25 художніх книжок із 24 областей України та Криму: дороговказ для корисного читання (частина І)

Тридцять два – ой який непростий і сам собою вік, а тим більше за такої, даруйте, кризи середнього віку, що випала на долю нашої країни. Чим би ту, що святкує свої тридцять два, нині потішити? Як би так одночасно привітати, вшанувати і освідчитися – таку молоду і таку уже зболілу? Придивилася до своїх книжкових поличок і зрозуміла, що такий подарунок сучукрліт уже підготував, залишилося його тільки запакувати красиво. Існує бодай одна добра книжка, де місцем дії є одна з областей України, і то не "туристичні путівники" під виглядом романів і збірників малої прози, а власне повноцінне художнє освідчення в любові. Най та любов часом і вибішує обох – того, хто любить, ту, кого люблять. Подумала і зібрала ці книжки в одному місці: читаймо в славу іменинниці і з любові до неї.

Сергій Рибницький, "Я – кисень" (Смолоскип, 2018). Прекрасний весняний день у Вінниці: перша спека, затори на дорогах, гамір людських голосів. Якраз годиться для сезонного загострення психічної хвороби. Психіатрична лікарня розташовується в колишньому студентському гуртожитку технічного університету (здали в оренду частинами: податковій, реєстру нерухомості, психлікарні – не кажіть, що це не прекрасно-символічне поєднання). Місцеві за звичкою дурку ще звуть "політехом". Не універ, а дурка – така-от школа життя. Не так давно Вадим ще учився на раідофакультеті, жив в тому гуртожитку, тепер він повертається у Політех в ролі пацієнта. У нього є важливе завдання, з ним скоро мають зв’язатися, гм, інопланетяни. За пару днів все місто враз буде знеструмлене, електрику заживлять, але тоді Вадима в лікарні уже не буде. Пішов на завдання. Рибницький пише рідну Вінницю точно так же, як пише інші планети чи інші виміри в своїх оповіданнях: ти так довго намагався довести комусь, що вони існують, що й забув був дізнатися, чи придатні вони для (твого) життя. Жахіття банальності. Зваба рутини. У нього Вінниця перетворюється на абетку – і стає похідною від Відня, а на Марсі тим часом слухають на честь Південного Бугу, либонь, "Блакитний Дунай". Його герої спостерігають за Марсом в телескоп і за котримсь спальником Вінниці у вікно – та планують одночасно а) втечу, б) колонізацію. Чи снять марсіани вінничан?  

Володимир Лис, "Соло для Соломії" (КСД, 2013). Соломія живе у Загорянах – волинському селі, де оселилися більшість героїв Володимира Лиса і, як ми дізнаємося з його ж таки книжок, то є рідне село його бабусі Пелагеї. Але наразі в фокусі Соломія, точніше: три Соломії з різних поколінь родини Рощуків, що почасти зливаються в одну таку собі Білу Відьму. Всі троє віддано кохають, але шлюбляться або з нелюбими, або з негодними. Жінки три генерації поспіль повторюють ті самі помилки, так само не міняється їхнє село, хіба чергуються землеробні сезони. Хати з різьбленими віконцями – ровесники століття. А між тим часи тривають сурові. На трьох Соломій припадають дві війни, колективізація, голод, перебудова – численні малі та великі катастрофи новітньої історії. На війні гине чоловік "середульшої" Соломії, партизанка забирає її коханого Петра, колективізація Волині запускає і завершує роман із партійцем Вадимом старої Соломії, реформи 60-х зведуть Соломію із херсонським зайдою-трактористом – любовно-еротичні пристрасті в мелодрамі Лиса вирують на потужному історичному тлі. І може так здатися, що залюблені жінки те тло ігнорують. Але це не так. Саме їм трьом в прозі Лиса випадає бути за свідка і жертву історії. "У вас же там поляків багато живуть?", – спитає черговий чоловік, що от-от піде геть із сюжету. "Уже не живуть", – спокійно відповість героїня: і нічого нікому пояснювати не треба.

