11 добрих книжок, якими обдарував недобрий 2020-й: фокус на хороше

Наразі ж ідеться про кризу гуманістичну, про зміни світоглядів такого масштабу, що оцінити важко, не підступишся. В атмосфері тотального скепсису художня уява буксує. Тому найцікавіше і найпотужніше цього року виступив нон-фікшн: в навалі фактів-практик, які годі осмислити, ми потребуємо нових способів обдумувати і трактувати реальність. Але це ж не означає, що в інших жанрах не з'являлися книжки, які нам з цим теж готові допомогти. Які з них реально варті нашої уваги і за якими ми запам'ятаємо літературний 2020-й?

Софія Андрухович, "Амадока" (Видавництво Старого Лева) – оригінальна проза

Роман пам'яті, роман ідентичності – роман забування, роман втрати себе. Три часові простори і три неочивидно пов'язані між собою історії. Боєць АТО отримує важке поранення, в результаті якого втрачає памʼять. Жінка, яка називається його дружиною, піклується про пораненого і розказує йому історії про його родину, "озвучуючи" сімейний фотоархів. Буцімто батько бійця – відомий за радянських часів пластичний хірург – зустрічає жінку, яка виховувалася в родині впливово кгб'шника, між ним спалахує виснажливе нелегітимне кохання. Буцімто бабця бійця за часів Другої світової переховує від нацистів та їхніх поплічників хлопця-єврея, в якого змалечку була закохана. Три трагічні ці історії звучать як прямий коментар одна до одної. І ще один сюжет є непрямим коментарем: прецінь добре документована і вкрай авантюрна біографія Віктора Петрова, яка залишає чи не таку ж кількість питань, як до плутанини трьох поколінь родини Богдана Криводяка. Є щось, що ми не можемо пам'ятати, бо подія значно перевищує наш ресурс терпіння. І це – видалене з системи, щоби система могла функціонувати – муляє фантомними болями, передається дітям, як ті пресловуті гріхи батьків: відповідати за чужі гріхи не мусимо, але й позбутися їх не можемо. Памʼять в цьому світі таки чимсь скидається на гріх: є намір, є вчинок, є зазор між наміром і вчинком, де реалізується покаяння і прощення. Власне головне питання роману: чи можливе прощення без покаяння і чи воно таке комусь треба?

Марлен Гаусгофер, "За стіною" (переклад Наталі Іваничук, Видавництво Старого Лева) – перекладна проза

Філігранний переклад класичного австрійського роману 1960-х. Починається все як тривожний напружений жахастик. Жінка, яка недавно овдовіла, залишає в місті двох дочок-підлітків та їде на пару днів в гори з друзями. Вона порядкує в літньому будиночку, а друзі ідуть на закупи у сусіднє село. І цієї митті щось стається. Жінка виявляє, що її від світу відокремила прозора надміцна стіна, природа якої незрозуміла. Скидається на те, що всі за стіною – мертві, і вона – остання людина на землі. Чи передостання, бо уже з самого початку нас попередять: тут сталося убивство, в світі, в якому не залишилося людей, продовжують існувати убивства. А поки що вона день за днем більше двох років живе на тому клаптику за стіною разом із кішкою, псом і коровою, що так само є випадковими арештантами. Міська жінка мусить згадати своє сільське дитинство, щоб не померти з голоду, вона оживить в пам'яті свої воєнні спогади, коли була юнкою, щоб не збожеволіти від жаху невизначеності, вона знову переживає той період, коли була дружиною і матір'ю, щоб не захлинутися в самотності і розділи її бодай з тваринками, про яких піклується. Ми читаємо її нотатки, от-от закінчиться грифель в олівці, і ми більше ніколи її не почуємо, а поки що разом із нею проживаємо наново все її життя і учимося у неї виживати. Якоїсь митті вона зрозуміє, що тільки зараз – посеред спустошеної землі, відокремлена від світу стіною – вона абсолютно вільна. Не щаслива, а просто вільна. Те, що починається як жахастик, таки зуміє зрештою пекельно налякати.

