40 років без Леннона. Як Джон вижив в Атлантичному океані, але загинув від кулі Чепмена

Знакові дати слідують одна за одною — в жовтні Джону виповнилося б 80, в листопаді 40-річний ювілей відзначає останній прижиттєвий альбом Double Fantasy (нагороджений посмертним "Греммі"), а 8 грудня буде рівно 40 років з того самого вечора, коли Марк Девід Чепмен випустив у Леннона п'ять куль. Леннон був кимось більшим, ніж "просто" геніальний музикант — він не просто жив в ХХ столітті, він, власне, був одним з його творців. Разом з колегами по "Бітлз", а потім самотужки Леннон створював музику, здатну змінювати людину і людство — і міняти в правильну сторону. В кінці 2020-го Чепмен продовжує відбувати довічне ув'язнення — не дивлячись на те, що починаючи з 2000 р. вже 11 разів подавав прохання про умовно-дострокове звільнення. 87-річна Йоко нещодавно передала справи Шону Леннону — мабуть, виходячи зі стану свого здоров'я. Відзначаючи ювілей покійного батька, Шон видав збірку Gimme Some Truth, до якої увійшли 36 "остаточних" міксів класичних пісень Джона — Леннон ще ніколи не звучав краще для вуха аудіофіла, у всіх інших сенсах ці пісні завжди звучали і будуть звучати актуально і своєчасно.

Леннон-відлюдник

1980 р., до кінця якого Леннон так і не дожив, був дійсно знаковим для Джона. Протягом останніх п'яти років музикант практично не показувався на публіці — в початку 1975 р. вийшов альбом кавер-версій старих, близьких серцю Джона хітів героїв п'ятдесятих Rock'n'Roll, потім, в жовтні, у Джона і Йоко Оно народилася довгоочікувана дитина, той самий Шон. Леннон вирішив на якийсь час залишити кар'єру — контракт з лейблом закінчувався, і тепер у нього було повно часу, щоб зайнятися вихованням сина. Але позначилася накопичена за довгі роки бітломанії і подальшої сольної кар'єри втома — і мало-помалу він перетворився на справжнісінького відлюдника. Якщо спочатку Джон ще займався чимось крім зміни підгузків, випікання хліба або варіння бурого рису — наприклад, вперше з'їздив з Йоко на її батьківщину, до Японії, ходив на курси японської мови, то потім, до 1978-1979 рр., будь-яка діяльність Джона звелася до мінімуму. Фактично, він вкрай рідко залишав стіни своєї спальні у величезній квартирі в нью-йоркському будинку "Дакота" біля Центрального парку. Більшу частину доби Леннон або дрімав, або читав, або дивився телевізор — який був завжди включений і працював без звуку. Музику він практично не слухав, а якщо і слухав, то радіостанції, що передають щось симфонічне. Це тому, що, як зізнається сам Леннон, якщо він чув якийсь особливо вдалий поп-хіт, йому тут же ставало прикро, що пісню написав не він, а якщо звучало щось не дуже виразне, Джону тут же хотілося все виправити. До 1979 р. Леннон навіть припинив свої рідкісні вилазки з "Дакоти" до найближчого газетного кіоску — будь-які побутові доручення, як то покупка книг, корму для кішок або чаю і пластівців на сніданок, виконував помічник.

