою "Queen Rocks", на якій були представлені деякі з наймогутніших у сенсі гітарних рифів та важкого саунду пісень гурту. Це була своєрідна відповідь "трійки" на мегауспішний танцювальний мікс 1993-го від No More Brothers на сольну пісню Меркьюрі середини вісімдесятих "Living On My Own". Той трек зайняв перше місце в британському хіт-параді (ставши єдиним сольним хітом Мерк'юрі номер 1, хай і посмертно) і поставив на вуха та на ноги усі європейські клуби та дискотеки. "Куїн" вирішили нагадати новою збіркою про хард-рокове коріння Фредді — необхідний галас забезпечила ще й нова пісня "No-One But You", остання із записаних разом Меєм, Тейлором і Діконом.

До початку наступного століття Мей і Тейлор не виявляли особливої активності як учасників "Queen". Але вже у 2002-му Брайан і Роджер найактивніше підтримували мюзикл "We Will Rock You", що запускався в лондонському Вест-Енді. Природно, в постановці використовувалися хіти "Куїн", а головні герої носили імена персонажів із деяких пісень – наприклад, центральна пара закоханих, Галілео та Скарамуш (увічнені Фредді ще у "Богемській рапсодії"). Критики не злюбили цю дещо наївну історію, про те, як у далекому майбутньому банда романтичних ізгоїв та відщепенців бореться за право слухати та грати музику – а також одягатися як заманеться і взагалі бути не такими як усі. Але, як це часто траплялося в історії "Куїн" з самого початку — те, що поносила останніми словами критика, беззавітно любила публіка.

Мюзикл з успіхом проїхався по всьому світу. Якщо вистава проходила в лондонському театрі "Домініон", на сцену часто піднімалися Мей і Тейлор – щоб зіграти партії гітари та ударних у тій самій "Богемській рапсодії". "We Will Rock You" зійшов з підмостків тільки в 2014-му році, ставши найбільш "довгограючим" з усіх, що ставилися на сцені "Домініона". У червні цього року "We Will Rock You" повернувся до Вест-Енду, цього разу до Лондонського Колізеуму.

Ну а у 2005-му Мей з Тейлором нарешті не просто повернулися на сцену, а вирушили у масштабне турне під вивіскою "Queen" — а точніше "Queen + Paul Rodgers". Справа в тому, що за рік до цього Мею довелося виступити разом з Полом Роджерсом, усіма шанованим і улюбленим вокалістом — на концерті, присвяченому роковинам гітари "Фендер". Тоді Брайан був захоплений і здивований "хімією", що виникла між ними. Це був уже не перший досвід співпраці з Роджерсом — ще у 1993-му Мей брав участь у записі альбому Роджерса "Muddy Water Blues", блюзової платівки, що складалася з номерів, що входили в репертуар великого Мадді Уотерса. Роджерс був представником рок-аристократії, який прославився ще наприкінці шістдесятих із чудовою групою "Free" — найяскравішими представниками британського "блюзового буму". Потім був ще більш масштабний успіх у сімдесятих із групою "Bad Company" — по суті, таким же промовистим символом десятиліття, як і "Queen". Саме тому Пол Роджерс, володар різкого, динамічного вокалу, забарвленого в блюзові тони, ніколи не сприймався як заміна Меркьюрі — він був надто самодостатнім вокалістом, зі своєю історією та легендою.

На концертах виконувалася не тільки класика "Куїн" — музиканти не оминали і не менш класичної, хай і не такої впізнаваної широкими масами, спадщини "Free" та "Bad Company". Співпраця з Роджерсом була плідною та тривалою – спочатку слідами першого туру у 2005-му вийшов концертний альбом та DVD "Return of the Champions", але справжньою медіа-бомбою через кілька років стала новина про те, що "Queen" і Роджерс записують разом студійну платівку. Альбом під вивіскою "Queen + Paul Rodgers" та з назвою "The Cosmos Rocks" з'явився у 2008-му. Його вихід супроводжувався нескінченними міркуваннями і полемікою шанувальників і критиків щодо того, чи можна вважати платівку записом "Куїн". Також дискусійним шляхом з'ясовувалося, чи вправі називати себе Мей з Тейлором без Мерк'юрі та Дікона "Куїн", і взагалі — чи варто було починати весь захід разом із Полом Роджерсом.

