50 років без Хендрікса. Як Джимі спалив гітару на жертовному вогні і підкорив світ

Його кар'єра як сольного артиста тривала всього чотири роки, але за цей короткий час Хендрікс встиг фантастично багато — без виконаної їм поодинці справжньої "гітарної революції" музика була б зовсім іншою. Та що там казати — навіть хіп-хоп багато в чому зобов'язаний Джимі, щоб переконатися в цьому, достатньо послухати його пісню Crosstown Traffic, записану ще в 1968-му. Хендрікс став одним з перших прикладів справжньої артистичної свободи — ніхто, ні менеджери, ні публіка, ні боси лейблів не могли диктувати йому умови гри як в прямому, так і переносному сенсі. Музика Джимі не застаріла і через 50 років — вона зовсім не здається архаїчною, на відміну від того, що записували багато його сучасників. Один із секретів — Джимі ніколи не ставився до неї як до продукту, засобу для заробляння грошей на догоду масовому смаку. Він жив музикою, а сама гітара була для нього не просто шестиструнним інструментом, а просто-таки частиною тіла, життєво важливим органом.

За життя Хендрікс випустив всього три студійні альбоми — після його смерті вийшли десятки платівок з неопублікованими студійними і концертними записами. Джимі мав звичку записувати практично всі, що він коли-небудь робив у студії — тому кінця-краю новим і новим релізам з цієї скарбниці поки не видно. У листопаді вийде концертний альбом Live in Mauii із записом концерту Хендрікса на Гаваях за місяць до смерті — частина сету увійшла до фіналу художнього фільму Rainbow Bridge, що з'явився на екранах в 1971 році. Відреставрований майже в повному обсязі виступ Хендрікса вийде в прокат у вигляді документального фільму Music, Money, Madness... Jimi Hendrix in Maui одночасно з альбомом. Ну а поки нам залишається згадувати, яким було саме життя Джимі, спираючись не на численні чутки і легенди, а на факти.

Юність Джимі Хендрікса

В жилах Джимі текла африканська кров зі значною домішкою крові індіанців черокі. Бабуся Хендрікса по батьківській лінії була на чверть черокі, бабуся по материнській — черокі на половину. Джимі, уроджений Джонні Аллен Хендрікс, народився 27 листопада 1942р. в Сіетлі, його батько Ел в той час проходив службу в армії, у матері Люсілль ледь виходило зводити кінці з кінцями — рятували тільки численні родичі. Сина Ел побачив тільки через три роки, після демобілізації. У шлюбі у Ела і Люсілль народилися ще кілька дітей — молодші брати Джимі Леон і Джозеф, а також сестри Кеті і Памела. Всіх молодших братів і сестер усиновили і удочерили чужі люди — Ел і Люсілль були не в змозі їх прогодувати, до того ж більшу частину грошей, які парі абияк вдавалося заробити, вони витрачали на алкоголь. Коли Джонні Аллену виповнилося чотири роки, батько офіційно змінив його ім'я на Джеймс Маршалл — що було досить дивним і ексцентричним вчинком. У 1949-му батьки Джимі розлучилися, опіка над ним дісталася батькові. Але виховували його численні родичі — тоді, коли до самотнього, замкнутого і сором'язливого хлопчика нарешті доходили руки. Велику частину часу він був наданий самому собі. Одного разу Джимі зізнався однієї з подружок, що в дитинстві терпів сексуальні домагання з боку якоїсь "людини в уніформі".

Що стосується частково індіанського походження, то Хендрікс дуже ним пишався. Незадовго до смерті він записав тривалу інструментальну композицію під назвою Cherokee Mist ( "Туман черокі"), одну з найбільш "атмосферних" і витончених своїх творінь. Остаточний варіант композиції, схвалений самим Джимі за життя, побачив світ тільки в 2018-му, на посмертнім альбомі Both Sides of the Sky.