Сергій Жадан, "Список кораблів" (Мерідіан Черновіц) – оригінальна поезія

Цю книжку промотували як найвідвертішу поетичну збірку Жадана – не збрехали. Список кораблів із назви стосується відомого фрагменту з "Іліади", це ясно. Ба більше: Гомер і саме "Іліада" активно проглядалися і в попередній збірці, і в наразі останньому романі Жадана. Значить, це таки важливо. Тут же ідеться про ту безкінечну кавалькаду кораблів, коли простий перелік має засвідчити подію, це раз. Просто назвати факт, просто задокументувати – і можна зробити вигляд, що ти пережив війну, що все залишилося позаду. Список кораблів, є така теорія, не Гомер писав, цей фрагмент додали до поеми пізніше, це два. Досвід, який ти пережив, може стати і скоріше всього стане твоїми віршами. А чим стають досвіди інших людей, коли ти робиш із них свої вірші? Власне, це координати "Списку кораблів" – назвати щось/когось, значить, відпустити, розказати чужу історію, значить зроби її своєю навіки. В книжці з віршу у вірш чергуються два стани (слова, які їх позначають акцентовані в кожному творі книжки). Дихати і співати. Хтось дихає або хтось співає, ніколи не одночасно. Десь на другій третині книжки "співати" зникає, сил вистачає тільки на те, щоби дихати, – і це дихання переривисте, хворобливе, з ядухою, з роками напрацьованим кашлем. Так про що книжка? Пішла з життя близька людина. І цей факт треба прийняти: поки хтось рідний помирав, твоє життя з коханнями, любовями й іншими дурницями тривало, коли хтось пішов назавжди, воно так само триватиме. Така природа факту. Під сумнів можна поставити факт. У віршах не сумніваються.

Володимир Аренєв, "Заклятий меч" (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) – оригінальна жанрова проза.

У перше воєнне літо дівча-блогерка втікає вночі на заколиханий легендами курган. Їй несила зараз бути дома, на війні загинув старший брат, і родина наче застигла в горі, тільки кричить ночами молодша сестра, що бачить сни про відьомські котли, не в змозі осмислити, в якому реально котлі згинув брат. Дівча стає свідком, як чорні археологи знаходять старовинний меч (а він таки існує, в основі повісті реальна археологічна знахідка). Артефакт звісно магічний і повʼязаний із родинною історією дівчинки. Цю історію нам і розказують, від давніх-давен. Жив такий собі Сноррі-вікінг, книжник і зубрилка. В родину Сноррі прийшла біда. Щоби захистити рідних, він укладає угоду з богами і отримує магічний меч. Цей меч ув'язнює душі тих, кого ним убили, зокрема, і брата Сноррі. Тепер він має позбутися меча, бо інакше йому не жити. Сноррі рушає в подорож світами, і позбудеться він не тільки меча, а й наївної віри в книжну мудрість, у свободу волі людини, в те, що пережите горе робить людей кращими (а от те, що воно робить людей кращими богами – безжалісними і безпам'ятними, це факт), в те, що за вчинки, за які ти взяв відповідальність, відповідати таки тобі, а не комусь іншому, і нарешті він втратить своє ім'я, переродиться отож на іншу людину. Коли втрата себе є порятунком? Захоплива подорож світами скандинавських міфів, яка виведе на стежку козацького фентезі. Це книжки про прощення. Тільки з одним "але": у який спосіб простити себе за зло, яке ти спричинив іншим? Події повісті тривають кілька століть, отже відповідь, либонь, така: довго, дуже довго.

Патрік Несс, "Поклик монстра" (переклад Ірини Савюк, Видавництво) – перекладна жанрова проза.