Зараз, через п'ятнадцять років, можна спокійно констатувати, що тоді була записана проста і безпретенційна рок-н-рольна платівка – проста за мірками старих, "класичних" "Куїн", але проста в найкращому розумінні цього слова. Так, пісні звучали на перший погляд нехитро, але такої простоти можна було домогтися лише маючи майстерність і досвід. В альбомі відчувалося задоволення від спільної гри та бажання жити сьогоденням – і не варто було плутати це бажання з невдалою спробою повернутись у минуле.

Мей, Тейлор та Роджерс вирушили до ще одного масштабного туру з підтримкою альбому, під час якого виступили і в Харкові, перед 350-тисячною аудиторією. Після цього шляхи Роджерса та "Квін" розійшлися, але Мей з Тейлором вже встигли знову увійти в смак живих виступів і не збиралися зупинятися. У 2009-му ветерани познайомилися з 27-річним учасником восьмого сезону проекту "American Idol" Адамом Ламбертом – на проекті вони разом виконали класичну пісню "Queen" "We Are Champions". Мей і Тейлор були вражені як вокальними даними молодого чоловіка, так і його артистичністю і професійним підходом до подачі себе на сцені. Відразу було помітно, що сцена для хлопця – це театр, а театр – важка робота, яка потребує професіоналізму. Це вже складно було назвати рок-н-ролом — той же Фредді ніколи не був "професіоналом" у прямому розумінні, але настали нові часи.

Мей з Тейлором стежили за успіхами Ламберта на "American Idol" і дивувалися, з якою легкістю та майстерністю молодик жонглював стилями, виконуючи пісні різних епох і жанрів – від соул-класики "Мотаун" до хард-рокового гімну байкерів "Born to Be Wild". Ламберт тоді потрапив у фінал проекту, але поступився місцем переможця іншому фіналісту. Тим не менш, головна його перемога була попереду – коли Мей з Тейлором продовжили Ламберту виступати з ними як постійний вокаліст. Мей зізнався, що насправді звернув увагу на Адама, ще коли той виконував "Богемську рапсодію" на кастингу в "American Idol". У 2011-му Ламберт вже виступив разом із "Queen" на врученні нагород "MTV" у Белфасті, а наступного року вже розпочався перший тур гурту з Ламбертом у ролі вокаліста – концерт на київському Майдані 30 червня 2012-го.

З того часу Мей і Тейлор продовжують виступати з Ламбертом у ролі фронтмена як "Queen+Adam Lambert". При цьому Ламберт не забуває і про свою сольну кар'єру, дуже успішну. Так, його альбом 2012-го "Tresspasing" посів перше місце в американських чартах — Ламберт став першим "відкритим" геєм, який очолив хіт-парад альбомів "Billboard" одразу після виходу диску.

У той же час Мей з Тейлором не забувають про спадщину "класичних" "Куїн" — і головне, примудряються випускати не чутий раніше матеріал, записаний ще з Меркьюрі. 2014-го вийшла збірка "Queen Forever" — на ній красувалася, зокрема, не видана досі пісня Let Me in Your Heart Again, яка була записана ще у 1983-му.

У 2019-му, перед виходом ювілейного перевидання альбому "Куїн" "The Miracle", з'явився сенсаційний сингл "Face it Alone" — ця чудова пісня Мерк'юрі була записана під час сесій до альбому наприкінці вісімдесятих. Тільки через тридцять років сучасна технологія дозволила привести "Face it Alone" у належний для випуску у світ вигляд. З Ламбертом Мей і Тейлор тільки один раз записувалися в студії — результатом стала версія класичної "We are the Champions", складеної Мерк'юрі в 1977-му. Пісня була перейменована в You are the Champions і випущена в розпал пандемії в травні 2020-го.

Вже цієї осені, після річної перерви, продовжиться "The Rhapsody Tour", розпочатий "Куїн" та Ламбертом ще у 2019-му – після успіху гучного байопіка "Богемська рапсодія". Мей і Тейлор свого часу особисто схвалили кандидатуру Рамі Малека, котрий зіграв роль Фредді у картині – і на повних правах сприйняли отриманий ним "Оскар" як і свою перемогу теж. Нові концерти з Ламбертом відбудуться у жовтні в Канаді та Штатах. Шоу триває.