Георгіївська стрічка як котяча мітка або кому потрібен #Папанаш
У кожної країни є свій національний свято. День Незалежності - у країн, яким незалежність далася непросто. Або День конституції - у тих, хто пройшов непростий шлях до демократії. День національного примирення і єдності - у тих, хто зумів домовитися з самим собою. Або День народження короля/королеви - у тих, хто знайшов красу в монархії або змусив монархію знаходити красу в її нинішньому становищі. День якогось особливого святого, з чиїм подвигом пов'язане щось дуже значуще для формування нації та країни.
Для Росії, судячи з усього, таким днем стає День перемоги. Стає у нас на очах - тому що ще кілька років тому це був, звісно, значний свято "зі сльозами на очах", з парадом на Червоній площі, але все ж без сакралізації, що доходить до фарсу. Можна здивуватися тому, що обрана саме перемога. Але з очевидних причин це не могла бути ні "незалежність", ні "конституція", ні монархія, ні навіть, навпаки, якесь "взяття Бастилії". Таким святом не став і День народної єдності - хоча спроби були. Але вони провалилися. А оголосити день Останкінської вежі не здогадалися. Втім, ні, справа не в цьому. А в тому, що це було б занадто чесно.
Тепер вибір зроблений: місце "головного свята" зайняв День перемоги. Вибір настільки ж виграшний, як своєчасний. "Перемога" легко мифологизируется, і в той же час все виправдовує. Переможців, як відомо, не судять - і ця "непідсудність" містичним чином поширюється на всі вічні покоління "народу-переможця". Якщо вони добре і віддано служать своєму новопрославленному божеству. Всі причетні до цього багатолика "народу" - праведні, всі неправедні - непричетні. Головне, міцніше стискати в мозолястих руках благодатометр, дотримуватись канонічну "звільнену" територію, підкріплювати анафеми пострілами і просувати в маси у вигляді добре продаються брязкалець - в тому числі, дуже гламурних. Чому б ні? Якщо натільний хрестик може бути ювелірною прикрасою (я вже не кажу про архієрейських панагіях) - чому не бути кольє у вигляді георгіївської стрічки з діамантами?
Втім, коли гламурно - півбіди. Гірше, коли хрест дає ім'я і виправдання гекатомбам і аутодафе. Те ж можна сказати і про георгіївських стрічках. Власне, вони мають таке ж відношення до перемоги над нацизмом, як жертва Христа - до хрестових походів. Справжнє призначення цього "релігійного символу" - позначати. З цієї "пометочной" функцією георгіївської стрічки ми тут, в Україні, добре знайомі. Нею "позначають" людей, і території - все, що може бути "причетним". "Позначають" в самому що ні на є котячому сенсі цього слова. Саме так - по-котячому раз шкодливо і нахабно - позначали території Криму і Донбасу, і в залежності від того, наскільки добре трималися ці "мітки", перебував чи не знаходився хтось, готовий вступити в бійку, приходила або не приходила війна.
У цьому немає нічого дивного і навіть просто особливого: той, хто обожнює перемогу, обожнює війну.
А от з татом Франциском, якого "помітили" колорадській стрічкою, стався самий звичайний конфуз. Який може статися з кожним, до кого в гості прийшов котик. Він позначив, а тато, будучи привітним господарем, поспішив згладити незручність - поплескав його по вухах і виголосив чергову "усі-пусі, який пушистенький". Світ облітає пікантний знімок: тато і котик з задертим хвостом. У соцмережах - де котики на особливому рахунку - відбувається прогнозований обвал: хтось радіє, хтось обурюється, хтось кривиться від огиди, хтось знизує плечима - мовляв, з кота взяти. А хто-то з неповторною інтонацією волає з даху "#папанаш!"
У тому ж ключі "котячих міток" я б розцінювала історію про те, як Києву на алеї міст-героїв в Москві не дістався вінок. Деякі, здається, знайшли принадність у тому, що організатори демонстративно проігнорували Київ. А адже краса була. Тому що алея міст-героїв в Олександрівському саду Кремля - збірний образ списку трофеїв, титулів кремлівської корони і дружин в імперському гаремі. Цікаво, творці цього символічного відплати "юді-Києву" самі зрозуміли, що цим игнором вони продемонстрували справжній сенс цієї алеї-списку? І що від війни тут - рівно нічого. Алея - це сонм "праведних", а не воювали і страждали. Те, що Київ до цього списку більше не належить, мене, наприклад, потішило. Ще б якось саму цю "тумбу" звідти прибрати... Але, гаразд, не будемо "переписувати історію" - з цим і без нас, як бачите, відмінно справляються.
Все задоволення, втім, зіпсувало наше посольство, яке кинулося виправляти "історичну несправедливість" шляхом покладання вінка до нашої "тумбі". Хоча людина з невеликим смаком і здоровим глуздом оцінив би і порожнечу цієї "тумби" і те, що на ній замість казенних кошиків з гвоздиками з'явилися "неформальні" букетики від перехожих. Але немає. Не оцінили. Поспішили своїм офіціозом відшкодувати "несправедливість" їх офіціозу.
І це, на жаль, був дуже знаковий український жест.
Наше благородне "ніколи знову" епідемічно протиставляється їх "можемо повторити". Наші червоні маки-рани, зрозуміло, проникливі, в той час як їх георгіївські стрічки - фейки і котячі мітки. Ми сумуємо - вони радіють. І ми, звичайно, виглядаємо куди шляхетніше, адекватніше і гуманніше, ніж вони.
Але справа не в цьому. А в тому, що завжди і бесперечь - "ми і вони". Не віддаючи собі звіту в тому, "ми" зливаємося з "ними" у нерозривній пострадянському дао. Ми настільки міцно засіли в цьому гегелівському єдності, що навіть коли нас "не помітили", ми кидаємося заперечувати. Якщо описати наші стосунки в романі, то він піде у продаж під значком "кислотні відносини". Це коли разом не просто тісно - смертельно небезпечно, а нарізно не те що "нудно", а нестерпно прісно. Коли "ми" набуває значення, сенс, саме існування не всередині самого себе, а тільки в протиставленні "їм".
Ні, я зовсім не згодна з тими, хто вважає, що Росії нам слід просто "забути" і жити так, ніби її немає на карті. На жаль, вона там є. І зараз зовсім не час розігрувати страуса: війна - поганий фон для того, щоб робити вигляд, що неприємний тип "не існує". За ним потрібно слідкувати, його потрібно вивчати, прислухатися до обмолвкам пропагандистів, придивлятися до регіональних стрічок новин. Але при цьому абсолютно необхідно дотримуватися емоційну дистанцію. Або в нашому випадку, швидше, - карантин. Тільки тоді Росія з нав'язливої ідеї, якою вона є, перетвориться, нарешті, в те, чим вона є насправді - у ворога. Якого не потрібно ні любити, ні ненавидіти, ні проклинати, ні бажати добра - з яким потрібно просто воювати. До перемоги.
