"Круговий ліфт" для колишніх. У чому головна шкода місцевих виборів
Колишні депутати місцевих рад і чиновники заполонили списки всіх рейтингових партій. Але політичні перебіжчики — не єдина проблема, яка заважає оновленню регіональних еліт
За даними соцопитування групи "Рейтинг", для третини респондентів на місцевих виборах важливіше, в першу чергу, хто стане міським або сільським головою — майже втричі менше (13%) — які партії пройдуть до місцевих рад. Поряд з цим 35% відзначили, що їм все одно важливо, хто буде головою і які політичні сили прийдуть до влади. Схожа картина і в інших опитуваннях: населення віддає перевагу окремим лідерам, вважаючи, що вони можуть створити ефективні команди, а ось до партій довіри все менше. Хоча саме партії, особливо ідеологічні, є кузнею політичних еліт.
Точно не сприяють підвищенню довіри до партій і майбутні вибори. У самому Виборчому кодексі законодавці заклали цілий ряд проблем, через які більшість партій є або "конячками", які повинні ввезти до місцевих рад "потрібних" людей, або франшизами, де кандидати купують місця, а в разі свого обрання вони нікому вже повинні не будуть. Скандали з продажем місць у списках іноді потрапляють на перші шпальти. Як сталося з нардепом- "слугою" Миколою Галушком, який оголосив про вихід з партії, протестуючи проти торгівлі місцями у своїй політсилі. "Історія з Галушком — це те, що вилізло на поверхню... Не публічно же багато депутатів-мажоритарників скаржаться, що їх "кинули" на етапі формування списків", — вважає політолог Олександр Черненко. Втім, через кілька днів хайп пройшов і про звинувачення всі забули.
Вся справа в тому, що закон про вибори імітує відкриті списки: від однієї партії по округу можуть балотуватися п'ять і більше кандидатів, але гарантоване місце буде тільки у одного, максимум у трьох, решта ж — статисти. Політсили, попередньо провівши соцопитування і фокус-групи в тому чи іншому окрузі, приблизно уявляють собі, скількох кандидатів вони можуть тут провести. І на перші ролі висувають людей, що мають ресурси для ведення кампанії, або ж тих, хто цінний для лідерів партій. У своїй більшості це кандидати, які вже були при владі. Для того щоб посунути таку людину в списку, необхідна або неабияка харизма, або серйозні капіталовкладення в кампанію. І при цьому дуже важливо, щоб боротьба між кандидатами на окрузі не призвела до поразки всієї політичної сили.
Колишні депутати місцевих рад і чиновники заполонили списки всіх рейтингових партій. Наприклад, київські депутати з найбільшої фракції "Солідарність" балотуються в Київраду і від "УДАРу", і від "Євросолідарності", і від "Єдності", і від інших партій. Те ж стосується і депутатів, які потрапили в нинішній склад Київради завдяки бренду "Самопоміч". З одного боку, закон не порушений — кожен громадянин має право обиратися в органи влади, але з іншого — громадські активісти, потенційно здатні стати лідерами, ризикують пролетіти повз місцевіх ради.
Але політичні перебіжчики — не єдина проблема, яка заважає оновленню регіональних еліт. Завдяки децентралізації нинішні еліти отримали в свої руки величезні бюджети, що дозволяє їм застовпити за собою владу в регіонах і не пускати туди реально нові обличчя. Це по-перше. А по-друге, місцевим депутатам і чиновникам непогано живеться на своєму рівні, тому виходити на загальнодержавний рівень у них особливої потреби немає. Адже чим вище піднімаєшся, тим пильніша увага суспільства до твоєї діяльності і до твоїх фінансів.
У нас є впливові регіональні еліти — дніпровські, харківські, львівські — їх креатури займають керівні посади, при цьому зовсім не обов'язково, що ці люди безпосередньо пов'язані з цими регіонами за народженням або кар'єрою. Наприклад, прем'єра Дениса Шмигаля іноді зараховують до групи впливу Ріната Ахметова, проте глава уряду — львів'янин, до Донецька ніякого відношення не має. Тобто ті часи, коли "донецькі" вели до влади свого Віктора Януковича, виліплюючи з нього спочатку регіонального, а потім і загальнодержавного лідера, пройшли.
Добре це чи погано? Пам'ятаючи, яку ціну українцям доводиться платити за помилки "регіоналів", кістяк яких складали саме вихідці з Донбасу, — відсутність регіональних еліт, здатних тиснути на центральну владу з метою отримання вищих посад в державі, — добре. Однак є і мінус — в регіонах мало сильних лідерів. Простіше поїхати в Київ і робити кар'єру ближче до центральних органів влади і до партійних вождів, ніж починати з низів, стаючи лідером спочатку в своєму місті чи області. Цю тенденцію можна простерігати і за списками партій, що балотуються в Київраду, — в них досить багато людей з регіонів. Хоча ці ж люди цілком могли стати захисниками місцевого управління на малій батьківщині.