25 художніх книжок із 24 областей України та Криму: дороговказ для корисного читання (частина ІІ)

Першу частину матеріалу "25 художніх книжок із 24 областей України та Криму: дороговказ для корисного читання" дивіться тут.

Юрій Винничук, "Діви ночі" (Піраміда, 2007). Львів кінця 1970-х. Про існування такого Львова мало хто знав, ще більше воліли б то і не знати. Юрко пів року як демобілізувався з армії і пустився берега, навіть паспорт отримати часу не було — стільки ж невипитого вина в львівський наливайках чекає, чи до паспорта йому зараз. Пішов якось хмільної ночі шукати пригод. Пригоди набули подоби Маріанни і Лєни – двох проституток із Одеси. Якось непомітно Юрко стає їхнім сутенером, а далі вирішує масштабувати успішний (ні!) бізнес та влізти по вуха у кримінальний світ. "Хочеш знати, що таке багно? – питається мудрий Юр (нащо йому це знання, до речі?) – Стань багном". І ще ж треба закохатися до нестями в одну з дівчат! Фарца від поляків з автостоянки за готелем "Львів", шльондри, підпільні ресторани, недоступний смертним "Інтурист" (ака "Жорж"), заміські гулянки партійних босів, куди автобусами возять повій, цигани пишно гуляють в "Червоній руті" на Замарстинівській – всі ознаки великого міста часів розвинутого соціалізму, є чим пишатися, і з нас, Химко, будуть люди, а не лише кава на Ринку і вазонки з геранню. От тільки сарказм Юрка треба долати в високих рибацьких чоботах — і то за край заливає. Доля зводить його з полькою-власницею надсекретного галицького закладу, що шанує свої вікові традиції, – школи повій. Інститут гейш зародився на Личаківський… Ну, як це я брешу, перша львівська гейшарня, чесно. Ох.   

Андрій Курков, "Садівник із Очакова" (Апріорі, 2012). "А де той Очаків?", – питають один одного в романі двоє киян. "Та десь між Кримом і Одесою", – самі собі відповідають. Миколаївська область – от так, між Кримом і Одесою, така її карма, либонь. У 2010 році двоє чоловіків з Ірпеня приїздять в осінній Очаків – сіре безлике місто, котре може й гарне, коли літо і сезон відпочинку на морі, але точно не зараз. (Красива деталь: місцеві слухають турецьке радіо, яке там "забиває" українські хвилі). Вони пробираються в дім, де колись жив кримінальний авторитет, що тримав на збереженні майно побратимів, котрі пішли по етапу. Знаходять кілька валіз, в них – коштовності і, чомусь, стара форма лейтенанта міліції. Ті речі – здобич старшого з чоловіків. Однострій же забирає собі молодший – як подарунок. Тепер Ігор може за допомоги міліцейської форми мандрувати в часі і просторі: виходить зі свого будинку в Ірпені в 2010-х і потрапляє до воріт Очаківського винзаводу в 1957-у. Тут уже Очаків заграє усіма барвами: місцеві цмулять стаканами сухе вино (Ігор живе в будинку таких, що самі роблять вино і потиху крадуть з держпідприємства), обжираються смаженою рибкою (бички і глось — мусорні рибки, як на смак південців — Ігорю постачає гаряча-руда торговка з рибних рядів) і кохаються на березі моря. Тут же убивають. Тут багато смертей — це детектив. Ігорю треба виконати своє призначення і покарати злочинця, він в минуле потрапив саме для цього. 

