"Наше вуду гідно Голлівуду". Як чаклують українці

Приводом для написання цього матеріалу стала цікава, але дуже показова історія. У фейсбучной групі, де жителі одного з подільських райцентрів діляться місцевими новинами і плітками, одна з учасниць виклала фотографію страшненькою нитяною ляльки, яка супроводжувалася питанням: "Як ви думаєте, що це?".

Тут же широка громадськість висунула версію, що це "лялька вуду", після чого послідували різноманітні поради, як з мінімальними втратами для карми позбутися небезпечного чаклунського артефакту. В кінці ж вийшло незручно. "Це ми з восьмирічною донькою зробили в рамках домашнього завдання з ручного творчості!", - пролила світло на загадку автор фотографії.

Суть історії в тому, що сьогодні навіть в самій далекій українській глибинці населення відмінно обізнаний про вуду і його основних ритуалах. А от запитайте середньостатистичну райцентровскую тітку, що таке, наприклад, синтоїзм, вона тут же і "зависне".

Широкою рекламою культ вуду зобов'язаний Голівуду і американських телесеріалів. Кінематографісти залюбки вводять у сценарії епізоди з вудуистскими обрядами та ритуалами, особливо, якщо потрібно нагнати жаху на глядача.

Крім небувалої популяризації вуду кіношники неабияк зіпсували суть вірування. У суспільній свідомості це виключно втикання голок у нещасних ляльок, наведення псування та інші дистанційні вбивства і каліцтва. Насправді ж всі ці ляльки з голками - лише незначна і дуже маргінальна частина культу, колись сформованого чорношкірими рабами на базі анімістичних (віра в духів африканських вірувань і християнства.

Більшість адептів вуду щиро вважають себе добрими християнами, ходять на меси, регулярно сповідаються та причащаються. До жерців вони звертаються лише у випадках, коли потрібно оперативно вирішувати різні життєві проблеми - поправити здоров'я, закликати удачу або грошовий успіх, вирішити кар'єрні справи і сердечні і, таки так, напаскудити ближньому. Але останнє, на відміну від показаного в кіно, рідкість, а подібні обряди проводить лише незначна частина жерців.

У вудуїстських обрядах широко використовується християнська атрибутика - розп'яття, ікони, фігури Діви Марії і святих, облатки для причастя, церковні свічки, свята вода, та інше.

По своїй суті, українська народна релігійність - справжнє "вуду", тобто - синтез давніх анімістичних і язичницьких вірувань слов'янських племен з прийшлим християнством. Хіба що це не так яскраво виражено - наш народ, все ж, знайомий з християнством понад тисячоліття, а вудуїсти - тільки два століття. Відповідно, язичницьке спадщина у нас давно згладилося, але нікуди не зникло.

Досить, наприклад, згадати, як "Скотський Бог" Велес трансформувався у Святого Власія з тими ж функціями (покровитель худоби). В образі швыряющегося блискавками пророка Іллі легко вгадується повелитель грому Перун. А про гулянку на Івана Купала з сиганием через багаття взагалі промовчимо.

Язичництво проглядається навіть у тому, як в Україні відзначають головні християнські свята. Наприклад, класичне сімейне застілля на "святвечір" (російськомовний "святвечір" відкинемо, як чужий нашому народу) не тільки сповнене магічними дохристиянськими ритуалами, але й прямими зверненнями до древнім божествам, зокрема, закликання Морозу: "Морозе, Морозе, іди до нас куті їсти! А як не прийдеш, то і в петрівку не приходь, бо будемо тобі кийками бити!". Знамените "водіння кози" на наступний незабаром за цим "Щедрий вечір" - це теж язичництво чистої води. До речі, паски ("паски"), ті самі, які традиційно освячують на Великдень - теж привіт з язичництва. Паска - стародавній фалічний символ, а біла глазур та пофарбовані зерна злаків, якими посипають традиційну паску, ніщо інше, як символічне насіння. Паска - символ пробудження (зачаття) нового життя, весни і родючості.