"Подвійна фантазія" Джона і Йоко

На початку 1980-го Джон знову почав подавати ознаки життя — мало того, бувши завжди самою що ні на є людиною контрастів, Леннон вирішив зробити те, чого не робив раніше ніколи. А саме — разом з командою матросів, фактично бувши одним з членів команди, зробити на невеликому судні подорож з Ньюпорта, штат Род-Айленд, на Бермуди. Мабуть, далася взнаки кров — все-таки Джон був родом з портового Ліверпуля, сином і онуком моряка. І тут трапилася історія — надто красива, щоб бути правдою, але трапилася вона насправді. В один із днів тижневого плавання корабель потрапив у сильний шторм — один за іншим матроси, побиті морською хворобою, залишали свої місця. Нарешті, дійшла черга до Джона (призначеного корабельним коком) вставати за штурвал дванадцятиметрової шхуни — єдиному з команди, хто відчував себе нормально. Це був дійсно вражаючий і надихаючий досвід — Леннона прив'язали до перекладини і йому довелося утримувати курс протягом п'яти годин. Намагаючись підбадьорити себе, а також перекричати бурю і гуркіт гігантських хвиль, Леннон на всю горлянку кричав старовинні англійські морські пісні, а також ранні хіти "Бітлз" на кшталт She Loves You. У трюм він спустився буквально народженим заново. Після благополучного прибуття на Бермудські острови, оселившись в котеджному будиночку і поставивши на програвач альбом Боба Марлі, Леннон схопився за гітару і за кілька хвилин написав пісню Borrowed Timе — першу за дуже довгий час. Це була пісня про швидкоплинність життя, життя, яке і так триває довше, ніж треба. Пісня була написана в стилі регі — таким Леннон і збирався зробити свій альбом-повернення. Пісні писалися одна за одною — Джон зіграв кілька новинок Йоко по телефону, яка продовжувала вести сімейний бізнес в Нью-Йорку. Дружина тут же відмовила Леннона від ідеї регі-альбому і запропонувала нову — зробити платівку у вигляді пісенного діалогу між подружжям. Половину пісень в альбомі повинен скласти і проспівати Джон, половину — вона. Леннон, згнітивши серце, погодився з Йоко. Він взагалі практично серйозно давно називав Йоко "мамою" — вона була для нього і коханкою, і творчим партнером, і кимось, хто замінив мати Джулію, яка загинула в 1958-му.

По поверненню в Нью-Йорк Леннон тут же приступив до запису альбому. Назва, Double Fantasy була вже придумана, точніше, підглянута на табличці в ботанічному саду на Бермудах — так називалася одна з місцевих квіток. Джон підписав контракт з лейблом Geffen, який тільки що утворився — він дійсно починав все заново, став слухати багато свіжої музики в стилі "нової хвилі", особливо його порадував і потішив той факт, що хіт групи B-52's під назвою Rock Lobster вже дуже нагадував сольні пісні Йоко Оно, записані з десяток років тому. "Схоже, вони нарешті доросли до тебе!" — уїдливо, але не без гордості, повідомив Леннон дружині. Він зібрав акомпануючий гурт переважно з молодих музикантів — особливо не заморочуючись над аранжуваннями нових композицій. "Ось — пісня, грайте те, що відчуваєте", — раз-по-раз повторював Леннон. У перший же день сесій, в серпні 1980-го, Джон прибив над пультом в нью-йоркській студії "Хіт Фекторі" фотографію маленького Шона — одна з нових пісень, Beautiful Boy, була присвячена синові, якому через кілька років мало б виповнитися п'ять років (Джон і Шон народилися в один день, 9 жовтня). Йоко була присутня практично на всіх сесіях до нового альбому, але іноді вона засинала, і тоді Леннон дозволяв собі маленькі "пустощі". Загули середини сімдесятих залишилися в минулому, ніяких наркотиків в студії не було, але Джон не відмовляв собі в задоволенні іноді ковтнути з захованої пляшки віскі і закусити забороненими продуктами на кшталт шматка простої піци або плитки шоколаду. Робота просувалася швидко — Леннон завжди ненавидів копітку багатомісячну студійну метушню, внаслідок чого трохи недолюблював наповнені студійними хитрощами, відполіровані альбоми "Бітлз" на кшталт "Сержанта Пеппера" або "Еббі Роуд". Якщо пісня не виходила з першого-другого разу, Джон відразу хапався за іншу. В результаті в треках, записаних для "Подвійної фантазії", залишалося головне — початкове, нерозтрачене в процесі запису натхнення, свіжість, ясність і фірмова леннонівська прямота.

