П'ять років без Боуї. Як космічний прибулець Зіггі мало не став буддійським ченцем

Так, мільйони людей на планеті можуть назвати себе шанувальниками Боуї, і кожне нове покоління продовжує відкривати його для себе, але насправді фраза "Мені подобається Девід Боуї" мало про що говорить. Який саме Боуї? "Прибулець з Марса" Зіггі Стардаст? Накачаний вище верхівки кокаїном Худий Блідий Герцог? Скромний артист-експериментатор, який живе на орендованій квартирі серед гастарбайтерів у Берліні? Суперзірка поп-музики часів розквіту MTV, фарбований блондин, який пашить здоровʼям? Справді, існує вкрай мало фанів Боуї, здатних оцінити по заслузі всі результати нескінченних творчих пошуків і перевтілень музиканта — аж надто вони різні і для цього потрібно хоча б частково мати таку ж багатоликість і ненаситність у культурному сенсі, як містер Боуї. Питання про розлади особистості залишимо психіатрам, хоча тема божевілля практично завжди була присутня не тільки в творчості, а й у житті Боуї. Його зведений брат Террі, єдиний з родичів, з яким у Девіда були дійсно близькі і довірчі відносини, страждав на шизофренію, подовгу перебував у клініках і в результаті наклав на себе руки. До речі, саме брату присвячені одночасно і найщиріші, і найстрашніші пісні Боуї — All the Madmen і The Bewlay Brothers.

Майстер перевтілень

А взагалі щирість — не найчастіше використовуваний інструмент у творчому арсеналі Боуї. Він ніколи не записував пісні й альбоми, знемагаючи від одномоментного бажання виговоритися і полегшити душу. Навпаки, Боуї завжди ховався за образами, навіть якщо оповідання велося від першої особи, і був у цьому більше схожий на витонченого літератора, ніж на автора поп-пісень. Ще б пак, Девід неодноразово зізнавався, що використовує техніку, запозичену у одного з найбільших контркультурних письменників ХХ століття, автора "Голого сніданку" Вільяма Барроуза, — так звану cut-out. Боуї в якості тексту для пісні міг написати звʼязну історію з лінійним сюжетом, натхненну, наприклад, газетними статтями, а потім просто переставити куплети або абзаци тексту, слова і пропозиції місцями — іноді виходили досить дивні і при цьому вельми вдалі результати. З іншого боку, музикант міг надихнутися цілком реальною і наочною ситуацією з життя — знову-таки з непередбачуваними і приголомшливими наслідками. Так сталося, наприклад, в 1977-му, в тому ж таки Берліні. Боуї кілька тижнів поспіль спостерігав з вікон студії Hansa, розташованої мало не впритул до Стіни, яка тоді ще існувала, як у зловісної споруди одна і та сама парочка молодих людей, в один і той же час — явно в обідню перерву — зустрічалася на лавці. Молоді люди просто трималися за руки і їли свої бутерброди, а Боуї склав знамениту Heroes, чудову і справді героїчну і зворушливу пісню, переважно про любов.

Спочатку еклектичність Боуї була його головною проблемою, як і те, що він був дуже розумний і дуже амбітний — він хотів всього відразу, здавалося, що йому просто фізично необхідно бути кількома артистами одночасно. Природний артистичний дар поєднувався в ньому з соромʼязливістю — саме тоді Боуї взяв собі псевдонім, переставши бути Девідом Джонсом, сином небагатих батьків з далеко не найпрестижнішого лондонського району. За його власним визнанням, у той момент колишній містер Джонс, як від непотрібного мотлоху з ящика, позбувся всіх рис характеру, які заважали йому жити так, як завжди мріялося і хотілося.