Ганна Костенко, "Цурки-гілки" (Саміт-книга, 2017). У дворі діти грають в цурки-гілки – великим дрючком треба закинути подалі коротшу палку і не дати того ж зробити суперникам. Гучна і небезпечна гра. На дітей покрикує хтось із дорослих, але у дорослих і своїх небезпечних ігор не бракує. Скажімо, отой горбок збоку від воріт – то труна, де спочив румун-сантехнік з 9-ї квартири, якось закрутилися і забули зарити домовину. Галасливий одеський дворик. Костенко в передмові попереджає, що категорично проти того, що звуть "одеським міфом" – злоякісним уявленням про вічно дотепних неприборканих гумористів, які плекають абсурд в повсякденні. Вона проти, але розуміє, що якраз докладається до цього міфу. "Цурки-гілки" розказують про кілька місяців життя одного старого будинку на Молдованці, точно в такому ж жив батько авторки: будинок на 11 квартир з 24 котами і голуб’ятнею на горищі. Три чорнороті матріархи, що ворогують одна з одною. Єврейське подружжя, котре ніяк не зробить дитину, у старшого чоловіка на руці – номер концтабору. Мовчазний старигань у дворі випилює щітки на продаж, він під час війни був поліцаєм і досі є антисемітом. Величезна родина караїмів тримає на квартирі підпільний цех, де шиють джинси. Політик викупив квартиру і влаштував собі там тепле кубельце, куди водить коханця. Місцевий злодюжка (китаєць, до речі) завжди готовий дати мудру пораду. Все кричить, плаче, проклинає, благословляє, родиться і помирає. Будинок приватизують, знесуть і віддарують землю вдячному чесному забудовнику. Це Одеса – там, де п’ятий трамвай робить коло. Хіба що голубів уже під’їли.

Таня П’янкова, "Вік червоних мурах" (Наш Формат, 2022). Пізня осінь 1933 року. Село Мачухи кілометрах в десяти від Полтави. Триває голод, людей щодня менше, люди уже не мають сил говорити, але до нас говорять троє, які воліють, щоби їхні історії знали або приречені на те, що їхні історії не забудуться. Жертва, злочинець і та людина, яка буде спокутувати за злочинця і утішати жертву. Явдосі сімнадцять. Тата відправили до Сибіру. Хату забрали. Матері дозволили робити в колгоспі, але трудодні не платять. Брат пухне. Баба померла. На Дусю один тут начальник оком накинув. Свириду під сорок. Він у Мачухах за комнезама. Заповзято громив церкви. Не менш палко відбирав у односельчан хліб. Тепер бере жінок – яку хоче, бо має хліб. Соломії тридцять три. Соломія вийшла заміж за військового з Харкова. Алєксєй робив кар’єру по партійній лінії, Соля марила дитиною, але ніяк не вдавалося завагітніти. Її жадана донька прожила лише два місяці. Тепер Соломія їсть, вона обжирається, запихається їжею. У Алєксєя нове призначення – у Мачухах. Він переїздить туди разом із Соломією. Поблизу села є відомий курорт, де лікують голодом номенклатуру. Мачухи – реальне село в Полтавській області, але таку назву в романі про Голодомор варто було й вигадати: живеш, ніби та сирота в мачухиній родині – на своїй же рідній землі.

Олександр Ірванець, "Рівне/Ровно (Стіна)" (Кальварія, 2002). Письменник (точніше, драматург) Шлойма Ецірван живе з дружиною Оксаною у Західному Рівне, що під мандатом ООН; його родина – батьки та сестра — залишилася у Східному Ровно, де панують Совєти. ЗУР і СРУ. Стіну між ворогуючими секторами міста поставили за одну ніч і по-живому: в Рівному залишилася вулиця Правди, в Ровно є вулиця Свободи. Самі вулиці, бо десь нема правди, а десь таки катма свободи. Соборну відрізали від Ленінської, Бандери – від Московської. Дві половинки міста мають більше спільного, ніж воліють визнавати. Ні, не тільки каналізаційну систему. Шлойми у Рівному бути не має, він випадково в ту ніч залишився ночувати у друзів на Ювілейному і його принагідно "застінували". Шлойма – не єврей (так може здатися), він такий собі метафізичний чужинець, який лякає і якого нищать за те, що він лякає. Поселився через дорогу від Вільного театру, колишнього Облмуздрамтеатру, і гримить звідтам на всю Європу. Нині ж чоловіку прийшла вісточка: йому можна на день в’їхати у Ровно і провідати батьків. А вже там радянська спецура зробить йому пропозицію, від якої горе-драматург, горе-терорист, горе-Кассандра не зможе відмовитися. Детально, метр за метром описуючи місто, блукаючи парками і закапелками, встати перед люди і визнати: "Ніколи тебе не існувало, вигадане моє місто". Ну бо рідні міста – це не те, чим вони є, а те, що ти про них розказуєш.