У другій половині листопада 1980-го "Подвійна фантазія" з'явилася на прилавках музичних магазинів. Звичайно, якби альбом вийшов на кілька тижнів пізніше, вже після загибелі Джона, рецензії на нього були б зовсім іншими. Але тоді, по гарячих слідах, критики були дещо здивовані і навіть стримані в своїх оцінках — від Леннона просто не очікували таких умиротворених пісень. Щастя буквально випромінювали такі номери альбому, як відкриваюча (Just Like) Starting Over, Cleanup Time або Woman. Куди поділися неприховані біль, відчай, злість і роздратування кращих сольних альбомів Джона на кшталт John Lennon/Plastic Ono Band, що вийшов рівно десятиліттям раніше? Що це за новий предмет для натхнення з'явився у вічно неприкаяної душі Леннона, яка не знає спокою? Домашні турботи? До того ж пісні Йоко, які прямують через одну за композиціями Джона, явно не сприяли, на думку тодішніх рецензентів, цілісності картини. Тоді Йоко ще не було модно хвалити і захоплюватися її концептуально-артистичними здібностями — дружині Леннона доведеться чекати свого реваншу ще років тридцять. А в 80-му було лише помічено, що пісні Оно на платівці, хоч і явно поступаються в композиторських талантам трекам Джона, але все-таки звучать сучасніше.

Почасти все це правда — пісні Леннона на "Подвійній фантазії" дійсно набагато світліші, ніж в минулому. Але навіть з цієї "просвітленості" нікуди не зник його фірмовий прищур, погляд, що проникає в усі деталі і не пропустить правди, в якій іноді не хочеться зізнаватися. До того ж в альбомі є пісня I'm Losing You — написана на Бермудах після чергової невдалої спроби додзвонитися до Йоко. Так майстерно роздути з мухи слона і зробити з цілком звичайної життєвої ситуації невульгарну трагедію шекспірівських масштабів міг тільки Леннон. Ну а, наприклад, пісня Watching the Wheels — це блискуча самозневажлива і в той же час маніфестоподібна композиція-присвята Леннона своєму недавньому самітництву в спальні.

Сінтія і Йоко

За піснями, написаними Ленноном в той чи інший період життя, завжди можна було визначити його внутрішній стан — після 1965 р. Джон рідко писав хіти "на замовлення". Він майже завжди писав про себе, свої радощі і біди. Окремою графою йшли любовні пісні, присвячені Йоко, плюс глобальні гімни на кшталт All You Need Is Love, Give Peace a Chance, Instant Karma! або Imagine. Виходячи з матеріалу, що увійшов до останнього альбому Джона, напрошується сміливий, але цілком очевидний висновок — досягнувши сорокалітнього віку, Леннон нарешті відчув себе в ладу з самим собою, своїми демонами і навколишнім світом. Адже, якщо глибше і детальніше розібратися в біографії Джона, то виявиться, що практично все його свідоме життя складалося з низки болючих розчарувань і особистих втрат — звучить парадоксально, враховуючи феноменальний успіх "Бітлз" і статус одного з найвідоміших людей свого часу.

Мати Леннона, Джулію, не можна було назвати жінкою легкої поведінки, але легковажної і волелюбної — цілком. Батько Джона, Альфред, теж був людиною, дуже схильною до авантюр, — саме тому шлюб батьків Леннона тривав недовго, а виховувала його в підсумку набагато більш прагматична і сувора тітонька Мімі. Коли Джону виповнилося п'ять, батько зробив спробу вивезти сина з собою в Нову Зеландію. Джулія примчала до Фреда, і маленькому Джону довелося вибирати, з ким же йому залишатися — з батьком або з матір'ю. Тоді він вибрав мати, але незабаром Мімі назавжди забрала його в свій будинок. Весь цей час Джулія жила неподалік — і в підлітковому віці Джон став зближуватися з матір'ю. Вона заохочувала його захоплення рок-н-ролом, і навіть показала перші акорди на гітарі — правда, це були акорди, що годяться для банджо. У їхньому характері було багато спільного, і Джулія була для Джона кимось на кшталт близької подруги — так тривало до її загибелі під колесами автомобіля, який вів нетверезий поліцейський. У той час найближчим другом Джона був його однокурсник по ліверпульському художньому коледжу Стюарт Саткліфф, перший бас-гітарист "Бітлз". Стю був дійсно талановитим, таким, що подає великі надії, молодим художником — і бас був куплений на гроші, виграні їм на конкурсі талантів. Саткліфф помер в 1962-му від крововиливу в мозок, так і не побачивши зльоту "Бітлз" — Леннон часто згадував про друга все життя, розповідаючи Йоко, що Стю був його "альтер-его" і навіть "спрямовуючою силою".