Як і у африканців штату Луїзіана або на Гаїті "українське вуду" має своїх "жерців" - ворожбитов, ворожок та інших мольфарів. Коло їх обов'язків детально зафіксований в "Енеїді" Котляревського, де в ролі Кумской сивіли поет показав традиційну українську ворожку:

На світі всячину я знаю,
Хоть нікуди і не ходжу,
І людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу:
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать
Шепчу - уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.

Розшифруємо: "трясця" - лихоманка і навіть малярія; "завушниця" - запалення завушних залоз з пухлиною; "уроки" - нещастя і хвороби, викликані "пристрітом" ("наврочити"); "волосся" - пухлина з наривом.

Автору невідомо, наскільки видовищними є всі вищеперелічені дійства, але "виливання переполохів" (ляку) по яскравості і драматизмом нічим не поступається настільки улюбленим Голлівудом обрядів вуду.

Тут не обійтися без мемуарів.

Почнемо з того, що автор був "неправильним онуком". Нормальні онуки на канікули відправляються на село до бабусі-дідуся. "Ненормальні" їдуть з райцентру до Харкова. Одного разу турботлива бабуся вирішила підняти культурний рівень залітного онука і організувала культпохід в зоопарк і музей. У зоопарку стався перший інцидент. Незважаючи на крики бабусі: "Куди! Там же змії!! Испугаешся!!!", подконвойный таки ломанувся в серпентарій. На жаль, там нічого страшного не виявилося, а скрутившиеся у вузли шланги дитини не вразили. Далі був музей. І там зустрівся ВІН! Череп!

По поверненню з культпоходу Череп став ввижатися у кожному темному кутку, а вночі, коли вимикали світло, так взагалі всюди. Дитя навіть почало писатися, що в такому віці - ганьба. Минуло кілька жахливих днів, а особливо ночей, і бабуся вирішила, що ситуацію потрібно рятувати. На терміново скликаному общедомовом бабсовете (було присутнє майже все пенсійне населення п'ятиповерхівки) був винесений вердикт: недалеко від Харкова є Обізнана Людина - він точно допоможе.

До села Комарівка було близько півгодини електричкою. Далі курною стежкою між лопухів, кудахчущих курей і злобно гавкаючих з дворів собак. Де живе Дуже Шанована Людина, стало зрозуміло відразу: двори звичайних комаровцев оточували похилені хирляві штахетник, а тут - свіжопофарбований яскравою зеленою фарбою високий дощаний паркан. Мешкав за парканом "шаман" славився широким спектром умінь і навичок, в тому числі знав, як "виливати переполох".

Процедуру не забути до смерті. В кімнаті зачинили віконниці, від чого вона занурилася в морок і з усіх кутків тут же вилізли Черепа. Світилася лише лампадка перед іконами (що викликало німий протест в ідеологічно-правильному октябрятском самосвідомості).

Далі на підлозі розклали ритуальні сокири. Від звичайних вони відрізнялися топорищами, поцяткованими чимось церковнослов'янською, і блискучими відполірованими лезами. Вони-то і повинні були рубати переполох-переляк. Там же розклали величезні, схожі на кинджали ножі. Ці повинні були переполох відрізати.

Арсенал холодної зброї застелили чорним кожухом, а на це імпровізоване ложі поклали пацієнта. Після чого бородатий шаман озброївся парочкою страшного виду ножів і шепочучи молитви з заклинаннями почав ними розмахувати над дитячим тільцем. Періодично він креслив кінчиком лез хрести на лобі і щоках пытаемого (що знову викликало німий протест в ідеологічно-правильному октябрятском самосвідомості).

На завершення процедури на грудях излечиваемого встановили "черепяную" миску, на дні якої був зображений, здається, Святий Миколай (мрія антиквара). Миску наповнили святою водою і кинули туди натільний хрестик, після чого в неї вилили віск від церковних свічок. Це був завершальний і найголовніший етап "виливання переполоху".

Після застигання в святій воді віск повинен був показати причину дитячого страху. Бабуся заздалегідь розповіла шаманові, що дитя злякалося гадюк у зоопарку, тому на вийнятому з миски восковому коржі цілком очікувано змеились гадюкообразные завитки і закарлюки. А от нічого схожого на Череп, про який дитя нікому не розповідав, там не спостерігалося.