Шокуюче відверто ілюстроване і безжалісно чесне фентезі про те, як пережити смерть близької людини. Конору тринадцять, десь рік тому його мати захворіла, тривало лікування, була коротка ремісія, зараз іде загострення, і всім уже ясно, що мати помирає. Але вголос про це не говорять. Розуміє це і Конор, але не усвідомлює, наразі він злиться, дуже сильно злиться, що змушений опікуватися слабкою жінкою, що мусить проводити все більше часу з бабусею, з якою має непрості стосунки, бо вони обоє закриті і вперті, що батькові, який живе десь за океаном із новою родиною, байдуже до його проблем, що в школі до нього сформувалося особливе ставлення, через що його однокласники взялися до цькування. Однієї ночі до Конора завітав монстр. Він набув вигляду старого тиса, що росте на кладовищі поблизу Конорового будинку. Монстр має кілька імен: мисливець Герн, Зелений чоловік, Цернуннос; це все герої кельтських міфів, природно, що вони приходять до хлопчика на прізвище О'Меллі. Рівно о 12.07 монстр візитує хлопця, бо має йому розказати три історії, четверту ж мусить розказати сам Конор. Ці байки страх які жорстокі, всі вони так чи інакше обмірковують (не)справедливість світу чи те, що ми вважаємо за таку. Монстр прийшов, щоби зцілити Конора, щоби його злість отримала реальне втілення і реальний вихід. Конор має припинити злитися на себе, що не спромігся завадити материній хворобі. Ми завжди отримуємо допомогу, про яку просили, най, бува, і не готові до неї. Монстр прийшов на поклик "Допоможи мені".

Блаженніший Святослав Шевчук, Оксана Забужко "Леся Українка. Апокриф" (Комора) – оригінальна есеїстика.

Здається часом, що глибока есеїстика присвячена одній темі – шукати співрозмовника, який зможе зрозуміти думки і прагнення, узгодити не переконання, але узгодити наміри, спробувати злитися в один інструмент, щоб осягнути різні реальності. Така інтелектуальна туга цей жанр і визначає. Буває, що щастить і така людина знаходиться. В цій книжці звучать три самобутні голоси – Оксана Забужко, Святослав Шевчук, Леся Українка, – і вони чують один одного, і вони рівні між собою. Чотири довгі розмови й твори, про які ті бесіди відбулися. Враження складається: розгортається майже містерія. Безпосереднім предметом розмови стають християнські мотиви і теми в творчості Лесі Українки, але цим бесіда не обмежується. Хоча і цього б уже достатньо було: саме та складова її творчості або безграмотно замовчувалася, або безграмотно педалювалася, письменниця побувала і в атеїстках, і в єретичках, і в чи не екзегетках раптом. Стосунки Лесі Українки з християнством конфліктні – і в біографічному житті, і в творах, але це не заважає, а радше саме і обумовлює її глибоко релігійне мислення. Релігійний мислитель, саме так, про це книжка. Церква, релігія, віра – служіння, пізнання, причетність. В цих координатах триває розмова. Переживання духовного досвіду є дуже інтимним актом, такими є і "Апокрифи". Очевидно, що Забужко і Шевчук трактують Лесю Українку з різних позицій: філософії і кліру. Вони читали різні книжки, що їх сформували. І от вони написали одну спільну книжку – якраз з тих, що формують.

Тімоті Снайдер, "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка" (переклад Галини Герасим, Човен) – перекладна есеїстика.