З першою дружиною і матір'ю старшого сина Джуліана, Сінтією Пауелл, Джон познайомився в художньому коледжі. Вона була милою і скромною ліверпульською дівчиною, яка зробила собі зачіску а-ля Бріджит Бардо, щоб сподобатися Джону. Їх шлюб став розвалюватися до другої половини шістдесятих — Леннону на той час потрібен був поруч хтось, хто поділяв би його творчі і духовні пошуки, а Сінтія залишалася все такою ж "звичайною" домашньою жінкою без особливих талантів і характеру. До того ж Джону ставало затісно в рамках "Бітлз", а "бітломанія" і постійні гастролі по всьому світу його вже просто доконували. У 1966 р., після вирваної з контексту заяви Леннона про те, що "Бітлз" тепер популярніші за Ісуса Христа", його життю стала загрожувати реальна небезпека. Представники Ку-клукс-клану стали погрожувати фізичною розправою під час гастролей музикантів в США. "Бітлз" припинили гастролювати, Джон все більше зближувався з Йоко, але при цьому не отримував ніякої моральної підтримки від колег по "Бітлз", яких дратувало те, що дивна японка постійно знаходиться поруч. Але британські медіа пішли ще далі, в відкриту називаючи Йоко "потворою", що зводить з розуму і краде "їх" Джона. Таке ставлення до любові всього його життя не могло не шокувати Леннона. До того ж остаточний і драматичний розвал "Бітлз" на початку 1970 р. спровокував у нього глибоку депресію, це був крах не тільки групи, але і всіх романтичних ілюзій і мрій шістдесятих. Більшу частину 1970 р. Леннон (разом з Йоко) проходив курс у американського психотерапевта Артура Янова, а восени 1971-го остаточно виїхав до Штатів. В Англію він більше не повертався, а в Америці занурився в бурхливу політичну діяльність. Леннон позиціонував себе як активного і запеклого противника війни у В'єтнамі і політики чинного президента Ніксона — при цьому Джон відкрито підтримував радикальних політичних діячів на кшталт Еббі Хоффмана, Джеррі Рубіна і Боббі Сила з "Чорних пантер". Разом з Йоко і місцевою нью-йоркською групою Elephant's Memory Джон записав платівку Some Time in New York City, єдиний в своєму роді альбом, більшість пісень якого не досліджували внутрішній світ Леннона, а були відгуком на поточні політичні і соціальні події. Альбом недарма був оформлений як газета — по визнанню Джона, це була "журналістика, а не поезія".

Платівка не користувалася успіхом ні у публіки, ні у критиків, хоча як документ епохи вельми пізнавально звучить у наш час. У 1972-му Ніксон знову був обраний президентом — це сильно надломило Леннона і зменшило його запал політичного активіста. Наступні кілька років він був зайнятий скільки музикою, стільки і боротьбою за "зелену карту" і право залишатися в Штатах — ФБР в той час встановило стеження за Ленноном, його телефон прослуховувався. Йому кілька разів наказували залишити країну, в той же час Йоко дозволяли залишатися — справою постійно займалися адвокати, на що йшла величезна кількість сил, нервів і грошей. До того ж відносини з Йоко теж стали давати тріщину. Восени 1973-го вона прийняла несподіване, але, як показало майбутнє, мудре рішення відправити Джона на довгострокові "канікули" до Лос-Анджелесу разом з їх помічницею, миловидною юною китаянкою Мей Пенг.

