10 років без Лу Ріда. Чому світові так самотньо без автора "Perfect day"

В останні роки музикант страждав на діабет і гепатит, у нього був діагностований рак печінки. Рід переніс операцію з пересадки органу в травні 2013-го, спочатку результати були обнадійливими, але 27 жовтня Лу помер у своєму будинку в штаті Нью-Йорк — на руках у своєї третьої дружини, відомої авангардної співачки Лорі Андерсон. Його тіло було кремоване.

Саме Андерсон організувала публічну церемонію на Мангеттені. Те, що відбувалося тим листопадовим днем у Лінкольн-центрі, поряд з басейном і терасою Пола Мільштейна, можна було порівняти лише з тим, як збиралися шанувальники "Бітлз" та Джона Леннона у Центральному парку після вбивства Джона у Нью-Йорку 1980-го. Не було промов та виступів запрошених зірок – а таких могло бути безліч, враховуючи вплив, який мав Лу Рід на всю сучасну музичну сцену. Протягом трьох годин із величезних встановлених колонок долинала лише музика самого Лу – як найвідоміші та найпопулярніші в масах пісні, так і відчайдушно експериментальні, безжальні до вуха обивателя фрагменти його спадщини, такі, наприклад, як трек "The Velvet Underground" під назвою "Sister Ray". Сотні ньюйоркців, що прийшли вшанувати пам'ять музиканта, який неодноразово оспівував місто, мовчки бродили на свіжому повітрі під таку знайому музику, зніяковіло й посміхаючись один одному – іноді крізь сльози. Братань і розспівування пісень хором теж не спостерігалося – пісні Лу завжди були призначені для одинаків, але того дня ці самі одинаки, як у зграю, зібралися в одному місці.

Лу і сам з дитинства відчував себе самотнім – і якщо світ не залишав його в спокої, то йому доводилося щодня доводити йому своє право бути тільки таким, яким він сам забажає. Він народився у Брукліні у 1942-му, у родині єврейських емігрантів. Мати була домогосподаркою, батько — бухгалтером, вони були звичайною сім'єю, яка намагалася вижити в нелегкі часи. Жодні креативні наміри юного Лу не заохочувалися, батьки хотіли бачити сина нормальною дитиною, яка дотримувалася правил, встановлених суспільством. Але він не був таким – ще в школі у Лу траплялися часті панічні атаки, він ріс нелюдимим юнаком з непередбачуваним характером. Але хлопець мав важливу особливість – він умів гранично концентруватися на тому, що його дійсно цікавило.

А по-справжньому захоплювали Лу в п'ятдесятих дві речі – література і рок-н-рол, що тільки-но з'явився. Серед улюблених авторів молодої людини були Едгар Аллан По та Артюр Рембо, він перечитував шокуючий "Голий Сніданок" Вільяма Барроуза, пізніше такою ж настільною книгою для Ріда став "Останній поворот на Бруклін", роман Г'юберта Селбі. Вже тоді Лу поставив перед собою завдання – писати такі рок-н-рольні пісні, які були б не просто набором римованих банальностей, а своїм змістом були б нітрохи не гірші за хорошу коротку розповідь.

Що ж до музичних уподобань Лу, то це були навіть не стільки Елвіс Преслі та Чак Беррі, скільки пісні в жанрі "ду-воп", дико романтичного різновиду ритм-н-блюзу, з певною послідовністю акордів, тобто прогресією — втім, все це тоді, у п'ятдесятих називалося "рок-н-ролом". Ніжну любов до "ду-вопу" Лу проніс через все життя — і це кохання дивним чином поєднувалася із захопленням такими авангардними композиторами, як Ла Монте Янг і захопленням платівками піонера фрі-джазу, саксофоніста Орнетта Коулмана.

У школі Лу став збирати свої перші групи, а його поведінка тим часом ставала все більш зухвалою – хлопець заперечував будь-які приписи, а якщо в якійсь компанії він почувався незатишно, то, за встановленими ним самими правилами, так само незатишно почуватися повинні були всі інші.