Кілька детально описаних і тонко проаналізованих кейсів із новітньої політичної історії, від 2010 року до 2016-го. Новий курс Росії, формування "путінської більшості". Революція Гідності, анексія Криму, війна на Сході. Кібервійна, Брекзіт, посилення ультра-правих сил у Франції, праві диктатури в Європі. Втручання Росії у вибори в США, обрання Трампа. Снайдер міркує про докорінні зміни в самій парадигмі політики (що впливає на всі рівні життя, ясно). За 2010-і відбувся тотальний перехід, з'явилася нова форма політики, апробована в Росії, якою інфікувалася Європа і США, сенс якої – в несвободі. Снайдер називає її "політикою вічності" і протиставляє "політиці неминучості", що тривала до того. Політика неминучості: майбутнє несе більше за теперішнє, працюють закони прогресу, альтернативи їм нема, всі вчаться на помилках і уникають їхнього повторення. І момент, на який Снайдер звертає увагу: більшість країн ніколи не мали досвіду самостійних, не інтегрованих у великі союзи національних держав. У політиках вічності питання прогресу історії з порядку денного знімається. Натомість тепер важить циклічна історія жертовності: завжди є ворог, він завжди повертається, нема сенсу щось робити, адже ворог знову біля воріт. Нема відповідальних, є "одноосібні". Політика тепер – створення криз, робота уряду – захищати від загроз, а не підтримувати розвиток суспільства. "Політична гідність вимагає історії жахіть", – пише Снайдер, нові наративи нашаровуються на кістки чисельних жертв. О так, книжка Снайдера виглядає як страшнючий роман-антиутопія і дуже хочеться все списати на уяву автора, але нічого з того не вийде.

Вітольд Шабловський, "Як нагодувати диктатора" (переклад Андрія Бондаря, Видавництво Старого Лева) – перекладний репортаж.

Захоплений і уважний репортер якось подивився документалку "Кухарі історії", де серед героїв був особистий кухар Тіто і захопився ідеєю зробити книжку, базовану на розмовах кухарів диктаторів. Скільки вимагало роботи знайти цих людей, спонукати їх до відвертої розмови, зрозуміти, коли та розмова реально відверта, а коли твій інформант бреше просто в очі і не тільки тобі, а й собі, – годі уявити. Але зрештою така книжка постала. Шабловський мав зустрічі з людьми, які безпосередньо обслуговували диктаторські режими, в буквальному сенсі були службою – годували диктаторів. Кухарі Саддама Хуссейна, Іді Аміна, Енвера Ходжи, Фіделя Кастро, Пол Пота розповіли йому, як то було працювати з таким людьми і що то були за люди. Начебто відбувається олюднення тих, кого сама історія демонізує, але це таки репліка не про відсутність зла в людині, а про його, зла, банальність і тотальність. Процес поглинання їжі – чи не найприватніша з людських практик, і розмови ці – жах які особисті, навіть в тих моментах, коли відверто брехливі. Шабловський не викриває своїх героїв, він тонко натякає нам, коли їм не треба мати віри. Та зрештою, такі бесіди для них просто небезпечні, навіть із урахуванням того, що диктаторські уряди, про які ідеться, впали. Один-от взагалі заборонив називати його ім'я і подавати фото – страшно. Нині сорока дев'яти країнами світу правлять диктатори, репортаж Шабловського – не розвідка з історії, страва ще парує, її от-от подадуть до столу.

Олександр Корешков, "Серед овець" (Vovkulaka) – оригінальний мальопис.

Цей проєкт триває кілька років, 2020-го комікс поповнився четвертою книжкою. Антиутопія і алегорія, які – як і годиться – пишуться, виходячи з поточного політичного моменту: встановлення диктатур стосується і досвіду, який уже пережили, і застереження, яке треба почути, позаяк диктатура в цьому світі має відчутні ознаки олігархату і охлократії. А ще маємо цікаве вітання "Колгоспу тварин" Орвелла і "Маусу" Шпігельмана. Люди втратили право бути людьми, світ "Серед овець" заселений свинями (це номенклатура, апаратники), вівцями (робітники, різні всякі пролетарі), баранцями (юнь). Головний герой – вовк. Він працює на заводі, буквально "серед овець", але вовком же бути не перестав від того. Назріває ідеологічний конфлікт з керівництвом заводу, і він кидається в нього з головою. Система виштовхує того, хто їй загрожує – як ренегата, як зрадника, як ворога. У вовка в анамнезі – переслідування, його батьки так само не догодили владі. Він знає, що робити. От, наприклад, в четвертій книжці доведеться буквально виживати: вовка етапують до острівної в'язниці, де він підлягає "утилізації". (Ах які тут точно-жорстокі сцени насилля – натякну я на сюжет). Чистий малюнок, розкішні близькі плани, добра робота з перспективою, дуже точна імітація документів епохи – на рівні від газетної шпальти до відтінку сукна на костюмі апаратників різного соціального статусу (старшим читачам випаде зовсім не ностальгійна, а радше страшнувата подорож в минуле). Історія про людожерські режими, в яких уже нема людей. І за протагоніста в ній – хижак. Просто не буде.