Василь Кожелянко, "Конотоп" (Кальварія, 2001). 28-29 червня 1659 року під Конотопом сталася легендарна битва. Між військом Івана Виговського і Кримського ханату з одного боку та московським військом – з іншого. До того Конотоп перебував в облозі з кінця квітня, відбив прямий наступ і перебував під гарматними обстрілами. Московити битву програли. Україна 1999-го гучно святкує 340-річчя перемоги. Тим часом в Конотоп прибуває неочікуваний візитер – журналіст з 1999-го Автовізій Самійленко. Його заслали у минуле, аби він писав репортажі очевидця і піднімав тим тираж рідної газети, а не тупо наливався горілкою як зазвичай. Дух Автовізія заселяється в тіло тамтешнього автохтона, біглого бурсака і мандрівного дяка Самійла Самовидця (відсилка до козацьких літописів Самійла Величка та Самовидця). Тіло це теж нечасто буває тверезим. Чи дивина, що Конотоп для Автовізія – то всуціль єврейські шинки? Бо таким Конотоп є й для Самійла. Ну хіба що на вдовиць оком накинуть обидва, хоча їх чесно попереджають: відьми! І от цей двоєдушний очевидець починає активно втручатися в перебіг доленосної битви. Та ще й пише кілька репортажів – для росіянців, для кримців, для українців, для євреїв, для поляків: кожному треба свою правду. Самої битви між тим нема, є безліч розказів про неї. Але є Конотоп, здається. Ну от шинок, наприклад, таки ж є.

Анатолій Дністровий, "Пацики" (Факт, 2005). Кінець 80-х, Тернопіль розрахувався на паланки дрібного криміналітету – биті тридцятилітні і нарвані шістнадцять плюс пацики. Люто бухають і ширяються, вибивають з лохів на Старому Парку гроші на випивку, пускають по колу дівчат, мріють про перший справжній поцілунок та конають в кущах після махачів на районі. Переказують один дному міську легенду, як один із них в середині 80-х в ресторані на Східному масиві віддухопелив співака Валєрія Лєонтьєва, що приїздив в Тернопіль на гастролі, бо той в ресторані годував цуцика за столом з тарелі. А країну хитає. Пацики гигочать над другом, що вступив в Рух і тепер на Театральній площі агітує за незалежність та носить друзякам книжки з історії визвольного руху. Залежні, яку б залежність ти не мав — політика чи героїн — тут не в пошані. Їм до свідомого Борі-Геббельса байдуже: минулого тут уже нема, майбутнього нема і поготів. Толя учиться в бурсі на Текстильній (по блату взяли), буде ремонтником текстильного обладнання, вдома обклеює кімнату колажами з глянцевих і порно журналів, слухає сварки матусі і вічно бухого вітчима-військового, йому сімнадцять. В одній із п’яних сварок Толік підрізав вітчима. Пацики – остання радянська генерація і перше покоління міщуків, їхні батьки змалечку ще жили по селах. Кінець імперії саме з їхньої перспективи виглядає страх як моторошно… Та все минулося. Нумо гуляти в парк Шевченка.     

Сергій Жадан, "Месопотамія" (КСД, 2014). Месопотамія між двох річок – Тигром і Евфратом, тут виникла писемність, тут залюбилися в монументальну архітектуру. Харків між двох річок – Лопанню і Харковом, з найбільшою площею Європи і мовою, що "добре надається для співів і прокльонів". Харків Жадана ритуальний: тече ріка мертвих, тече ріка живих, увійдеш в одну річку – попрощаєшся зі своїм минулим, увійдеш в другу – відродишся для свого майбутнього. Героям по тридцять п’ять, вони вперше ховають однолітків і планують народжувати первістків. У книжці дві центральні події – весілля і похорон. Сєня і Соня одружуються, Марат помер. У фіналі Лука, хворий на рак горла, збирає велику тусу попрощатися. Він, і ще той мертвий чувак на лікарняному ліжку, якого заберуть лише ранком. Тоді поховань буде три. Але поки що Харків тримає баланс. Основні події – з розряду "Марат помер уві сні" – розгортаються на центральних вулицях, десь в районі Пушкінської. Але Харків Жадана – не центр, а спальники і непролазний приватний сектор: жигулі стоять під студентською поліклінікою другий рік; все, що треба для життя, під боком: пологовий, військомат, дитсадок, музшкола, аптека, лікарня, цвинтар; подвір’я з видом на тубдиспансер; поруч із в’єтнамською ригалівкою, де в’єтнамці ніколи не їдять, стоїть замаскований під сауну бордель; дракони дихають вогнем у трамвайному депо; діти в будинках піонерів виробляють зброю масового знищення. Головне, аби по дорозі не забухати і не забути, до якої з річок ти йшов, – мертвої чи живої 