Початок шляху

Перша платівка Боуї, що вийшла в 1967-му, виявилася явно дивною навіть для того часу, коли дивина була нормою і навіть запорукою успіху. Боуї в манері англійського мюзик-холу співав про якогось дядечка Артура, який обожнює свою матусю і фанатіє від коміксів про Бетмена, в іншій пісні благав продати йому пальто з срібними гудзиками, тому що він ось-ось замарзне… Ну а в третій розповідав забавну історію про лесбіянку, що служить в британській армії. Все це закінчувалося справжньою радіовиставою з могильником в головній ролі — Боуї орудував лопатою під шум дощу, а вести своє похмуре оповідання йому заважала застуда і настирливе чхання. Широка публіка була ще явно не готова до такої демонстрації талантів на поп-запису — по частині ексцентричності, дебют Боуї переплюнув навіть "Сержанта Пеппера" "Бітлз". Альбом не користувався успіхом, і Боуї знову замислився і заглибився в подальше перекроювання і переінакшування своєї суті.

У 1968-му він захопився буддизмом і пантомімою — захопився всерйоз і ледь не став ченцем в буддійському монастирі в Шотландії (буквально за місяць до того, як він повинен був поголити голову і відправитися в монастир, учитель відрадив молоду людину, переконавши, що його справжнє покликання — музика), а потім гастролював з бродячою трупою мімів. У 1969-му, рік висадки людини на Місяць, Боуї записує пісню Space Oddity ( "Дивна космічна подія") — вона стала його першим великим хітом і однією з найвідоміших пісень у репертуарі. Герой "Події" — дивакуватий астронавт майор Том, який шле привіт коханій дружині, але відмовляється повертатися на Землю. "Неповерненець" майор Том ще буде здійснювати грандіозні камбеки до слухачів у майбутніх піснях Боуї. Ну а тоді, на другому альбомі музиканта, більше не виявилося анічогісінько космічного — це були цілком приземлені пісні, переважно під акустичну гітару, в дусі сінгерів-сонграйтерів, які набирали тоді обороти, тобто гордих інтровертних одинаків, авторів пісень, що дозволяють слухачам з головою зануритися у свій багатий і крихкий внутрішній світ. Треба сказати, що такого ось відвертого під гітару Боуї слухач ніколи більше не почує — одна тільки Letter to Hermione коштувала в цьому сенсі багато чого. Справа в тому, що це чи не єдина з сотень пісень музиканта, написана на уламках розбитого серця, що заподіюють реальний, а не вигаданий біль — саме тоді Боуї кинула його перша справжня любов, актриса Герміона Фартінгейл. Кинула заради зйомок у фільмі Song of Norway. Понад 40 років потому, в кліпі на ностальгічну пісню Where Are We Now? зі свого передостаннього альбому, Боуї зʼявиться в футболці з назвою цього самого нещасливого фільму, і це буде дуже зворушливо, хоч і зрозуміють цей багатозначний жест дуже небагато посвячених.

Сам початок 70-х Боуї провів у наступних пошуках і експериментах, причому складалося враження, що експериментує він насамперед над власною особистістю як творчою одиницею. Ну а сама музика і пісні подавалися ще нечисленним, але вірним послідовникам культу молодого і загадкового артиста, що виник, вже як підсумок цих дослідів. Платівка 1970-го The Man Who Sold the World представляла собою найпохмуріший і найінтелектуальніший хард-рок на планеті (альбом в якості одного зі своїх найулюбленіших називав, до речі, Курт Кобейн, і багатьом заголовна пісня відома саме у виконанні "Нірвани"). Наступний альбом Hunky Dory був справжньою мистецькою вдачею, увібравши в себе найкраще з метань Боуї останніх років, до того ж він впевнено заглядав в майбутнє, яке ось-ось мало настати, але деталі якого ясно представлялися тільки самому музиканту. Але Боуї все ще не був зіркою, жив фактично в борг, при цьому був новоспеченим чоловіком і молодим батьком — він одружився на дуже діловій дівчині Анджелі, яка народила йому сина, якого вирішено було назвати Зоуї (хлопчик виріс і став вельми шанованим кінорежисером Дунканом Джонсом). Розчарований довгою низкою комерційних невдач, Боуї почав втрачати впевненість у собі, і тут зʼявився рятівний Зіггі Зоряний Пил і його Павуки з Марса. Зіггі врятував не тільки Боуї, він став ще й першим рятівником справжнього рок-н-ролу, таким же, якими потім будуть панки або грандж-рокери.