Джимі був буквально одержимим гітарою вже в ранні шкільні роки — швидше навіть просто як явищем, тому що свого інструменту у нього не було. Він щодня тягав в школу віник і уявляв, ніби в руках у нього гітара. Це помітив соціальний працівник при школі і настійно порекомендував батькові Джимі купити йому справжній інструмент — Ел відмовився. Одного разу, допомагаючи батькові на черговий підробці, Хендрікс знайшов в чужому гаражі старе укулеле всього з однієї струною — хлопець швидко підібрав на цій єдиній струні мотив Hound Dog Елвіса Преслі, свою першу разученную пісню. Повноцінна акустична гітара з'явилася у Хендрікса тільки в 15 років, дешева модель за п'ять доларів. Він займався годинами кожен день, намагаючись копіювати гру піонерів електричного блюзу Мадді Уотерса або Бі Бі Кінга. Дуже скоро він організував свою першу групу, The Velvetones, — і відразу стало ясно, що його акустику просто не чути за стіною гуркоту інших інструментів. Першу електричну гітару Хендриксу купив його батько, що нарешті змирився з тим фактом, що його син — музикант. Сталося ця історична подія в 1959 році. Одного разу гітару вкрали — вона була залишена Джимі за сценою чергового клубу. Ел купив Джімі нову, але вже дорожче — щоб той вже напевно не залишав її без нагляду.

Як і його батько, Джимі служив в армії США — хоча навряд чи його шанувальники в кінці шістдесятих могли собі уявити більш нереальне і безглузде видовище, ніж Хендрікс, що марширує на плацу в формі. Проте Джимі провів в рядах збройних сил більше року — з травня 1961-го по червень 1962-го, за кілька років до В'єтнаму. У Хендрікса просто не було вибору. Точніше, вибір саме був — або сісти у в'язницю за неодноразове викрадення автомобілів (Джимі двічі заарештовували, коли той перебував за кермом викраденого авто), або стати солдатом. Після восьми місяців учебки в Каліфорнії Джимі став десантником 101-ї повітряної дивізії, розташованої в форте Кемпбелл, штат Кентуккі. Гітару Хендрікс залишив в рідному Сіетлі, у своєї дівчини. У листі батькові Джимі попросив забрати гітару і надіслати інструмент йому — інакше він просто збожеволіє. Ел послухав благання, Хендрікс отримав гітару в посилці, але тепер його зненавиділи товариші по службі — через гітару він постійно ухилявся від служби, в результаті чого йому часто діставалося від "дідів", переповнених праведного гніву. До того, щоб ламати гітару на друзки або спалювати (що Хендрікс не раз проробляв на сцені вже через якісь п'ять років) справа не доходила, але жаданий інструмент не раз ховали від Джимі — і тому доводилося буквально благати на колінах, щоб гітару повернули. Не дивлячись на таке ставлення до себе основної маси товаришів по службі, саме в армії Джимі подружився з Біллі Коксом, майбутнім басистом останнього складу своєї акомпануючої групи. Уже тоді Кокс був глибоко вражений грою Джимі, називаючи його гру "сумішшю Джона Лі Хукера і Бетховена". А ось солдатом Хендрікс був дійсно так собі — часто спав безпосередньо на службі і взагалі байдуже ставився до своїх військовим обов'язків. У рапорті одного з сержантів було написано, що армія США тільки виграє від того, що пересічний Хендрікс буде демобілізований як можна швидше. Джимі відправили додому — на його рахунку на той час було 26 стрибків з парашутом. У наступні роки Хендрікс лукавив щодо справжньої причини повернення на громадянку — мовляв, травмував щиколотку в результаті невдалого стрибка.

Перші кроки до слави

Успіх Хендрікса був далеко не блискавичним. Після армії він чотири роки заробляв собі на хліб (і нічліг), гастролюючи в складі акомпануючих груп артистів різного ступеня зірковості — від Айка і Тіни Тернер до Кертіса Найта і Літтл Річарда. В основному концерти проходили в південних штатах і в Каліфорнії — це був справжній гастрольний "чес". Парадоксально, але явний і безсумнівний талант Джимі спочатку навіть заважав йому — він був дуже помітний, ексцентричний і імпульсивний для ролі простого найманого музиканта, "хлопчика на підспівуванні". В результаті той же Літл Річард, людина вельми самолюбна і егоцентрична, вважав за краще розлучитися з Джимі, як і більшість інших роботодавців.