Брати Капранови, "Справа Сивого" (Нора-друк, 2018). Літом 1932 року в недавно перейменованому на Дніпропетровськ Катеринославі (самі мешканці іще плутають назви) першокурсника, що приїхав до Дінпропетровська з Юзівки вчитися гірничої справи, відраховують з університету. Клима Шпакуватого мобілізують в Державне політичне управління, де свідома молодь мріє бути корисною такій же юній державі. Шпакуватий отримує перше завдання: мусить слідкувати за директором краєвого історико-археологічного музею, відомим етнографом Дмитром Яворницьким, котрий в справі отримує позивний "Сивий". Дуже зручно: аж щойно до музею влаштувалася працювати Климова коханка, юна аматорка Поліщука і Підмогильного (вони ж тутешні!). Справа про змову істориків проти радянської батьківщини, яку вигадує Клим, перемежається флешбеками з життя Яворницького: тут знайдеться й історія відомої картини Рєпіна, для якої Яворницький був однією з моделей, тут розкажуть, як досліджувати дніпровські пороги і розкопувати козацькі поховання, а оскільки Яворницький був таким собі магнітним центром духовного життя Катеринослава, брати Капранови користаються нагодою і знайомлять читача чи не з усіма видатними українцями, народженими на тій благословенній землі. Як ми знаємо, Яворницький 1933-го був таки звинувачений в буржуазному націоналізмові. Це залишається поза романом. Адже його головний герой – таки комсомолець Шпакуватий. Він до звинувачення Яворницького не дожив. 

Олексій Чупа, "Казки мого бомбосховища" (КСД, 2015). Будинок: другий під’їзд, чотири поверхи, по три квартирі на кожного, в підвалі – укриття-бомбосховище. Макіївка, 2014 рік. Колектор підходить до дверей, питається, чи пані повертатиме борг банку; у відповідь – вистріл з рушниці через двері, пробите плече і неспішна міліція. Коментар розповідача: "Він забув, де живе". Жодному із мешканців дому, що побудував Чупа, забути про це не випадає. На першому поверсі – сильно питуща компанія, що грає в російську рулетку з перехожими (сокирою грає), поруч – Махмед і Рашид планують скупити всі ринки в Макіївці та оголосити тут свою республіку, тут же – привид нациста, що будував в полоні цей будинок, убиває дітей. На другому поверсі свариться з правнуком глуха стара, обсирається від нічних кошмарів колишній беркутовець, слухають разом ісландський соул бабця й онука. На третьому кохають(ся), ремонтують труби, читають вірші і так їм то подобається, що аж вішаються. Ого, щось поруч гупає, вони всі зустрінуться в підвалі. Контрапунктом в історії Чупи дати наприкінці — ними позначають час написання книжки. Тут: "30.08.1986 – 20.08.2014". Перша дата – день народження автора. Друга – день, коли йому довелося покинути рідну Макіївку. Сам він, обернувшись на одного з мешканців будинку, дає "Казкам" найкраще з визначення: "Такий собі реквієм по наших із тобою життях у Макіївці. Пам’ятник. Надгробок". Тому і дві дати. Тому і щемить.