"Зліт і падіння Зіггі Стардаста і Павуків з Марса"

Насамперед Боуї написав з десяток відмінних нових пісень — як завжди, в ранкові години, поки у нього ще зберігалося дополуденний поганий настрій, за піаніно або з гітарою в руках. Це були досить прості трихвилинні пісні в часи, коли жанр прог-рок досяг абсолютного апогею — групи на кшталт King Crimson, Yes або Genesis конструювали тоді громіздкі епоси, що займали цілу сторону вінілової платівки, і назвати це просто "піснями" означало б погрішити проти дійсності. Боуї рушив назад, до простоти 50-х, але що стосується текстів, надихався не захоплюючими історіями підліткового кохання, а переважно науковою фантастикою, фільмами на кшталт "Космічної Одіссеї" Стенлі Кубрика і книжкою "Механічний апельсин" Ентоні Берджесса (яку екранізував той самий Кубрик). Сценічний образ, як і сама концепція майбутнього вибухового альбому "Зліт і падіння Зіггі Стардаста і Павуків з Марса", дозріла вже після того, як пісні були готові. Тут вже позначилося захоплення Боуї театром і пантомімою, а якщо ще конкретніше — кабукі і кабаре. У той період Боуї не просто досить оригінальним чином постригся, пофарбував волосся в божевільний яскраво-оранжевий колір і взув міжпланетні черевики на високій платформі. Його Зіггі, космічний прибулець, що зʼявився на Землю, щоб за допомогою старого доброго рок-н-ролу врятувати тінейджерів від прийдешнього апокаліпсису, став одним з найдраматичніших, загадкових, суперечливих і водночас безглуздих персонажів в історії поп-культури. Вплив Зіггі відчувається досі, і так буде доти, доки зʼявляються нові музиканти, яким просто набридає виходити на сцену в майці і джинсах. Від Еліса Купера і Меріліна Менсона, від Принца до Леді Гаги і Бейонсе, у всіх у них неминуче є щось від Зіггі. Звичайно, в ідеалі, крім неабияких доз епатажу і самозамилування, повинен бути присутнім смак і талант — і того, й іншого у Боуї було більш ніж достатньо. За його напівоголеною спиною стояли ці потужні і зворушливі пісні, блискучі у всіх сенсах хіти рівня Starman, Five Years або Soul Love, які іноді грайливо, іноді надривно розповідають про недовгу земну карʼєру Зіггі Стардаста.

Ну а спекуляції з приводу своєї чи то гомосексуальності, то чи бісексуальності, імітації орального сексу з інструментом гітариста "Павуків" Міка Ронсона, те ж горезвісне червоно-руде волосся — були всього лише допоміжними, хоч і дуже ефективними засобами для того, щоб нарешті стати рок-зіркою. За великим рахунком спочатку Боуї придумав, винайшов і навіть зрежисирував себе в якості зірки, а потім вже став нею, точно відповідно до власного сценарю. Платівка замислювалася для тінейджерів, трохи більше інтровертних і начитаних, ніж їх однокласники, але десятиліття про Боуї того періоду і його Зіггі Стардаста зокрема виходили у світ мало не наукові праці, часто написані людьми, які "запилювали" альбом цілодобово безперервно, будучи тими самими підлітками. Але наблизитися до розгадки феномена Зіггі можна тільки одним способом, а саме: слухаючи платівку, цей простий на перший погляд рок-н-рол, який раптом став одним із втілень постмодернізму в рок-музиці.

