Чи зможуть українські військові відмовитися від російських хабарів
Як швидко Україна зможе перебудувати свою оборонну індустрію, залежить насамперед не від темпу кооперації і різноманіття напрямків, а від вибору ідеології змін: спочатку повинні заробити мізки, а вже потім руки і заводи, а не навпаки. Тобто спочатку на стіл кладуться міжнародні договори, а потім на цей ясний як день божий світ починають злітатися інвестори. На "перефарбовування паркану" інвестор не прийде.
Внаслідок інфільтрації "комівояжерів" з Москви на всі рівні української влади нашій країні до початку 2014 р. вдалося напрацювати дуже скромний перелік проектів військово-промислової кооперації з країнами – членами НАТО. Війна змінила пріоритети і відкрила перед ОПК України вікно нових можливостей. Але поки що воно залишається майже порожнім.
Світовий досвід вселяє оптимізм
Що така повільність означає для України, добре видно на прикладах Південної Кореї, Пакистану і Єгипту. У ХХ ст., в розпал зовнішньої військової агресії, кожній з цих країн вдалося в короткі терміни практично з нуля створити потужну авиасброчную промисловість і деякі інші, раніше геть відсутні галузі ОПК. Без швидких досягнень, можливо, сьогодні ми б бачили на карті світу жебраки проросійські квазідержави, які-небудь "Пакистанська робоча" і "Корейська об'єднана народна" республіка. Для розуміння того, як повторити подібний позитивний досвід, проаналізуємо успішні проекти промислової кооперації.
Пакистан в ході відбиття агресії за кредитної підтримки Саудівської Аравії і КНР створив дві індустріальні зони — Heavy Industries Taxila (HIT) для сухопутних озброєнь і Pakistan Aeronautical Complex Kamra (PAC) для авиаракетного сегмента оборонки. Останній технопарк об'єднує чотири військових авіазаводу, виробляючи і експортуючи пакистанську авіатехніку всіх типів за винятком БПЛА. Для преси найбільш відомими проектами HIT і РАС вважаються три: повне переозброєння бронетанкових сил армії технікою власного виробництва – в тому числі танками Al-Khalid; складання легких штурмовиків і винищувачів китайської розробки, в числі яких бестселер світового ринку — штурмовик Karakorum-8; запуск сервісного центру по ремонту та обслуговуванню практично всієї лінійки літаків F-16 виробництва Locheed Martin.
В Єгипті проекти кооперації з партнерами були зосереджені в індустріальній зоні Хелуан на околиці Каїра, де за кредитної підтримки країн Ліги арабських держав був створений холдинг Arab Organization for Industrialization. У далекій середині ХХ ст. першою продукцією холдингу стали єгипетські винищувачі розробки німецького інженера Віллі Мессершмітт, які вже не експлуатуються і пішли в історію. Але якщо б холдингу і його авіазаводів не було, Єгипет на сьогоднішній день не мав би можливість ремонтувати і обслуговувати свій потужний парк сучасних модифікацій бойових літаків F-16, який перевищує 150 одиниць. Також розумна кооперація забезпечила єгипетську складання кількох сотень танків M1Abrams і бронеавтомобілів компанії Arab American Vehicles Со. Ще одним відомим на ринку зброї єгипетським проектом стала організація власної ліцензійної збірки бойових вертольотів і двигунів до них. Її організувала європейська Leonardo-Finmeccanica (тоді вона називалася AgustaWestland) у рамках кооперації з єгипетською компанією Arab British Helicopter Co.
Республіка Корея вибрала інший шлях модернізації оборонної промисловості: як і сусідня Японії, ця країна відкидала і продовжує відкидати концентрацію фінансів та зусиль під контролем, тобто через держхолдинги і їх спільні підприємства. Державі був залишений контроль тільки над ракетобудівної компанією KARI, а інші сегменти ОПК були розподілені між чотирма провідними місцевими фінансово-торговельними групами, так званими "чеболями". Такий підхід дав блискучий результат. Протягом кількох десятиліть всього два простих по суті фактора — опора на потужний держоборонзамовлення і щире партнерство з державами – військовими союзниками на зовнішніх торгових ринках — перетворило ці олігархічні групи спочатку в повноцінні корпорації з прозорим капіталом, а потім у світових гігантів машинобудування.