Валерій Шевчук, "Привид мертвого дому" (Пульсари, 2005). Таке химерне місто, яким Житомир пишуть наші автори, варто було б і вигадати. Наше Макондо прописалося, здається, саме тут. От гляньте, стоїть собі будинок – двоповерховий з бляшаним дахом, пережив Другу світову, на дворі кінець 50-х, двором бігають дітлахи, протяг гуляє сходами на веранду і далі по квартирах – всього вісім квартир, дім під горою, неподалік річка Кам’янка (та, що притока Тетерева) і стежка до мосту, до найближчих сусідів – метрів сто, а то і більше. Живи і радуйся. Але ж ні. Той міст через річку наче потойбіччя від посейбіччя відділяє, а не дім з бляхою від Любарської, Павлюківки, Мальованки і Псищу неподалік. Зрештою, так і є. Той дім мертвий, він якщо і не в самому царстві мертвих, то на межі з ним. Його привиди не дають спокою уже дорослому чоловікові, з яким у 1950-х зустрінемося підлітком. Він єдиний в тому домі залишився в живих, дім забирав пожильців по черзі і скопом. Тепер вони живуть в спогадах цього постарілого юнака і в його безумних оповідках (було б ще кому перевіряти, чи не бреше старий, га?). Тихий тендітний чоловічок, одружений з місцевою п’яничкою, якого перешиб бугай-коханець. Безногий хлопець (підірвався, коли бачився з набоями часів війни), що тут тобі і письменник, і художник, і музикант, помре під завалами. Самогонщиця з бабками-подружками отруяться денатуратом. Заб’ють у сусідньому парку маленького Карасика за іграшкового пістолета. Загине вагітна юнка… У тих квартирах стільки смертей, що ста років самотності не вистачить всіх пом’янути.           

 Андрій Любка, "Карбід" (Книги-21, 2015). Усі закарпатці – контрабандисти, кажете? Та що ви там знаєте! Місто Ведмедів (колись Медів; вигаданий ясно що) межує з Угорщиною і Румунією, за годину їзди – зі Словаччиною, до польського кордону їхати дві години. В Ужгороді і Мукачеві контрабандою промишляють на найвищих рівнях влади, у Ведмедеві цей промисел поки що доступний і пересічним громадянам. Місцевий учитель Тис (від річки Тиси псевдо утворив, як Тиберій – від Тибру) задумав прорити через кордон тунель, який пов’яже українців із ЄС. Нарешті! Ідея припала до душі двом побитим лихом місцевим контрабандистам, тутешній же патологоанатомічці, що промишляє продажами за кордон органів, і меру, котрий розпочав свою кар’єру з крадіжки туалетного паперу в міській вбиральні. Рити буде гробар, він же і стає першою жертвою тунелю – його завалює, гробар впадає в кому, а партнери його швиденько "євроінтегрують" (по частинах). Гробар — перша жертва, але не остання. В шахрайських сатиричних романах гепі-ендів не буває, хіба гепа-енди. Закарпатське містечко, підперте з одного боку горами, з іншого – кордонами, стійко воліє піклуватися і про перше (бо красиве), і про друге (бо корисне). Відкриті кордони тут нікому не треба, бо всі живуть з нелегального перетину державних і морально-етичних кордонів. Лишень такі, як Тис, мріють про Підземну Україну. Підземну Закарпатську Україну. І смішно, аж страшно.   

Павло Вольвач, "Сни неофіта" (ВСЛ, 2017). Запоріжжя кінця 1990-х. Павло – неофіт у дуже-дуже багатьох сенсах: поет-початківець, щойно почав кар’єру тб-журналіста, щойно став чоловіком і батьком. Він свідомий патріот, якому глибоко незатишно серед "українців-початківців". Це такі громадяни, яких важко описати, але відразу впізнаєш, як зустрінеш — у середині 2000-х вони перетворилися на "професійних українців". Це перетворення чекає і на Павла. А поки що він живе і працює в місті З., котре щойно почало усвідомлювати себе в новітній історії України. І, боюся, Запоріжжю за версією Вольвача то не сильно сподобалося. Юнак працює в магазині автозапчастин, який тримає на ринку блатний друган. Павло втікає від бандитської романтики у творчість. З тими своїми віршами приходить до літературного клубу при місцевому відділені СП. Там стрічає поета-невдаху Гулого, той забирає Павла з ринку і влаштовує новинарем у місцеву телекомпанію. Нестерпне провінційне напівп’яне життя. Але цей кар’єрний старт дозволяє молодій людині знайти престижну роботу в Києві і поїхати з Запоріжжя. В З. залишається його кохана жінка з дитиною. Бувають романи, що ними "розплачуються" з колишнім, буває, коли в ролі колишніх, що їх любиш, але терпіти не можеш, – рідні міста. Це такий роман: люблю і ненавиджу.   