Чи є життя після Зіггі

Якби Боуї був менш амбітною і цікавою людиною, він би спокійно експлуатував образ Зіггі наступні 40 років своєї карʼєри. Але насправді це був лише початок одних з найбільш захоплюючих і несподіваних трансформацій в історії музики. В образі космічного прибульця Девід протримався дуже недовго — до середини 1973-го. За легендою Боуї настільки вжився в образ Зіггі, що став всерйоз побоюватися за своє психічне здоровʼя — в цьому була частка правди, але насправді Боуї було нестерпно нудно займатися одним і тим самим в студії і на сцені. До того ж у той же період він присвячував себе не тільки побудові непотопляемої згодом суперзіркової карʼєри. З його допомогою давно шанований Боуї колишній лідер The Velvet Underground Лу Рід записав свій найбільш продаваний альбом Transformer, він же допоміг Іггі Попу, який розвалювався на частини, довести до пуття руйнівний шедевр The Stooges під назвою Raw Power. Тоді ж для групи Mott the Hoople, що животіла в боргах, Девід написав хітову пісню All the Young Dudes. До того ж у тому ж таки 1973-му Боуї, який дуже недолюблював авіаперельоти, на поїзді як інтурист перетнув територію СРСР від Хабаровська до Москви по Транссибірській магістралі. Зі своїм червоним волоссям, нездоровою блідістю і японськими кімоно він здавався пасажирам-попутників зовсім вже справжнім марсіянином, але проблеми з органами були мінімальними, у туриста Боуї було всього лише вилучено кілька номерів журналу Playboy.

Останній виступ Боуї в образі Зіггі відбувся в липні в Лондоні — музикант виголосив сповнену драматизму промову, звернену до фанатів, і відкланявся — багато хто вирішив, що це останній концерт Боуї взагалі, почалася формена істерика, але це були лише прощання з космічною рок-месією. Девід одразу ж поїхав до Франції і записав збірку своїх улюблених пісень середини 60-х під назвою Pin Ups, тобто тематичний альбом каверів на чужі хіти, чого теж до Боуї не робив ніхто.

В середині 70-х Боуї вступав на зовсім вже незвідану для себе територію. Це був його розквіт як музиканта, але ситуація ускладнювалася тим, що у нього зʼявився новий партнер — як у творчості, так і в особистому житті — кокаїн. Боуї один за одним випустив три альбоми — свою варіацію на тему роману-антиутопії Джорджа Оруелла "1984" з ефектною назвою Diamond Dogs ("Діамантові пси") і не менш ефектною музикою (платівка починалася з репліки "Це не рок-н-рол, це геноцид!"), відчайдушний експеримент з фанком і соул Young Americans і Station to Station, що зовсім вже не піддається ніякій класифікації. Ці платівки Боуї складав і записував у стані прогресуючої наркозалежності. Музикант зізнався, що взагалі практично не памʼятає подробиць запису Station to Station, а тим часом цей дивний і потужний, що пробирає до кісток своїм холодом і суворою красою, альбом 1976-го — один з найбільш новаторських в його дискографії. Боуї ніколи не створював нові музичні жанри, але аналогів цьому дивовижному гібриду тієї ж музики соул і німецького експериментального краут-року просто не існує. Але здоровʼя Боуї, як душевне, так і фізичне, було в той період серйозно підірване — він важив менше 50 кг, його дуже дієва дієта складалася з молока, сирих овочів і кокаїну. До того ж у Девіда розвинулася страшна параноя — йому всюди ввижалася нечиста сила, а іноді він був абсолютно впевнений, що сатанинські полчища на нього нацьковує особисто гітарист "Лед Зеппелін" Джиммі Пейдж. Але навіть у цьому жахливому пароноїдально-наркотичному угарі Боуї не тільки був у стані записати велику музику, але й знятися в картині Ніколаса Роуга "Людина, яка впала на Землю", що вже стала класичною. Краще Боуї зіграти інопланетянина, який став на Землі мільярдером, не міг ніхто на планеті — це був його перший кінематографічний досвід і один з найбільш вдалих.

