Режисер Володимир Тихий: Фільм "Брама" – це соціальна казка з модернізованими мавками і аномаліями
Ця історія має всі ознаки сюрреалістичної комедії. У центрі сюжету - сім'я диваків, який живе неподалік від сумно відомого Четвертого реактора. Глава сім'ї - баба Пріся - боєць за самою своєю природою. Вона дружить з русалками, підбадьорює себе поїданням галюциногенних грибів і нагороджена орденом "Червоної зірки" за те, що у війну ліквідувала дванадцять есесівців. З нею живуть онук Вовчик і дочка Слава, яку свого часу кинув чоловік. Несподівано їх розмірене життя закінчується - бойова баба Пріся отримує містичне попередження про катастрофу, відбудеться найближчим часом, і готується протистояти инфернальному злу. У головних ролях знялися Ірма Вітовська та Віталіна Біблів.
Ми розпитали режисера Володимира Тихого про історію створення фільму.
- Я давно вже працюю з Ірмою Вітовською, ще до того, як вона стала зіркою в шоу "Леся+Рома". Ми з нею зустрічалися на різних малобюджетних телепроектах, і її бажання, навіть покликання грати серйозні драматичні ролі я знав досить давно. Вона запрошувала мене на все її театральні вистави. Так я опинився на виставі "Сталкери" за п'єсою Павла Ар'є "На початку і в кінці часів" на Малій камерній сцені Молодого театру. Звичайно, це був чистий театр - коли актор знаходиться на відстані витягнутої руки від тебе. Там, звичайно, працювала потужна магія живого дії, але з іншого боку я побачив, що це класна драматургія, яка будується саме на характерах, не на події. Адже останні роки саме такої драматургії бракувало скрізь - і в театрі, і в киносценариях. Це засіло в голові. Моя дружина, Юлія Шашкова, сказала після вистави: "Ти ж розумієш, що людина пише для кіно?" Це варилося більше півроку, і я вирішив поговорити з Павлом Ар'є щодо екранізації. Звичайно, п'єсу було адаптувати до сценарію. Він погодився. Почали писати сценарій для п'єси, і так все і почалося.
- Найбільш важлива задача - втілення того сакрального зла, яке протистоїть бабі Присе, а для цього, звичайно, потрібні інші, ніж у театрі, способи втілення таких речей. Тобто спочатку ввести на рівні сценарію цю силу, присутню в Зоні відчуження, тут не можна було взяти ще одного як завгодно хорошого актора, який би все це зіграв. Тут повинні працювати спецефекти, які в українському кіно ще дуже слабко розвинені, немає відповідної стабільної індустрії. Тобто з цим довелося повозитися. Ідея не нова, але дуже клопітно було її втілювати. Нам допомагали фрілансери, які паралельно працювали в інших комерційних проектах, мало не в розробці комп'ютерних ігор. Але це рутина, яка є в кожному фільмі і яка - найбільший ворог кожного проекту.
"ДС" Вас не насторожувала затасканість теми? Про Чорнобиль написано і знято гора творів. Знімальні групи з різних країн у Зоні відчуження присутні майже постійно.
- Чим ця п'єса бере - тим, що це як раз не традиція "матрьошок" від Чорнобиля. Те, що мені дуже імпонувало те, що це не про героїв, які зі всього СРСР зібралися рятувати світ. Так, це дійсно був героїзм. Але ж мало хто говорить про регіоні, про величезному шматку дуже самобутньою, дуже цікавою території України - про Полісся. Яке живе, незважаючи на всі катаклізми. Ми багато їздили по нього їздили і багато чого бачили. Так і наше кіно - не про катастрофу, а про такий пост-апокаліпсис.
- Вони всі були добре знайомі з матеріалом, тому що грали ті ж ролі у виставі. Але все одно довелося багато попрацювати, тому що там принципово інші образи, інше ставлення, інші акценти. Знання тексту і досвід театральної постановки слугували фундаментом, на якому будувалося абсолютно інша будівля. Це був цікавий виклик, тому що, навіть незважаючи на репетиції, на майданчику все відбувалося з нуля. Народження нових смислів, як глобальних, так і локальних - по місцю, по кадру. Ми мали можливість дуже добре імпровізувати. Команда показала себе чудово, з оператором ми спрацювалися ще у "Вавилоні 13". Колективно могли собі дозволити нормальну свободу на майданчику.