На жах батьків, Лу став виявляти гомосексуальні схильності – його, як автора-початківця, взагалі зачаровувало все заборонене. Батько та мати змусили сина пройти електрошокову терапію – мало не обманом заманивши його до клініки. На їхню думку, це мало позбавити Лу від нав'язливих думок про гомосексуальність. У тому, що саме таким був план батьків і лікарів, був упевнений сам Рід — це сильно зіпсувало стосунки Лу з батьком і матір'ю до кінця життя. З іншого боку, молодша сестра Ріда стверджувала, що такий радикальний метод лікування було вжито для того, щоб припинити часті нервові зриви у Лу. Як би там не було, після електрошоку молодик отримав проблеми з пам'яттю, а його нігілізм став ще більш очевидним. Через багато років Лу написав про цей досвід лякаючу пісню "Kill Your Sons" ("Убийте своїх синів"), що увійшла до його четвертого сольного альбому "Sally Can't Dance" в 1974-му, до іншої дуже життєрадісної платівки.

На початку шістдесятих Лу став студентом Сіракузького університету – він вивчав журналістику, літературу та режисуру. Крім цього, Лу відвідував заняття Корпусу підготовки офіцерів запасу при університеті — якийсь час він навіть був командиром взводу, але незабаром вирішив назавжди позбавити себе цієї долі. Лу вчинив при цьому дуже необачно – приставивши незаряджений пістолет до голови викладача. Але в іншому заняття приносили йому задоволення – особливо лекції з літератури, які проводив поет Делмор Шварц. Зазвичай не надто комунікабельний Лу швидко дружив зі Шварцем, який був старшим за нього майже на тридцять років — вони регулярно відвідували разом бари і пізніше Рід назве його "першою великою людиною, яку він зустрів". Шварц помре у забутті у знаменитому богемному нью-йоркському готелі "Челсі" від серцевого нападу через п'ять років після знайомства Лу — і не встигне застати славу свого учня. Рід присвятить поетові кілька пісень з одного зі своїх найкращих альбомів, платівки "The Blue Mask".

"The Velvet Underground"

Навчаючись в університеті, Лу познайомився з гітаристом Стерлінгом Моррісоном. А трохи пізніше, вже працюючи штатним автором пісень на малобюджетному рекорд-лейблі "Pickwick", Лу завів дружбу з людиною, співпраця з якою стане поштовхом для утворення гурту "The Velvet Underground". Цією людиною був Джон Кейл, що прибув до Нью-Йорка з Уельсу, – альтист, композитор, одна з найбільш недооцінених, але водночас важливих постатей в історії сучасної музики.

Спочатку між Лу Рідом і Джоном Кейлом встановилися досить дивні відносини. Вони розуміли, що в них багато спільного щодо музики та мистецтва в цілому, їх інтригував підхід один одного, але в той же час між ними практично відразу ж виникло вельми нездорове суперництво – воно могло бути причиною не тільки ненависті, а й звичайного рукоприкладства. Проте це додавало необхідних нервових вібрацій у музику "The Velvet Underground". До складу групи увійшли основний автор пісень Лу, Кейл, згаданий Стерлінг Моррісон, а також барабанщиця Морін Такер — дівчина, яка полюбила гру на ударних, почувши пісню "Ролінг Стоунз" "Not Fade Away" з її диким первісним бітом.

Група не мала абсолютно нічого спільного з тим, що відбувалося на музичній сцені в середині шістдесятих — якщо Кейл ще міг звернути увагу на платівку "Бітлз" "Revolver" і гідно оцінити її, то для Лу їх просто не існувало. З одного боку, його серце досі було в зворушливих п'ятдесятих, з іншого боку – Лу все більше приваблювали авангардні, дивні ідеї, що йшли від того ж Ла Монте Янга, який на своїх концертах-перформансах міг розтягнути одну-єдину ноту на кілька годин. Одягнені суцільно в чорне, цілодобово у темних окулярах, "The Velvet Underground" не звертали увагу на часто обурену публіку. Вони зі стійкістю та незворушністю дослідників грали свою галасливу, знущальну, і при цьому еротичну, захоплюючу та тривожну музику — серед какофонії гітар Ріда та Моррісона, альта Кейла та барабанів Такер раптом виникали крижані постаті холодної та небаченої краси. Але непідготовлена аудиторія часто була вже надто налякана і спантеличена, щоб гідно оцінити цю красу.