Воду з миски перелили в пляшку. Нею відразу після процедури слід обполоснути обличчя, а потім пити по кілька ковтків тричі на день. Вода була бридкою, теплою, трохи солодкої і віддавала воском...

У Комарівку до шахраюватими шаманові їздили ще три-чотири рази і кожен раз віск фіксував щось змееобразное. Тим не менш, це допомогло, оскільки в темних кутках замість черепа дитині почав увижатися бородатий мужик зі своїми ножами. Але він був уже не такий страшний, як Череп.

З "українським вуду" довелося ще раз зіткнутися вже в підлітковому віці. Була у нас на вулиці одна скандальна молодычка. Панянка, м'яко кажучи, грішна. Гнала самогон, плюс була "не жадібною" і наставила гіллясті роги чи не половині жіночого населення райцентру. Скільки сімей через той самогон зруйнувалося, скільки людей допилось до могили - Бог вість.

Чи не кожен місяць ця жінка їздила в Почаїв. Ні, не замолювати гріхи - грішній вона себе не вважала. Їздила виключно для того, щоб поставити свічки за упокій". Але не за душі жертв її промислу. Навпаки - вона ставила поминальні свічки виключно за живих. З ким встигала за звітний період посваритися, за тих і ставила, про що по поверненню тут же зловтішно повідомляла "кривдникам". Наскільки ефективним був цей обряд наведення псування сказати складно, але жертви "заупокоя" цілком щиро вважали всі подальші неприємності і хвороби підступами чаклунства самогонниці.

"Захисні обряди" в Україні не менш заковыристы і часом досить складні у виконанні.

В 1990-е одна київська пенсіонерка вирішила переселитися в село. Син відмовляв, але потім все ж таки купив їй непоганий будинок з пристойним ділянкою до якого вона тут же прирезала ще й територію давно занедбаної сусідній "садиби". В результаті вийшов добрий гектар землі. Враховуючи, що господарство велося "по науці", плюс кращі сорти, так і численна рідня орала від душі, а не аби як і з перепою, врожаї господиня збирала всім на заздрість, від чого селяни зміцнилися в думці, що зайда "щось знає". Під "знає", природно, малося на увазі не знання агротехнологій, а виключно чаклунство і "прымовляння". Остаточно всіх добили огірки, демонстративно зібрані з грядки на очах здивованих сусідів у травні місяці. Взагалі-то це був жарт - привезені з Києва овочі були розкладені заздалегідь. Але селяни гумору не зрозуміли, зате переконалися, що "міська" - відьма!

Щоб захистити рідне село від чаклунки місцеві активісти таємно провели захисний обряд. Одного разу вранці "міська" виявила, що всі її обійстя (цілий гектар!) по периметру оточене безперервної доріжкою з солі. Строго по сторонах світла навколо двору стирчали ще і недогарки церковних свічок.

З вітчизняних представників "українського вуду" найрозкрученіші - карпатські "мольфари". На жаль, всі знання про них обмежується переважно інформацією, що такі взагалі є. А ось про те, як вони, мольфари, "мольфарят" широкій публіці відомо мало. Максимум знають, що вони використовують прымовляння-замовляння, обкурювання і гру на різних інструментах.

Таємний світ української магії та чаклунства на сьогодні залишається практично невідомим, хоча багато обряди могли б стати окрасою будь-якого фільму або серіалу, а наша рідна магія і все пов'язане з нею - головною сюжетною лінією. Для кінодокументалістів це теж золоте дно. Наприклад, про гаїтянських жерців є ціла серія документальних фільмів, які виглядають на одному диханні.

У підсумку маємо досить абсурдну ситуацію, коли ледве чи не в самому глухому селі знають особливості далекого і екзотичного вуду, а ось про те, як чаклували наші предки, ніхто вже й не пам'ятає.

Використані фото realneworleanstours.com, thefairytaletraveler.com, ngu.gov.ua, a_avvakum - LiveJournal, vsviti.com.ua