"Джура-поліцейський". Кому потрібна "Зірниця" по-нашому

Кабінет міністрів затвердив нове положення про військово-патріотичній грі "Джура". За інформацією Міносвіти, тепер вона також буде проводитися за програмами "Джура-захисник", "Джура-десантник", "Джура-прикордонник", "Джура-гвардієць" та "Джура-поліцейський".

Історично джура - молодший помічник козака, його майбутня зміна. Ганяли джур нещадно - зразок того, як в американських фільмах сержанти знущаються над новобранцями. Під егідою "для вашого ж блага та в допомогу Вітчизні".

Про гру "Сокіл" ("Джура") вперше активно заговорили у 2003-му, 2009-му провели перші Всеукраїнські змагання. На загальнонаціональному рівні гру почали проводити з 2012-го, а в 2015-му її включили в Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки. А в цьому році Кабмін вирішив виділити з бюджету на "Джуру" побільше грошей і запровадити відразу декілька нових програм.
"Виховання дітей та молоді, які сповідують принципи здорового способу життя, любові до держави, її символів і традицій, що є важливою умовою для успішного розвитку країни. Тому керівники всіх рівнів повинні сприяти проведенню Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри "Сокіл" ("Джура") і важливо, що це також передбачено постановою", - заявила міністр освіти і науки України Лілія Гриневич.

Що являє собою "Джура"? По суті, це та ж радянська напіввійськова гра "Зірниця", але на український лад. Діти і молодь об'єднуються в рої (невеликі групи) та беруть участь у спортивних змаганнях, краєзнавчих експедиціях і походах. Головне завдання гри: виростити патріота, готового захищати свою землю за будь-яку ціну.

Примітно, що основи "Джури" були розроблені за участю Ради козацьких отаманів України в дусі "козацької педагогіки". У методичному посібнику від 2013-го багато цікавого. Наприклад, багато місця приділено оспівуванню феномену козацтва. Мовляв, всі вони поголовно були високоморальними людьми, знали по кілька мов і життя свого без книги не мислили. Історичні свідоцтва, звичайно, малюють козаків не в такому райдужному світлі, але чого не зробиш для виховання молоді.

Примітні і пасажі про те, як виховували козаків. Мовляв, з раннього дитинства батько-козак служив прикладом синам, а мати готувала дитя до героїчних битв з ворогами, голосу сумні пісні.

Момент, в якому козаки спочатку тікали від дружин на Січ укладачі методички вирішили не згадувати. Як і те, що на Січі діяла своя система цінностей, у сучасному світі не особливо застосовна.

Втім, найважливіше в цій грі - виховання готовності померти за свою країну. Власне, в тій же методичці червоною лінією проходить тема жертовності: мовляв, якщо ти справжній патріот, то будь готовий скласти буйну голову за Вітчизну. А сім'я поплаче потім, використовуючи кращі зразки козацької пісенної лірики.

Примітно, що на тлі знущань з приводу російської "Юнармии" - дитячих загонів Путіна - в Україні не помічають своїх "юнармейцев". А останні, між іншим, теж ходять у камуфляжах ладом і вчаться поводитися зі зброєю.

Втім, нічого такого в таких розвагах немає - молоді корисно побігати по лісі, навчитися розраховувати тільки на свої сили і вміти в разі чого постояти за себе. Якби не ось це горезвісне вдалбливание в дитячі, так і дорослі голови переконання про те, що патріотизм - це коли померти. У нас давно вже склався якийсь некрофильский культ, коли ми постійно пам'ятаємо про поразки, але забуваємо про перемоги. Розмах відзначень трагічних подій в українській історії можна порівняти з масштабами святкувань наших перемог і досягнень. Якщо ти герой, то повинен бути мертвим. В методичці по дитячій грі "Джура" так, до речі, і написано

В ізраїльській армії переважній кількості військовослужбовців кажуть: якщо ти потрапив у полон, краще розкажи все, але не давай себе вбити. Адже полоненого можна повернути, а мертвого героя немає.

За легендою знаменитий польський письменник Станіслав Єжи Лец під час війни потрапив у концтабір і за спробу втечі його вирішили стратити. Охоронець вивів його в ліс, дав лопату, наказав рити могилу і став чекати, курячи цигарку. Лец вбив охоронця лопатою, переодягнувся в його форму і втік. А міг би чесно і героїчно померти. Тоді, правда, ніхто б не дізнався про те, яким геніальним письменником був Лец.

Таких випадків можна навести безліч. Та головне в них - цінність кожної конкретної людського життя, а не формування безликого "гарматного м'яса". І відсутність культу смерті. Втім, сам по собі культ смерті не така вже й погана штука - в Мексиці геть до своїх померлих ставляться настільки благоговійно, що влаштовують для них цілі свята. Але ці веселі свята. "Нерозумно і неправильно оплакувати людей, які загинули. Швидше, ми повинні дякувати Богові, що такі люди жили", - говорив один із найвидатніших американських військових генерал Джордж Паттон. В Україні ж прийнято ридати, а не пишатися. І готувати нову зміну героїв, готових кидатися грудьми на амбразуру, навіть якщо ніякої логіки в таких діях немає.

Патріотизм - це не померти. Патріотизм - це жити в країні з сильною армією, розвиненою інфраструктурою, робочими інструментами соціального захисту. Патріотизм - це коли ти любиш свою країну завдяки тому, що тобі тут комфортно, а не всупереч. І дитячими Іграми героїв справжнього громадянина, впевненого у своїх правах і, головне, у своєму майбутньому, навряд чи виростиш. Адже вчать патріотизму тільки на теренах колишнього Союзу. В європейських країнах, так і, наприклад, в США, патріотизм виховується мимохідь, без уроків та практичних занять.

У нас же парадигма "Душу й тіло ми положим за нашу свободу" закладена навіть у словах гімну. І поки одні діти вчаться, як правильно це саме тіло покласти, інші вивчають мови і всілякі науки. А потім їдуть за кордон у пошуках кращого життя, тому що патріотизмом ситий не будеш. Між тим справжній патріотизм - це ходити на українські фільми, купувати українські книги, не давати хабарів, не порушувати правила дорожнього руху, не справляти нужду по підворіттях. Словом все те, що притаманне громадянина цивілізованої країни. Але для цього недостатньо зусиль самих громадян - тут би ще державна підтримка не завадила. Держава ж воліє йти по найпростішому шляху і агітує грати в "Джуру-полицеского" або "Джуру-нацгвардейца". Але чи варто з дитинства перетворювати всіх українців на потенційних смертників?