Тим часом гурт помітив не хто-небудь, а легенда поп-арту Енді Воргол, який саме на той час горів ідеєю поєднувати живопис, музику та кіно. Музиканти миттєво стали постійними мешканцями та одними з головних дійових осіб знаменитої арт-студії Воргола на Мангеттені – "Factory" ("Фабрика"). Енді відразу умовив Лу та інших прийняти у свої лави німецьку модель Ніко – вона співала з акцентом, який робив її вокал ще більш відстороненим, і візуально ідеально вписувалася до групи. Лу довірив виконувати Ніко свої найчуттєвіші пісні на кшталт "I'll Be Your Mirror" та "Femme Fatale" – дуже скоро між ними зав'язався роман.

Тим часом Воргол взявся продюсувати першу платівку колективу. Насправді, не маючи жодного музичного досвіду, і тим більше досвіду в звукозаписі, Воргол ніяк не впливав ні на звук гурту, ні на аранжування, ні на творчий процес. Але він знав, що робить – Воргол просто сплатив час у студії та надав Лу Ріду та колегам повну творчу свободу – професійні інженери звукозапису не мали жодного права диктувати музикантам, що і як треба робити, оскільки номінально продюсером значився саме Енді Воргол, а вони просто записували групу.

У результаті пластинка "The Velvet Underground and Nico", що вийшла в 1967-му, стала тим, чим стала — явищем, одним з основних записів двадцятого століття, вплив якого з часом стає тільки відчутнішим і очевиднішим. По суті, Лу записаними на альбомі піснями відразу здійснив свою мрію та амбіції — це не була рок-музика для підлітків, це були рок-номери для дорослих, досвідчених і вже не раз пошарпаних життям людей. Більше того, це були пісні, тексти яких були гідні книжкової полиці. Якщо гіпі на Західному узбережжі Штатів співали про вільне кохання та квіти, то Лу в Нью-Йорку співав про садомазохізм ("Venus In Furs") і про те, що драгдилер має мерзенну звичку запізнюватися ("I'm Waiting for the Man"). Любовна лірика, з іншого боку, була набагато ніжнішою та вдумливішою, ніж у більшості поп-хітів про високі почуття того часу – при цьому звук гурту залишався таким самим різким і нещадним, як і на їхніх концертах. Так ніхто не звучав у середині шістдесятих, і ніхто не писав пісні про те, про що співали Лу Рід і "The Velvet Underground" — навіть шановні Рідом Боб Ділан і Френк Заппа. Так, по суті, Лу винайшов той самий альтернативний рок, "інді" — коли протестувати можна було навіть проти того, хто протестує, бо робить це неправильно або недостатньо добре.

Тоді, в шістдесятих, "The Velvet Underground" по-справжньому дратували багатьох шанувальників нової рок-музики — вони були натуральними "великими невдахами", але культ, який виник через багато років після розпаду групи, не порівняти практично ні з чим. Легендарний саундпродюсер і музикант Браян Іно одного разу кинув фразу – "Першу платівку "The Velvet Underground" купили всього сто людей, але кожен із них організував свою власну групу". Іно практично не перебільшував.

The Velvet Underground не проіснували довго. Спочатку групу покинула Ніко, потім змушений був піти Джон Кейл – після того, як Лу заявив, що інакше він сам залишить колектив. Кейл наполягав на тому, щоб гурт продовжував свої авангардні експерименти, які досягли піку вседозволеності на другому альбомі "White Light/White Heat". Рід же, втомившись від безгрошів'я та ненависті широкої публіки, хотів писати приємніший матеріал. Останні два альбоми групи, "The Velvet Underground" (1969) і "Loaded" (1970) дійсно являли собою щось стриманіше і загальноприйняте, при цьому не втрачаючи особливий, терпкий смак пісень, які міг написати лише Лу Рід.