"ДС" Так, але ж усім кінорежисерам відома така біда, як пафосна театральщина, до якої наші актори дуже схильні.
- Це не біда, швидше нюанс. Яким би досвідченим актором ти не був, все одно знімальний майданчик - це стресова ситуація. Це рівень умовності, обмежений рамкою кадру, а збоку стоять персонажі, які буквально перед тим, як ти почув команду "Почали!", обговорювали зовсім інші питання. Ти хапаєшся за шаблони, які в тобі вже відпрацьовані, підсвідомо дієш за звичною схемою. І навіть якщо ти ні коли не знімався, ти чистий непрофесіонал, то все одно будеш відтворювати те, що бачив, наприклад, в телесеріалах. Починаєш видавати той шлак, який бачив, але який ти в житті не показуєш, звичайно. Доводиться з цим боротися. Розкутість - це дар, який зустрічається рідко. Тому повинен бути постійний процес, серйозна психологічна робота в залежності від особливостей актора.
- У нас була ідея показати його в селі зона часткового відселення, де у нас була друга локація. Думаю, після прокату покажемо там. А так до нас звернувся - познайомилися під час зйомок - Олександр Сирота, один з ідеологів пожвавлення відчужених територій через культурні акції. Він один з найкращих провідників по Зоні. Він запропонував організувати показ для працівників, які після аварії переїхали в Славутич і їздять працювати вахтовим методом в Зону. Прем'єра пройшла в Будинку культури міста Чорнобиль. І це було випробування як для тексту, так і для самого фільму. Павло і я розуміли, що це досить фантастична історія з мавками та аномаліями, всі ці міфи там модернізовані, але все одно це казка по суті. Феноменально те, що чорнобильці були надзвичайно вражені, говорили: "Ялинки-палиці, я тут народився і виріс, тут працюю все життя, у нас тут показують фільми про Чорнобиль, про нас і по телевізору, і в нашому клубі, але я вперше бачу кіно, яке розповідає не про наслідки ядерної катастрофи, а про нас, про людей, які живуть тут, про наші проблеми". Вони по черзі підходили і говорили, що правда, що так воно і є, ось так ми і живемо. Звичайно, там і соціальні моменти закладені - щодо відносин самоселів з місцевою владою. Але і колорит, і мова - теж. Їм сподобалося те, що та правда, яка сформувалася десь всередині, так точно показана.
- Ця територія чекає інвестицій та людського ресурсу. Індустріальних рішень. За фактом ж там нічого не відбувається. Там ліс, і все. Дуже важливо в першу чергу повернення цієї території як споконвічних українських земель з дуже цікавим бекграундом, який там існує. Вони повинні повернутися в нашу свідомість у першу чергу. По суті зараз Полісся пов'язане з певною травмою. З іншого боку, якщо говорити про власне землі, то це як поле, залишене під паром. Земля відпочиває, природа відпочиває. Але там є місця, де розпад радіоактивних елементів розтягнеться на мільйони років - тобто люди там вже не будуть жити ніколи. І ця історія не зміниться, і це прокляття, і не тільки для України, а й для всього людства. У певних категоріях, колективна відповідальність людства перед життям на землі існує.
- Йдемо на пітчинг патріотичного кіно, будемо просувати проект військової комедії "Бліндаж" про добровольців, про якійсь точці, яка виявляється в центрі воєнного катаклізму. В першу чергу це бажання спробувати сприймати війну не тільки як травму, а звернути увагу, що, наприклад, відбувся ренесанс активного усвідомлення громадянської відповідальності пострадянських українців, які раптом несподівано і для своєї й для путінської влади встали на захист своєї країни. Звучить, може, і дещо патетично, але по суті так і є.