Але система безпеки все-таки спрацювала — здоровий глузд взяв гору, і Боуї, вирішивши покінчити із залежністю, що мало його не згубила, їде з Лос-Анджелеса. Спочатку до Франції, де записує альбом Low, а потім до Берліна, який надихнув його на платівку Heroes. Обидва диски були випущені в 1977-му, не без зволікань з боку рекорд-лейбла Боуї, господарі якого порахували їх потенційним комерційним самогубством. У них були причини так думати. Альбоми виявилися наполовину інструментальними, треки були складені й записані за допомогою винахідливості композитора-авангардиста Браяна Іно — їх відділяло від усього, що записував Боуї в минулому світлові роки. Але, до честі слухаючої публіки, вона підтримала відважні експерименти невгамовного музиканта кровними доларами і фунтами, а Девід остаточно став незаперечним авторитетом в очах критиків — принаймні до середини 80-х. Рекламна акція щодо альбому Heroes, випущеного в розпал панка, свідчила — "Є стара хвиля, є нова хвиля і є Девід Боуї". Піарники насправді мали рацію. Боуї, як завжди, уважно стежив за тим, що відбувається в музичному світі, але у своїй творчій лабораторії ставив власні досліди і зʼявлявся звідти з несхожими ні на що інше результатами. Так тепер буде завжди — чи не до останнього подиху музиканта.

У 1983-му, після шедевральною "берлінської трилогії", музики чудової, але все-таки не призначеної для вживання масами, і порівняно "легкотравного" альбому Scary Monsters 80-го, трапилася чергова неймовірна метаморфоза Боуї. Йому набридло бути "найуспішнішим культовим музикантом" у світі. Платівка з промовистою назвою Letʼs Dance була забита під завʼязку найформатнішими поп-хітами, які годяться для важкої ротації як для радіо, так і для MTV, що тільки-но зʼявилося, — можна навіть сказати, що це були ідеальні, зроблені з майстерністю ювеліра поп-хіти. Дуля в кишені, якщо і була, то здавалася не дуже помітною. Боуї дійсно постарався на славу — тепер його в обличчя знала кожна домогосподарка, і багато хто досі памʼятають музиканта саме по тому пританцьовуючому образу середини 80-х. Однак це був час і його глибокої творчої кризи — платівки Tonight і особливо Never Let Me Down вже були типовим попсовим продуктом того часу, досить бездушним і безликим. Наприкінці 80-х Боуї зробив черговий різкий поворот, настільки радикальний, що до цього кроку не були готові навіть найвірніші прихильники, а саме: став співати і грати на гітарі в альтернативній групі Tin Machine. Група записала два альбоми галасливого гаражного року без особливих надій на успіх, і комерційного успіху ці роботи дійсно не мали. Зате сам Боуї, який на той час уже справляв враження людини, що розчарувалася не тільки в музиці, а й у житті загалом, став потроху вибиратися зі своєї депресії. А далі — як у казці. Боуї нарешті зустрів свою єдину і беззаперечну любов, американську топ-модель з сомалійським корінням Іман Абдулмаджід (шлюб з Анжелою на той час давно розпався), остаточно завʼязав з усім, що міцніше за чай і каву (правда, ще досить довго продовжував курити) і знову відчув смак до життя і до творчості. Він розпустив Tin Machine, записав альбом з "весільною" музикою, приурочений до зворушливо старомодного одруження з Іман (Black Tie White Noise) і став здаватися абсолютно щиро щасливою людиною. На правах і в положенні "живого класика" Боуї продовжував записувати абсолютно різні альбоми, чи не кожен з яких називали "кращим з 1980 року", і зніматися в кіно у режисерів масштабу Девіда Лінча і Крістофера Нолана. Здавалося, що він був завжди, інакше б не просто не було в наявності саме такого музичного (та культурного загалом) ландшафту. А потім, під час одного з концертів туру 2004 р., у Боуї стався інфаркт, і те, що планувалося як відпочинок для 57-річного на той час музиканта, перетворилося на довгі роки справжнісінького самітництва в Нью-Йорку.