Остап Українець, "Малхут" (Фабула, 2017). Подружжя Камінських сідає до обіду, дружина нервово перепитує, чи не відгонить чоловікові мармуляда димом. За кілька годин почнеться велика пожежа – спалахне Станіслав, а зайнявся вогонь, подейкують, від згорілого джему, то і пожежу назвуть мармулядовою. 1868 рік. Ой, як красиво і потужно написаний той пожог в романі Остапа Українця! В "Малхуті" ретельно опрацьована історія Станіслава — так точно, що не помічаєш миті, коли вона історією бути перестає і стає літературою. Станіслав Потоцький нагло загинув у бою 12 вересня 1683 року. Його убив Імре Текелі, який писав і зберігав звіти про діяльність таємного Ордену Дракона. Через двісті років нотатки набивав Іґнацій Камінський, який уже встиг побувати злодійкуватим адвокатом, успішним контрабандистом, а тепер є віце-бургомістром міста, названого на честь Станіслава Потоцького. Інтригує Іґнація інформація про Орден Дракона (чи є він в сучасному Івано-Франківську — достеменно не відомо, але виключати не беруся). Бургомістр чергує розслідування плутаних таємниць Середньовіччя з нелегальною торгівлею зброєю з Річчю Посполитою (чисто з патріотичних міркувань, Камінський – "запеклий поляк"). Аж тут в гру вступає спадкоємиць родинної таїни Ордену – Роман Потоцький. Бракує хіба масонів. Але це ненадовго. В Станіславі можна знайти й те, чого, може, ти ще й не потребував: хоч масонів, хоч драконів.

Марина Гримич, "Клавка" (Нора-друк, 2019). 1947 рік, Київ, точніше одна київська локація – будинок РОЛІТ (кооператив "Робітник Літератури"), а ще — злиденні комуналки Євбаза. Клава Блажкевич – секретарка в Спілці Письменників, живе на Євбазі, але на вихідних буває в елітному РОЛІТі. Клава підробляє секретаркою у письменниці Єлизавети Петрівни Прохорової. Клавці двадцять сім, вона сирота, дитина "ворогів народу". Сформувала собі сурогатну міську родину: живе в одній комуналці і піклується про двох стареньких – учительку музики "з бувших" і ветерана-інваліда війни. В одну з ночей Клаву будить її сусід, а по суті названий батько дядь-Гаврила (він безногий фронтовик): стало відомо, що ампутантів-"самоварів" влада в одну ніч вирішила завантажити в товарняки і вивезти з Києва. Клавка цю депортацію бачить. (Валаамський табір інвалідів був організований на початку 1950-х, поки Клавка гуляє містом, ходить на дешеві базари і у дорогі ресторани, Гримич пише часом точну, але завжди видовищну історію Києва). А Клава тим часом організовувала стенографісток Пленуму правління Спілки радянських письменників України, що був 13–14 вересня 1947 року. Пленум становить основну подію роману, через Клаву ми на нього і потрапляємо. І там уже уважно стежимо, як розбирають ілюзію юної жінки щодо моральних авторитетів-літераторів, котрі за вказівкою згори взялися дружно топити один одного. Дніпро широкий, Дніпро глибокий, що вже там.