Демагогія і бар'єри
До останнього часу головною відмінністю нашого стану від положення згаданих трьох держав, які зуміли озброїти потужні армії і відбити агресію, була невизначеність союзницького статусу. Південна Корея модернізувала свій ОПК під парасолькою Організації договору Південно-Східної Азії (South-East Asia Treaty Organization, SEATO), що існувала в 1955-1977 рр. (В SEATO входили Австралія, Великобританія, Нова Зеландія, Пакистан, США, Таїланд, Філіппіни і Франція.) Для Пакистану ключем допуску до найсучаснішим на той час оборонних технологій, величезним кредитами і трансферту фахівців була політична воля Ісламабаду, що призвела до неухильного дотримання положень Багдадського пакту. Наслідком чого стало членство країни в створеному на його основі місцевому "міні-НАТО" — Організації центрального договору (The Central Treaty Organization, CENTO). Обидва згаданих оборонних блоку давно втратили актуальність і розпущені, але в свій час вони виконали своє завдання — відображення прямої і непрямої комуністичної агресії, блокування спроб СРСР стрясати регіони всілякими "рухами за незалежність і справедливість".
Що може запропонувати Київ своїм союзникам у контексті рішень і переговорів в Варшаві? Тільки не демагогію, не пустопорожні балачки про відкритих дверях і майбутнє членство в ЄС і НАТО. Очевидно, Києву потрібно запропонувати дієздатний план формування багатостороннього регіонального оборонного союзу, який би відповідав рівню співробітництва між членами НАТО Норвегією і Данією з неприсоединившимися Швецією і Фінляндією. Або уявити союзникам проект двостороннього оборонного угоди з однією або декількома країнами – членами НАТО з числа сусідів. Третього шляху немає.
Поки зберігатиметься невизначеність союзницького статусу, з нею разом нікуди не зникнуть ще два бар'єру на шляху розвитку та реформування ОПК в контексті співпраці з НАТО. Перший — це ще навіть не напрацьована модель реконструкції галузевої системи управління в оборонці. Другий — це слабкий прогрес в інтеграції систем постачання і стандартів Збройних сил України з системами і стандартів країн-сусідів з Альянсу.
Що стосується першого бар'єру, то Україна сьогодні структурно дуже нагадує Єгипет і Пакистан зразка середини минулого століття — більшість потужностей ОПК зосереджено в державних руках, у концерні "Укроборонпром" і ДКАУ. Тобто, якщо нічого не змінювати, оборонне машинобудування може піти по єгипетському або пакистанському сценарієм створення групи спільних підприємств, які утворюють кластер ліцензійної збірки. Однак це було ефективно півстоліття тому, а сьогодні загрожує новими проблемами. Як мінімум в ті часи в оборонному машинобудуванні не домінували складні галузі, такі як електронна і радіоелектронна промисловість. Так що питання, чи можна буде повторити успіх Каїра і Ісламабаду, коли пріоритети розвитку ОПК змінилися, умовно кажучи, від бойових платформ до комунікацій, залишається відкритим. Південнокорейська модель представляється більш ефективною, якщо не брати до уваги домінуючу ідеологію українського приватного капіталу. Більшість великих інвесторів країни працюють суто на вивід коштів і не розглядають агресію проти своєї країни як шанс заробити на машинобудуванні. У зв'язку з цим Україні необхідно подумати про умови для широкого приходу в ОПК своїх великих приватних інвесторів — від стимулюючих до примусових.