Марджорі Лю, Сана Такеда, "Монстриця" (переклад Ярослави Стріхи, Рідна мова) – перекладний мальопис.

Точиться війна між Людьми, Древніми і Потаємниками. Майка Піввовк – юнка з Потаємників, її баба – королева з Древнього роду вовків. Її мати загинула, її батько невідомий. В її тілі живе демон, точніше один зі Старих богів, який виходить, щоби втамувати вічний голод плоттю таких самих, як Майка, потаємників і людей, на котрих Майка тільки зовні схожа. А ще в малій є бонус-сила, страшна, коли вона активується, дівчина втрачає частину себе, наразі Майка однорука. Майка – надміцна зброя, за нею полюють всі клани, фракції і королівства. Майка їх мала всіх… на думці. Вона шукає частини магічної маски, що пов'язує її з мертвою мамцею і таємничим татусем. Нереально красивий (в найкращому сенсі арт-деко) і добре продуманий фентезійний світ, в якому тривають пригоди дівчини зі складним характером, яка занадто жорстка і непередбачувана, щоб бути нецікавою картинкою. Психологічно глибокі персонажі поєднанні з техніками, що взорують радше мангу, ніж комікс. Один із аспектів історії – матріархат. В світі "Монстриці" жінки посідають всі важливі соціальні щаблі – від наглядачок до імператриць, стосунки між жінками не схожі на мрії про сестринство, радше це щось на кшталт воєнного братства за версією Платона. Лесбійські шлюби мають політичне значення, гетеросексуальні призначенні для відтворення радше. Один із небагатьох чоловіків в цьому світі намальований світло-сірими відтінками, його наче відселяють зі світу. Це названий батько Майки. Матріархат – це завжди про владу Матері. От Майка і вирішує свої проблеми з померлою мамою. А по дорозі видовищно відірве десяток-другий довбешок!

Мартин МакДона, "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані" (переклад Олекси Негребецького, Видавництво Анетти Антоненко) – перекладна драматургія.

Три п'єси, що уже стали класикою сучасного театру, від автора, що уже став легендою. "Людина-подушка" переспівує сюжет про Гамельнського щуролова і "Червоний капелюшок", окрім іншого. Письменника допитують через недавно скоєні убивства дітей, які підозріло схожі на аналогічні сцени в його автобіографічних(!) творах, він зізнається в злочині, аби врятувати реального злочинця. Занапастити – часом і значить врятувати. Принаймні в саркастичному світі МакДона. "Королева краси": сорокарічна стара діва отримує шанс налагодити особисте життя, її літня мати від того не в захваті, мамі доведеться умерти. У кожної жінки є свої версії минулого і теперішнього, вони не збігаються. Людей легше полюбити з усіма їхніми вадами, коли ти цих людей собі вигадав. Принаймні в іронічному світі МакДона. В "Споткані" чоловік готовий викупити у двох мутних ділків свою руку, що її відтяли двадцять сім років тому, та все ніяк не домовляться про умови купівлі-продажу. Руку він втратив ще в дитинстві, коли малолітні злочинці притиснули його до колії і навіщось вкрали потім кінцівку, обрублену колесами потяга. Те, що ти потребуєш, і те, що ти хочеш – різні речі, тому отримаєш ти їх зрештою за подвійною ціною. Принаймні в дотепному світі МакДона. Ці три п'єси між собою сюжетно не пов'язані ("Королева" взагалі належить трилогії, за яку тут самотужки звітує), але їхнє поєднання дає несподіваний ефект. Наче три розвінчані ілюзію про те, що ми вважаємо базовими цінностями. А надто кожен твір окремо – уже і сам собі шедевр (так, саме так).