Григорій Гусейнов, "Одіссея Шкіпера та Чугайстра" (Ярославів вал, 2015). Містечко в степу переходить від радянського панування до німецького, переживає короткий етап надії на самостійність-незалежність, і знову повертається до Совєтів. У цей час в містечку дорослішає хлопець, закохується, учиться переживати втрати, фіксує воєнні злочини і стає їхньою частиною, обирає, який ворог для України зліший, позбувається наївності. Їм по шістнадцять. Його кохана дівчина стає дружиною німецького офіцера і гине разом із ним. Юнак співпрацює з окупантами – спершу радянськими, потім німецькими. Їм щиро здається, що вони роблять добровільний вибір – бути дружиною, бути студентом новенької агрошколи, бути остарбайтером, бути заручником. Дорослішати – значить зрозуміти, кінець кінцем, що жодного "добровільно" в окупації не існує. Хлопець, що ми його знаємо за прізвиськом Шкіпер, і місце дії, що ми його слідом за автором звемо "степовим містом", інших імен в романі Гусейнова не набудуть. Втім, містечко описано детально і натяків дає доста – річка і скіфський курган неподалік (Лита могила, мабуть), прямий шлях з Суботова, старий Єврейський цвинтар, клин Куцоватка, школа Крупської, Херсонська вулиця, є агрошкола. Здається, це Знам’янка Кіровоградської області. На календарі – літо 1941 року, яке через 60 років згадує Шкіпер, що тепер живе в Онтаріо. Українські степові містечка, про які дізнаєшся з новин зі фронту і з романів про війну.

Гульнара Абдулаєва, "Шагін Ґерай" (Тезис, 2008). Останній кримський хан звався Шагін Ґераєм. 1760-і та 1780-і роки. Молодий мужчина з династії Ґераїв – красивий, сильний, розумний – милується пишнотами Венеції, знає напам’ять арії популярних тоді італійських опер, теревенить з заїзними принцами і графами. Ой, та цей ж поруч із ним граф Сен-Жермен, прошу пана, знаний алхімік і окультист, авантюрист і шахрай. Невже і у цього палкого юнака буде таке ж безпутне і заплутане життя попереду? Ну, майже. Після незалежності Кримського ханства від османів (яких Шагін ненавидів люто) він стає калгою при хані Сахібі ІІ Ґераї і подається з дипломатичною місією до Петербургу. Звідти за півтора роки повертається непохитним симпатиком Російської імперії. Краще б ти філософський камінь шукав, юначе, – подумаєте ви. Але не поспішайте. Детальна повільна розповідь про становлення одного з найконтроверсійніших персонажів в історії Криму не залишить місця однозначностям: він не спромігся утримати Кримське ханство, яким зрештою поживилася Катерина ІІ, він не зміг його утримати – відчуваєте тонку різницю? Роман написаний авторкою-історикинею, яка воліє бути за лаштунками сюжету, але ми люди розумні, ми й натяки вловлюємо. Перша репліка, найперша в романі пряма мова головного героя звучить так: "Ви говорите моєю рідною мовою? – спитав він по-бахчисарайськи".

Євген Спірін, "Морг: Історії луганського санітара" (Люта справа, 2020). Після 90-х в Луганську знайшлася мода: ритуальні агенції називалися пишними іменами з історії і міфології Давнього світу: на виклик по труп, скажімо, мотоцикліста без шолома, що йому голову наскрізь прошила пташка на льоту і залишилась стирчати в очній впадині, приїздили "Аїд", "Харон", "Плутон", в найтривіальнішому випадку "Есквілін" (конкуренцію їм складає хіба кафе "Титанік"). В одній з такій агенцій ритуальних послуг, а попросту в моргу, підпрацьовує Жорик. Жорик народився в родині лікарів-судмедекспертів. Батьки категорично проти такої долі для сина, і хлопець вступає на філософський. Жити на стипендію неможливо, тож батько влаштовує малому підробіток на посаді "молодшої медичної сестри в Першому міському морзі міста Луганськ". Жорик слухає професійні байки колег по моргу, виїздить за тілами на місця пригоди і на чужі квартири – він бачить Луганськ таким, яким мало кому випадає. Це гомерично смішне місце, смішне, як чорний-чорнушний анекдот. У фіналі "Моргу" Жорик назве трупарню острівцем життя: там є генератор, вода, трохи харчів, намутили пальчаток і дезинфікату, роботи не бракує, жертви обстрілів вимагають уваги чергових харонів, а начальство моргу давно вшилося. В морг, де переховується Жорик, потрапляє снаряд і застрягає в стіні, не розірвавшись. Пачлайн у цього анекдоту несмішний. Роман автобіографічний.

Продовження літературної подорожі українськими областями читайте тут.