"Канікули" вилилися в загул тривалістю в півтора року, який Леннон назвав "Втраченим вікендом". Джон пиячив у компанії друзів-музикантів — Харрі Нилссона, Рінго Старра, Кіта Муна, іноді Міка Джаггера — і намагався знайти на дні пляшки відповідь, чому його кращі починання в результаті зазнають краху. Часто він влаштовував справжні п'яні дебоші в нічних клубах, а подробиці дізнавався на ранок з газет. Проте за цей же період були записані дві відмінні платівки — проникливий Walls and Bridges і згаданий альбом кавер-версій рок-н-ролів п'ятдесятих. До Йоко, скучивши і нагулявшись, Джон повернувся тільки на початку 1975 р. — точніше, вона прихильно дозволила йому повернутися. Через дев'ять місяців народився Шон, і почалися вже справжні "канікули", точніше будні "господаря".

Постріли Марка Чепмена

З виходом "Подвійної фантазії" Джон будував сміливі і далекосяжні плани — записаного матеріалу вистачало ще на один альбом, він збирався в перший у своїй сольній кар'єрі тур і взагалі хотів зробити 80-е гідним часом, тому що "сімдесяті виявилися нудними". Пізно увечері 8 грудня Джон був в студії разом з Йоко — вони зводили фінальний мікс нової пісні Йоко Walking on Thin Ice. 25-річний житель Гаваїв Марк Чепмен на той час уже кілька днів перебував у Нью-Йорку. Він планував вбивство Леннона ще в жовтні, але тоді розум все-таки взяв гору і молода людина повернулася на Гаваї. Тепер же він був сповнений рішучості здійснити задумане — одержимий бітломан сильно не в собі, він "надихався" бажанням прославитися, знаменитим романом Селінджера "Над прірвою в житі" і своїми змішаними почуттями фанатичної любові і ненависті до Джона. Особливо вразили хвору уяву Чепмена стаття, що описувала нинішній стиль життя Леннона, і книга Ентоні Фоссета "Джон Леннон: день за днем". Чепмен уявив себе селінджерівським героєм — Холденом Колфілдом, борцем з усіма лицемірами. Близько п'ятої вечора він уже встиг взяти автограф у Джона, що відправлявся з дому в студію, Леннон розписався на тільки що купленому Чепменом екземплярі "Подвійної фантазії". О 10:50 вечора, коли лімузин Леннона під'їхав до "Дакоти" (автомобіль зупинився не в безпечному дворику будівлі, як зазвичай, а на 72-й вулиці), Чепмен все ще перебував на місці. Першою з машини вийшла Йоко, за нею — Джон, тримаючи в руках магнітофон з касетою тільки що зведеної Walking on Thin Ice всередині. Чепмен привітався з Йоко і мовчки дав пройти Леннону — пізніше вбивця розповідав, що Джон зміряв його "важким довгим поглядом, закарбовуючи в пам'яті". Через кілька секунд Чепмен став стріляти в спину музиканта з револьвера 38-го калібру.

Перші дві кулі розгорнули Джона обличчям до Чепмена. Одна з наступних трьох пролетіла повз, дві застрягли в плечі. Леннон зміг встати і, піднявшись не кілька сходинок, увійти в під'їзд, і тільки там знову впасти на підлогу. Портьє викликав поліцію, 911 і накрив Джона своїм кітелем — того вже почало нудити кров'яними згустками. Рани Леннона були безнадійні — одна з куль розсікла аорту, дві кулі пробили легеню. Через кілька хвилин до будинку під'їхали дві поліцейські машини — Чепмен на той час спокійно стояв під ліхтарем, занурившись в читання "Над прірвою в житі". Поліцейські заштовхали Чепмена в один з автомобілів, а Джона, який все ще перебував у свідомості, поклали на заднє сидіння іншого. Машина рвонула в сторону госпіталю імені Рузвельта — пізніше деякими лікарями висловлювалася думка, що потрібно було не торкатися до Леннона і дочекатися приїзду "швидкої". Намагаючись підтримати згасаючу свідомість Джона, один з поліцейських задав йому питання: "Ти знаєш, хто ти?" Леннон відповів кивком голови. Коли Джона доставили у відділення інтенсивної терапії, у нього вже не було пульсу. Такої нищівної втрати музика в двадцятому столітті ще не зазнавала.