Але очікуваного комерційного успіху та повальної популярності не було – і Лу, глибоко розчарований, не тільки пішов із The Velvet Underground, він подумував взагалі кинути музику. Лу був настільки серйозним у цьому рішенні, що навіть близько року працював у фірмі ненависного батька – друкував на машинці документацію. Нічого далекого від того, чим він займався ще зовсім недавно, було неможливо уявити. Після всіх безумств, що творяться на "Фабриці" Воргола, після скандальних турів по країні The Velvet Underground, 28-річний Лу Рід намагався жити нормальним життям обивателя в будинку батьків на Лонг-Айленді і ходити щоранку на роботу, одягнувши костюм і краватку.

Лу Рід, Девід Боуї та "Transformer"

Але надовго Лу не вистачило – вже 1971-го він підписав контракт із лейблом "RCA" і почав записувати перший сольний альбом у Лондоні. Та платівка, яка називалася просто, "Lou Reed", ще не була видатною (хоча напевно вважалася б такою, якби була єдиним сольним записом Лу) — на ній Рід в основному заспівав пісні, які "The Velvet Underground" вирішили не включати в свої альбоми. Платівка, за винятком відкриваючого треку, відчайдушної і пульсуючої "I Can't Stand It", звучала напрочуд по-домашньому – що було деяким розчаруванням для нечисленних, але вірних старих шанувальників Лу. Він цілком міг повернутися у фірму батька – але на допомогу вчасно прийшов Девід Боуї, чи не перший фанат The Velvet Underground у Британії, який саме тоді ставав глобальною суперзіркою у своєму легендарному образі Зіггі Стардаста.

Справа в тому, що та сама перша платівка групи, "The Velvet Underground and Nico", потрапила до Девіда ще до того, як вона вийшла в Штатах — це був пробний екземпляр, ще без обкладинки. Один із перших менеджерів Боуї, Кен Пітт, опинився у справах у Нью-Йорку, на "Фабриці" у Воргола – і той вручив йому платівку. Знаючи дивні уподобання Девіда, менеджер привіз йому вініл. Боуї був у захваті від почутого, відразу ж вирішивши собі, що група Лу Ріда – найкраща у світі. Боуї примудрився навіть включити кавер на ту саму "I'm Waiting for the Man" у свій концертний репертуар – знову ж таки, за кілька місяців до появи дебюту The Velvet Underground на американських прилавках.

Після відносної невдачі з першим альбомом, Боуї зустрівся з Лу, який все ще перебував у Лондоні, і запропонував свої послуги як продюсер і аранжувальник – разом із гітаристом свого гурту "The Spiders from Mars", Міком Ронсоном. Гордий Лу міг відповісти Девіду в самій різкій формі, але його зворушило щира любов Боуї до "The Velvet Underground" — у результаті Рід погодився з пропозицією спробувати себе як зірка глем-року, що тільки зароджувався.

Так, Боуї та Ронсон чудово аранжували хітовий альбом Лу під назвою "Transformer", який дійсно перетворив його з культового героя контркультури попереднього десятиліття на справжню рок-зірку сімдесятих. Але головними були таки пісні, а не їхні аранжування. На цій платівці було записано відразу кілька шедеврів сольної кар'єри Лу, відомих не лише його шанувальникам – а саме та сама балада "Perfect Day" та перший справжній хіт Лу, пісня "Walk On the Wild Side". Перша з них була натхненна відносинами Ріда, що дуже млосно починаються, з його майбутньою першою дружиною, Бетті Кронстад, а точніше їхньою прогулянкою в Центральному парку Нью-Йорка. Виникла легенда, що насправді Лу співає про свою героїнову залежність, цей міф музикант розвіяв набагато пізніше. Лу без жодних двозначностей наполіг на тому, що він співав тільки про те, про що буквально оповідав текст пісні – простий ідеальний день, проведений у парку з коханою людиною та пляшкою сангрії.

Пісня ж "Walk On the Wild Side" була прецедентом, аномалією та нескінченно зухвалим з боку Лу вчинком. Вона примудрилася стати хітом у першій двадцятці американського хіт-параду і заполонити собою радіоефір – при цьому кожен куплет у пісні без жодного сорому розповідав про скандальних персонажів, що тусувалися на тій же ворголівській "Фабриці". Вперше в радіохіті згадувалася трансгендерність, оральний секс та чоловіча проституція. Але оскільки при цьому вживався в основному мало кому зрозумілий вуличний сленг, цензори проморгали можливість заборонити цей нахабний ляпас Лу істеблішменту. Це при тому, що про всяк випадок було підготовлено цензурований варіант пісні, але радіостанції по обидва боки океану воліли програвати саме оригінал.