Марина Смагіна, "Кімната" (КМ-Букс, 2018). Яна приїздить на літні канікули в містечко Степове. Повільне тягнуче південне літо, повільне південне містечко (підстав замість Степового Бериславського району Херсон, то мало-мало в цій картинці щось зміниться). До кав’ярні на розі заходять тільки місцеві, смакують кавою і мало що пам’ятають на завтра, окрім цього сильного смаку. В світі, який пише Смагіна, спогади матеріальні, вони втілюються в конкретні речі: губиш, скажімо, недійсний залізничний квиток і забуваєш шлях, що веде тебе до близької людини. Але в Степовому на третьому поверху старої будівлі з рипучими дверима є темна квартира. Там жила стара, яка збирала загублені речі і тягнула їх до себе в окрему кімнату. Нині ту захаращену квартиру купив Янин дядько, і попросив дівчину протягом літа дати лад мотлоху. Яна знаходить у кімнаті окрему коробку з речима, які вирішує повернути власникам. Відеокасета, музична шкатулка, залізничний квиток, гербарій, жіночий портрет – у кожної речі є своя історія про любов. Яна знайде власників і змусить їх загадати ті історії. В кімнаті зі старим мотлохом завжди темно, в Степовому – завжди гаряче. І всі навколо шукають бодай якогось світлого спогаду в дурній безкінечності. Ще не пекло, але уже наче в чистилище потрапили і прагнуть розради. Але до цього чистилища на ім’я Степове можна запросто доїхати маршруткою просто з сусідньої області, від Миколаївського вокзалу.

 Ольга Саліпа, "Будинок на Аптекарській" (Фоліо, 2021). Ляна не була у Хмельницькому двадцять років: їй було шість, коли батьки розлучились і вони з мамою переїхали до вітчима у Київ, а тато залишився жити в маленькій квартирі в старезному будинку в центрі, на Кам’янецькій. Вона повернулася поховати батька, підготувати до продажу квартиру і, як виявилося, антикварний магазин на Гречанах. Місто зовсім не таке, яким його Ляна пам’ятала: тут є великі торгівельні центри, гіпстерські ресторани і сила-силенна кав’ярень та кавових яток. Вона уже подумує залишитися тут і не вертатися до Києва, бо нагодилися ще й два залицяльники – друзі дитинства, хороший хлопчик і поганий хлопчик, а в Києві роками ніхто і не фліртував з відлюдницею. Та і з бізнесом можна дати раду: старий Проскурів цінує торгівлю, недарма ж казали, що у Проскурові що двері, то в вхід до крамниці. От тільки починаються коїтися якісь дурниці: обшукують батькову квартиру, перевертають догори дригом магазин, викрадають працівника, один із любасиків їй точно бреше, а то і обидва. І всі шукають листи пані з будинку на Аптекарській, що виїхала з Проскуріва після Першої світової. Полька Михайлина сама з Кам’янська, але вийшла за вдівця-аптекаря з Проскуріва і історія міста стала її історією (аж до таких чорних сторінок, як великий єврейський погром, що дражливо відгукнеться побутовим антисемітизмом уже в часи Ляни)… А ви знали, що в Хмельницькому винайшли амфетамін? Ну от краще і не знайте такого.     