До 1966 році Хендрікс остаточно влаштувався в Нью-Йорку, в богемному районі Грінвіч-Вілледж, субкультура хіпі в той час набирала обертів, і Джимі відчував себе як вдома в місцевих клубах. Ну а безпосереднім будинком для Хендрікса були чергові квартири чергових подружок — що, по суті, тривало все життя музиканта. Хендрікс був полігамним по своїй натурі, ніколи не був одружений, та й взагалі ніколи навіть не розглядав серйозно питання про одруження на будь-кому. Саме в нью-йоркському клубі "Чита" (Джимі знову підігравав Кертису Найту, що заїхав у місто ) його примітила тогочасна дівчина гітариста "Роллінг Стоунз" Кіта Річардса, Лінда Кіт. Невідомо точно, що справило на Лінду більш сильне враження — гра Джимі або він сам, але вона запросила Хендрікса випити, між ними зав'язалася дружба і дівчина стала, як вміла, "просувати" Джимі. Спочатку вона, щоб далеко не ходити, показала його тодішньому менеджеру "Стоунз" Ендрю Олдхему, але той, будучи зазвичай людиною проникливою, на цей раз схибив — Олдхем заявив Лінде, що не розуміє, що та знайшла в Хендріксі. Чес Чендлер, колишній басист групи The Animals, що тепер збирався займатися менеджментом, видався більш пророчим. Чендлер відразу ж запропонував Джимі контракт і буквально через пару днів відвіз його з собою в "свінгуючий" Лондон. Решта — історія.

Перший справжній, навіть грандіозний успіх прийшов до Хендрікса саме в Англії. Після першого ж його виступу в перший же лондонський вечір про нього заговорили як про нову сенсацію, і вже через кілька тижнів послухати Джимі приходила вся англійська рок-аристократія, включаючи і "бітлів", і "роллінгів", і Еріка Клептона, і The Who. Своїм проривом в рідних Штатах, який трапився тільки через півроку після англійської тріумфу, Джимі багато в чому зобов'язаний тому ж Полу Маккартні — саме він порадив організаторам першого в історії багатоденного музичного поп-фестивалю в каліфорнійському Монтереї запросити Хендрікса. Організатори не пошкодували — Джимі став найбільш популярним музикантом фестивалю, а його сорокахвилинний виступ повалив публіку чи то в благоговійний трепет, то чи просто в шок. І справа була не тільки в ритуальному (точніше, жертовному) спаленні гітари в фіналі. Це було дико віртуозно, дико голосно, це було просто дико — в найкращому сенсі. "Люди приносять в жертву те, що люблять. Я люблю свою гітару" — пояснив тоді свій вчинок Хендрікс. А сер Пол і донині називає Джимі своїм улюбленим музикантом — і вже 20 років, виконуючи зі сцени свою сольний хіт Let Me Roll It, обов'язково завершує його тривалою імпровізацією на тему хендріксовской Foxy Lady. До речі, не дивлячись на всю свою сценічну необузданность (явно природну), в повсякденному житті Джимі був досить сором'язливим. При цьому він, за спогадами сучасників, мав чудове почуття гумору — міг мовчати годину поспіль, потім вимовити одну фразу, від якої все приміщення вибухало реготом, а Джимі тим часом потихеньку прямував до дверей. Не бракувало у Хендрікса і комплексів — наприклад, він терпіти не міг власний голос. Тому, коли в студії записували вокал, Джимі вибирав собі найдальшу кабінку в кутку і завжди співав, повернувшись спиною до інших музикантам і студійного персоналу. Що стосується дивацтв, властивих кожному генію, то музикант часто повторював, що є прибульцем з Сатурна — і важко було зрозуміти, жартує він чи говорить на повному серйозі. Жарти жартами, а натхнення для текстів пісень Джимі часто черпав в науково-фантастичній літературі.