Лу став коротко стриженим пергідрольним блондином і перетворився на справжню рок-н-рольну тварину (саме так називався її чудовий концертний альбом того періоду – "Rock'n'Roll Animal"). Не дивлячись на свій шлюб, Рід оголосив себе геєм, на сцені став зображати, ніби коле себе у вену — загалом, робив усе, щоб шокувати ще не дуже досвідчену рок-аудиторію сімдесятих. Музикант справді в середині десятиліття став серйозно залежним від наркотиків та алкоголю — це навіть одного разу призвело до бійки з Боуї, який наважився сказати Лу, що не працюватиме з ним, поки він не замислиться про свою поведінку.

Втім, Боуї був дещо непослідовним – ніщо не заважало йому працювати з ще одним своїм американським героєм і помітною фігурою контрультури, а саме з Іггі Попом та його гуртом "The Stooges". Іггі знаходився на піку наркотичного чаду, коли він записував під керівництвом Боуї в 1973-му свій найвідчайдушніший диск – безвихідну, але при цьому шалену платівку "Raw Power". Час від часу вони зустрічалися втрьох – Лу, Іггі та Девід, їх пов'язували не лише творчі, а й суто дружні стосунки, але, на жаль, вони так і записали нічого втрьох. З усієї трійці саме Лу Рід був справжнім генієм і новатором одночасно – незважаючи на всю геніальність та артистизм Боуї, якраз новаторських якостей першовідкривача йому не вистачало. Звичайно, Лу помирився з Девідом після тієї бійки — і в 1997-му їхнє спільне виконання "I'm Waiting For the Man" стало найчудовішим моментом концерту, присвяченого 50-річчю Боуї в нью-йоркському "Медісон-сквер-гарден".

Але в тому ж 1973-му Лу записав свою нову платівку вже без Боуї – це була його найамбіційніша робота на той час, шедевральний альбом "Berlin", гідно оцінений лише через багато років. Ця платівка була рівною мірою як романом, викладеним у піснях, так і справжнім фільмом для вух, який "знімався" за допомогою саундпродюсера Боба Езріна, тим самим, який працював через кілька років з "Пінк Флойд" над альбомом "The Wall".

"Берлін" на той час вийшов чи не найдепресивнішим записом в історії поп-музики, випередивши в цьому сенсі навіть похмурі платівки Леонарда Коена. Публіка ще явно не була готова до почутого – шокуючої історії трагічного та жорстокого кохання Джима та Керолайн, пари наркоманів. Домашнє насильство, відібрані соціальними службами діти, суїцид – все це було занадто для публіки, яка тільки-но встигла полюбити Лу за "Perfect Day".

Тоді "Берлін" записали в невдачі, і Лу під тиском свого лейбла змушений був у 1974-му записати дохідливий і бадьорий поп-роковий альбом "Sally Can't Dance", який повернув його до хіт-парадів. Але Рід не пробачив фірмі "RCA" цю свою поступку. Коли наступного року за контрактом настав час видавати новий альбом, Лу незворушно надав у розпорядження лейбла більше години шуму зворотного зв'язку і хаотичний жахливий гул, досягнутий за допомогою гітарних ефектів – все це було змікшовано Рідом на різних швидкостях. Ще в шістдесятих Лу мав звичку налаштовувати всі гітарні струни на одну ноту і влаштовувати звукові оргії разом з "The Velvet Underground" — але навіть вони не йшли в жодне порівняння з тим, на що Рід зважився цього разу. Лейбл був змушений випустити це катування у вигляді подвійного альбому "Metal Machine Music" — не дивлячись на тисячі повернень у перші ж дні, в 1975-му році "RCA" все-таки вдалося продати близько сотні тисяч екземплярів платівки. Тим не менш, ніхто ще, крім Лу Ріда, не показував індустрії на той час середній палець такого розміру.