 Артем Чех, "Хто ти такий?" (Меридіан Черновіц, 2021). Події в романі Чеха відбуваються переважно в кінці 1980-х і заходять за середину 2010-х. Місце ж дії добре відоме уже з іншої прози автора: район Д., заводський район Черкас, а якщо зовсім локалізуватися, то тамтешня вулиця Пацаєва. Важкий сірий простір робітничих кварталів 1990-х. Там і живе родина Тимофія, якому раптом знаходиться такий собі ерзац-батько. У Ліди новий співмешканець. Фелікса недавно комісували після контузії в Афганістані, у нього є родина – донька і дружина, але ті його не особливо вітають. Фелікс п’є. Начитаний, розумний, харизматичний, але лютий п’яниця. Ну і зброєю приторговує, і кулаками помахує. Ліда живе з донькою Ольгою (їй під тридцять), яка щойно вступила на російську філологію, і з онуком – п’ятирічним Тимофієм. Батька Тимофія поруч ніколи немає, він відкрив магазин автозапчастин і опікується проблемним бізнесом. Дорослішання Тимофія поруч із Феліксом, що згодом стає для нього найважливішою постаттю дитинства-юності, простим не буде. Хто ти такий. Цю фразу в п’яних виходках кричить співрозмовникам Фелікс, без знаку питання кричить, а саме так – із крапкою. Нема сенсу питати, відповідей тут не буде. Тимофій давно втік з району Д. і повернеться туди відразу після служби в АТО. Він шукатиме точку цьому місті і в своєму житті, де побоявся стати Феліксом і зрештою, здається, таки став ним.

Марія Матіос, "Нація" (Кальварія, 2002). Жінка, прогулюючись з сином Чернівцями – посирілими-пожовтілими, зубожілими, такими, що виживають із гендлярства і кримінальних оборудок, — бачить старого з жовто-блакитним прапором і зомліває. Юна Корнелія на Тернопільщині кілька днів провела в криївці, поки селом йшов рейд. Там її і знаходить наказ перебиратися на Буковину і легалізуватися. Вони мають зробити це втрьох із побратимами. Втім, чоловіки зраджують дівчину, покидаючи в лісі. Вона рятується, виходить заміж за радянського офіцера і нині на вулиці побачила з прапором того лісового парубка-зрадника. Пошарпані Чернівці останніх років імперії пасують такому сюжету. Вони ще не знають, якими уже скоро стануть знову пишними. Інша справа Вижниця і прилеглі села на самій межі області – там всюди красиво, аж болить. Та історії, які розгортаються на тлі цієї краси, мусять той біль перетворити на ненависть до окупанта. Юр’яна вночі втратила дитину, а зранку вже чекає звістка: чоловіка люди в формі забрали в район. Вона іде до сільради мити підлоги, нібито за наказом чоловіка – хоче показати його лояльність владі. Стече кров’ю і помре. Родину мають вивезти до Сибіру, вони виявилися однофамільцями якихось таких же вигаданих ворогів народу, мусять йти умирати; мати прикидається мертвою, родина розігрує похорон і її не ризикують депортувати саме зараз. Мати під час вистави і справді помирає… Ті землі, на яких відбуваються історії з "Нації", такі солодкі і щедрі, що весь час на них хтось намагається накладати лапу. Дівчата з гверами генерація за генерацією відвойовують їх назад – навіть якщо лише для того, щоби в ті землі лягти. 

Андрій Кокотюха "Вигнанець і грішниця" (Віват, 2019). Зболіле нині місто Чернігів у Першу світову війну було глухим тилом. В Котах – місцевості неподалік – розташувалися казарми, до яких заселяли мобілізованих, що готувалися рано чи пізно потрапити на фронт. А до того божеволіли від поганих передчуттів, нудьги і грошей просто під ногами. В гарнізоні буйним цвітом квітне корупція. Викривати злодіїв під прикриттям у Чернігів прибуває слідчий Платон Чечель. Чечеля прикликали у військо (це догана), де він викриває військові злочини в тилу. І от поки Платон ганяв дрібну злочинність в тилових службах і просиджував штани в буфеті Панкова, що в Костянтинівському парку (не найкращий заклад, просто близько до готелю "Олександрівського", теж не з найдорожчих – життя під час війни навчає бути ощадливим), нагло убивають мільйонера Логінова. (Детективна лінія відверто поступається смакуванню дрібничок із побуту Чернігова 1916-го). Платона та б справа не обходила, але до нього з особистим проханням звертається полковник: тітку полковника шантажують, вимагають десять тисяч рублів, бо інакше оприлюднять докази того, що убивця Логінова – її донька Юля. Юля – шляхетна панянка і в грошах браку нема, але от стала на стежку гріха: була утриманкою мільйонера. Нині він помер, а Юля рвонула до монастиря. В тому монастирі її знаходить Платон – чистісіньку тобі Магдалену, що кається. От тільки на ранок Юля з монастиря таки вшивається. В глибокому тилу і пристрасті глибокі.