Виступ Хендрікса на Вудстоку

Хендрікс, на відміну від тих же "Бітлз", "Роллінг Стоунз" і The Doors, взагалі встиг виступити на кожному значимому фестивалі того часу, від згаданого Монтерея до легендарного Вудстока і фестивалю на британському острові Уайт. До 1969 року Джимі став найбільш високооплачуваним музикантом в світі — стільки за один концерт не заробляв ніхто. Виступ у Вудстоку відбувся в серпні 1969-го, він став самим "канонічним" в кар'єрі Джимі, все більше і більше він обростає міфами, легендами і чутками вже 51 рік. Існує аудіозапис фестивалю, існує прекрасний фільм, що містить практично весь годинний сет Хендрікса — і кожен в 21-м столітті може переконатися в тому, що тоді на сцені і справді коїлося щось неймовірне. Особливо це стосується несамовитого виконання Джимі американського гімну — скрежущего, зраненого, ніби пробитого кулями і политого кров'ю виконання. Проте сам виступ міг виявитися повним провалом — Джимі мав вийти на сцену в неділю 17 серпня опівночі, але вийшов тільки в понеділок, близько 8 ранку. Якщо в попередні дні аудиторія фестивалю досягала 400 000 чоловік, то до часу появи Хендрікса залишилося тільки близько 30 000 найтерплячіших. Значну частину аудиторії складали найняті організаторами прибиральники сміття. Сам Хендрікс перед своїм виступом не спав майже три доби, а відразу після завершення шоу, ледве встигнувши зайти за сцену, звалився в непритомність.

Студія в Лондоні і останні дні Хендрікса

В останні кілька років життя Хендрікс перетворився на справжнього перфекціоніста, він записував десятки і сотні дублів нових пісень і тільки в лічених випадках залишався повністю задоволений кінцевим результатом. На оплату дорогого студійного часу йшли сотні тисяч доларів — в кінці кінців Хендрікс вирішив, що набагато дешевше буде обладнати власну студію. Їм був придбаний клуб в тому самому нью-йоркському Грінвіч-Вілледж — вся робота з будівництва та укомплектуванні високотехнологічної студії в приміщеннях колишнього клубу обійшлася Джимі в 1 мільйон доларів. Одним з головних вимог до архітектора була відсутність прямих кутів. Всі вікна в студії були круглими і в цілому обстановка і атмосфера була не стільки робочою, скільки саме "клубною". Хендрікс не встиг записати багато матеріалу у власній студії — через кілька днів після офіційного відкриття в кінці серпня 1970-го, який супроводжувався грандіозною вечіркою, Джимі полетів до Англії, і в Штати йому повернутися вже не судилося. Згодом, вже після смерті Джимі, студія стала дуже затребувана і популярна серед музикантів, в ній записувалися багато, від Девіда Боуї і Стіві Вандера до Arctic Monkeys і Леді Гага. Всі вони любили і люблять розповідати історії про те, як відчували дух Джимі в стінах студії і мало не бачили його привид.

Хендрікс, звичайно ж, був натурою, що захоплюється. Це стосувалося в тому числі алкоголю і наркотиків. Одного разу, незабаром після демобілізації з армії, Джимі зайшов в один з барів міста Кларксвілль, штат Теннессі. У його кишені було 400 доларів — все гроші, накопичені за час служби десантником. Джимі зібрався просто випити стаканчик, але закінчилося все тим, що він покинув заклад вже після закриття, з рештою шістнадцятьма доларами. До честі Хендрікса потрібно додати, що він не просто пив на самоті, а ще й безперервно пригощав усіх відвідувачів.

Свій останній день Джимі провів в товаристві своєї німецької подружки, художниці і фігуристки Моніки Даннеманн. Близько одинадцятої вечора вони повечеряли в номері лондонського готелю "Самарканд", випили кілька пляшок вина, о другій годині ночі вона відвезла Джимі на квартиру до якогось спільного знайомого. О третій годині ночі Хендрікс знову був у номері готелю, вони з Монікою проговорили до сьомої ранку. Близько одинадцятої дівчина прокинулася і побачила Джимі без свідомості, але все ще дихаючим. Вона викликала швидку, яка приїхала через дев'ять хвилин. До моменту прибуття швидкої до лікарні Хендрікс був мертвий. Офіційну причину смерті оголосили після розтину, яке провели тільки через три дні після смерті, — за висновком лікарів, великий гітарист помер від асфіксії, викликаної інтоксикацією організму барбітуратами.

Пізніше Даннеманн зізнавалася, що тієї ночі Джимі випив дев'ять таблеток снодійного, куплених нею за рецептом. Тіло гітариста було забальзамоване і відправлено в рідній Сіетл. Похорон відбувся лише 1 жовтня 1970 року — траурну церемонію, серед інших, відвідав гігант джазу Майлс Девіс, який ненавидів похорон, і завжди намагався їх уникати. Незадовго до смерті Хендрікса вони з Джимі планували запис спільного альбому — залишається тільки гадати, наскільки революційною могла б бути ця платівка.