З другим бар'єром легше — тут Україна в минулому році показала очевидний прогрес. Тільки аналіз переліку успішно закритих позицій по реконструкції або повного зламу старої системи закупівель, постачання та медичного забезпечення армії зажадав би окремого огляду. З іншого боку, навколо багатьох схем залишаються неясності. Наприклад, можна згадати пропозицію "Укроборонпрому" віддати йому з 2017 р. на аутсорсинг секретні закупівлі, які здійснюються між Міноборони України та Агентством НАТО з підтримки і постачання (NSPA). Аутсорсинг припускає пошуковий рівень ціни, митне оформлення і комісійні в розмірі 5%, і в цілому підвищує оперативність закупівель. Опоненти наполягають на збереженні за Міноборони ролі торгового оператора. Теоретично це дозволило б економити гроші за рахунок нульових ставок оподаткування за рамковими угодами Україна–НАТО. І могло б стати кроком до розвитку так званого вантажного "військового шенгену" між Україною та низкою держав ЄС, коли йдеться швидкому переміщенні через межі військовослужбовців і техніки військових підрозділів. (Перш за все мова йде про функціонування литовсько-польсько-української бригади.) Однак спочатку Києву потрібно на рівні вищого керівництва розібратися з "оборонно-блоковою" питанням, а вже потім братися за спрощення бізнесу для тих чи інших зарубіжних корпорацій-постачальників.
Паралельно для цього потрібно займатися ліквідацією гігантських нормативних бар'єрів. Взяти, приміром, прийняте за часів прем'єрства Януковича навмисне кривобоке постанова Кабміну від 20 березня 2003 року №1807 "Про затвердження Порядку здійснення державного контролю за міжнародними передачами товарів військового призначення". Їм регламентований механізм приєднання країни до режиму Вассенаарської угоди про торгівлю товарами подвійного призначення. Київ тоді навмисне звалив на себе надмірні зобов'язання, щоб зробити весь механізм неробочим. Також можна згадати про діючих документах, згідно з яким іноземна компанія не має доступу до каталогів Міноборони без акредитації в Україні, що передбачає відкриття офісу. Таким чином відсікаються всі потенційні невеликі приватні інвестори, які, природно, не будуть починати бізнес у країні з дорогої процедури відкриття офісу. Цей та багато йому подібні приклади штучно обмежують можливості кооперації та розширення номенклатури партнерських проектів між українським ОПК і корпораціями країн НАТО.
Якщо в кінцевому підсумку все закінчиться "євроремонтом" у вітчизняному ОПК, а не корінний реконструкцією, то проекти оборонно-промислової кооперації між Україною і країнами Альянсу так ніколи і не стануть масовими. Вони будуть носити одиничний або пілотний характер. Це, звичайно, дасть Києву привід скаржитися про те, як партнери нібито завуальовано відмовляють йому в допомозі. Хоча насправді буде зовсім не так.
Перші ластівки кооперації
Найбільшим з оприлюднених у пресі нових проектів кооперації в ОПК між Україною та країнами НАТО з 2016 р. обіцяє стати випуск гаубиць системи синхронного удару MRSI на шасі українського танка БМ "Оплот" і озброєнням 155 мм гаубицею компанії Huta Stalowa Wola, Польща. Бар'єром на шляху проекту є слабка перспектива внутрішнього замовлення: САУ — це одна з небагатьох позицій української армії, в якому вона не відчуває видимого дефіциту, володіючи кількома сотнями важких гаубиць.
У галузі авіабудування головним очікуванням нинішнього року є розвиток давно працюють контрактів між "Одесавіаремсервіс ОАРС" і компанією Aero Vodochody, Чехія. Воно передбачає розширення проекту складання літаків Aero L-39, більшість моделей якого оснащені українськими двигунами виробництва "Мотор Січ". До початку кооперації ОАРС випускав тільки модернізовані посилені навчально-тренувальні літаки Л-39М1 і літаки-авиамишени Л-39М.