Альбоми другої половини сімдесятих, випущені вже на лейблі "Arista", були вдалими, і влаштовували як публіку, так і самого Лу, який знову не відчував, що зраджує себе — особливо це стосується платівки 1978-го "Street Hassle" та цікавого концертного альбому "Live: Take No Prisoners", записаному у нью-йоркському клубі "The Bottom Line". На цій платівці Лу більше говорить, ніж співає – виступаючи практично у ролі стендап-коміка, сперечаючись із публікою та коментуючи власні тексти. Більшість інших рок-зірок виглядали б у такій ситуації вкрай нерозумно – але тільки не Лу Рід.

У той же період алкоголь і метамфетамін почали представляти більш ніж серйозну небезпеку вже не просто здоров'ю, а життю Лу. Давно розлучений із першою дружиною, він жив разом із трансжінкою на ім'я Рейчел, яка була його музою та особистим перукарем. Вони жили в квартирі Лу, в якій завжди панував жахливий безлад і в якій пара нескінченно з'ясовувала стосунки. Зрештою, Рід познайомився з британським дизайнером Сільвією Моралес, одружився з нею, і з її допомогою на початку вісімдесятих остаточно зав'язав з алкоголем та наркотиками.

Тверезий Лу Рід

Після того, як Лу став вести виключно здоровий спосіб життя, твовення пісень вийшло на новий рівень. На записах вісімдесятих, особливо на згаданій чудовій платівці 1982-го року "The Blue Mask", шанувальники почули іншого Лу Ріда – гранично зібраного та сфокусованого, як ніколи спостережливого, вже звично відвертого, але без нав'язливого бажання шокувати. Це була щирість старого друга, що ділиться найпотаємнішими таємницями та секретами – саме таким був тепер Лу для своїх справжніх шанувальників через 15 років після виходу дебютного альбому The Velvet Underground. Тверезі вісімдесяті Лу закінчив на такій же високій ноті – платівкою New York, одою улюбленому місту, яка не завжди була любовним посланням. Жоден інший автор пісень, включаючи Ділана, не користувався настільки письменницьким, іноді навіть репортерським підходом під час написання пісень – таким могли зайнятися репери, але Лу використав гітару, а не хіп-хоповий біт.

На початку дев'яностих Рід продовжував перебувати у блискучій формі. Він записав несподівану спільну платівку "Song for Drella" з колишнім колегою по "The Velvet Underground" Джоном Кейлом, присвячену пам'яті Енді Воргола. Прослуховування альбому давало таке ж уявлення про художника, як прочитання добре написаної біографії – а може, ще точніше. Потім був записаний один із найбільш вражаючих в історії сучасної музики альбомів про смерть, платівка "Magic and Loss" — натхненна втратами близьких друзів Лу, вона була дивно умиротвореною, але цей спокій автора був результатом довгих болісних роздумів та досвіду, який міг або зламати, чи дати сили продовжувати жити далі.

Лу Рід у новому столітті

Наприкінці дев'яностих Лу одружився втретє – зі згаданою уже співачкою Лорі Андерсон, це були найстабільніші і найбільш зворушливі стосунки у житті Лу. У новому столітті його продуктивність помітно знизилася, але нові проекти Лу завжди ставали справжньою подією – такими, наприклад, як грандіозний альбом 2003-го The Raven, натхненною літературною спадщиною Едгара Аллана По. Це було справжнє дійство, в записі якого брали участь, окрім Девіда Боуї, актори Віллем Дефо та Стів Бушемі.

Від Лу до самого кінця можна було чекати чогось провокаційного та нечуваного – саме таким був його останній альбом, випущений за життя. Під завісу кар'єри він не став вдаватися до рефлексії. Навпаки, платівка "Lulu" 2011-го року, записана цілком і повністю з усім відомим гуртом "Metallica", була черговим викликом як давнім шанувальникам, так і самому собі. Запис, натхненний п'єсами німецького драматурга Франка Ведекінда, був серйозним випробуванням для слухача – але він коштував витрачених зусиль. Хтось порахував платівку шедевром, хтось – катастрофою. Але в ній відчувалися ті м'язи, які були в піснях музиканта завжди, і відчувалося те саме натхнення, яке супроводжувало Лу Ріда все його життя.