Світ без Боуї

Світ не зупинився, але відсутність Боуї на сцені все-таки була помітна — ні в кого більше не виходило так переконливо підсумувати все те гідне і цікаве, що відбувалося в музичному просторі, в найнепомітніших для ока звичайного спостерігача куточках. Зрештою, Боуї був одним з небагатьох артистів, в любові до якого зізнавалися десятки найрізноманітніших, але однаково модних в той чи інший період часу виконавців. До того ж до його думки прислухалися найуважнішим чином — він був справжнім інтелектуалом від рок-н-ролу (щоб у цьому переконатися, достатньо знайти в мережі список 100 улюблених книг Боуї, що включає найбільш важкопоєднувані позиції, від "Іліади" Гомера і "Мадам Боварі" Флобера до "В дорозі" Джека Керуака і "Крутого маршруту" Євгенії Гінзбург. Начитаність, а також гранично еклектичний музичний смак поєднувалися в Боуї з чудовим почуттям гумору, що робило його ще більш цікавим співрозмовником для інтервʼюерів. Але музикант припинив будь-яке спілкування з журналістами і повністю зник з радарів. Доводилося змиритися з тим фактом, що Боуї пішов на пенсію, а ще з тим, що пенсіонер-самітник, якому за 60 і який явно побоюється зайвих і різких рухів, — його фінальний образ.

Але в 2011-му, через вісім років після виходу диска Reality Боуї в обстановці без перебільшення найсуворішої таємничості почав записувати новий альбом — все було настільки конспіративно, що кожен з музикантів, що працює в студії, підписав документи, що зобовʼязують нікому і жодним чином не розголошувати будь-які деталі. Альбом The Next Day вийшов тільки в 2013-му і став найнесподіванішим і найбільш обговорюваним релізом року — справжнім культурним явищем, щодо якого у кожного була своя власна думка. Досі не дуже зрозуміло, як до нього ставитись — на диску було стільки ж сили, оптимізму і віри в майбутнє, як і відчаю і неприхованого розчарування в ХХІ столітті.

Боуї, однак, продовжував залишатися затворником — не дав жодного інтервʼю на підтримку нової платівки, не кажучи вже про концерти або тим більше турне. А в 2015-му нього діагностували рак, і Боуї, як людина раціональна і розважлива, взявся одночасно за два проєкти. Він записав, можливо, найбільш вражаючий і найрозсудливіший альбом про смерть Blackstar (переважно з нью-йоркськими джазовими музикантами), а також зробив реальністю найбільшу амбіцію свого життя — написав мюзикл, який назвав "Лазар" (Lazarus). На премʼєрі мюзиклу в Нью-Йорку, на початку грудня 2015-го, Боуї востаннє зʼявився на публіці, а в січні 2016-го тихо помер у колі сімʼї у своїй квартирі — через два дні після свого 69-го дня народження і релізу грізної, прекрасною і безжальної "Чорної зірки". Ніякої офіційної церемонії прощання в Нью-Йорку не було — прощанням був сам альбом Blackstar. Тіло музиканта було піддано кремації, а попіл, згідно з його заповітом, був розвіяний на Балі — згідно з буддистським обрядом. Зараз, через пʼять років, світ все ще не готовий зрозуміти, ким же все-таки був цей неймовірний "прибулець", але те, що Боуї був ні з ким і ні з чим не порівнянним явищем і гідних наступників не залишив, стає все зрозуміліше.