• USD 41.3
  • EUR 43.6
  • GBP 52.3
Спецпроєкти

Нобелівка з економіки як інструкція для України. Три сценарії виходу з інституційної пастки

Премію Шведського центробанку з економічних наук пам´яті Альфреда Нобеля, яку по-розмовному називають "нобелівською премією з економіки", присудили відомим економістам і авторам світових науково-популярних бестселерів Дарону Аджемоглу, Саймону Джонсону та Джеймсу Робінсону. Спробуємо розібратися, які з їхніх ідей будуть корисними для України

Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон описували хибне коло екстрактивних інститутів. В нього потрапила й Україна
Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон описували хибне коло екстрактивних інститутів. В нього потрапила й Україна
Реклама на dsnews.ua

Відома книжка, престижна премія

Деякі економісти в Україні ставлять під сумнів корисність читання книжок. Але книжки таки варто не тільки читати, але й писати, а це робили цьогорічні лауреати.

Офіційне обґрунтування нобелівського комітету щодо цьогорічної премії звучить так: "За дослідження того, як формуються інституції та як вони впливають на процвітання". Простими словами, добробут націй є похідним від розвитку стійких та ефективних суспільних та державних інституцій.

Лауреати нинішнього "економічного Нобеля" на відміну від попередніх років, відомі не тільки вузьким фахівцям, а й широкому загалу. Зокрема, книжка "Why Nations Fail" (Чому нації занепадають") Аджемоглу і Робінсона виходила мільйонними тиражами у десятках країн, зокрема й Україні.

Дарон Аджемоглу народився 1967 р. у Стамбулі. У 1992 р. став доктором філософії в Лондонській школі економіки та політичних наук, зараз викладає у Массачусетському технологічному інституті в Кембриджі.

Саймон Джонсон народився 1963 р. в Шеффілді, Британія. У 1989 р. став доктором філософії в Массачусетському технологічному інституті в Кембриджі, де також викладає зараз.

Джеймс Робінсон народився 1960 р., а в 1993 р. здобув ступінь доктора філософії в Єльському університеті. Зараз — професор університету Чикаго в США.

Реклама на dsnews.ua

На перший погляд, теорія Аджемоглу, Робінсона і Джонсона може здатися гарно упакованою банальністю: "Суспільства, в яких відсутнє верховенство права та ефективні інститути, держави, які експлуатують населення — не генерують зростання чи змін на краще".

Більше того, певні тези шановних авторів можна сприймати навіть як спробу виправдати деякі колоніальні практики: "Коли європейці колонізували значні частини земної кулі, інститути в цих суспільствах змінилися. Іноді це було драматично, але не скрізь однаково. У деяких місцях метою було експлуатувати корінне населення та видобувати ресурси на користь колонізаторів. В інших колонізатори сформували інклюзивні політичні та економічні системи для довгострокової вигоди європейських мігрантів. …Це важлива причина того, чому колишні колонії, які колись були багатими, тепер бідні, і навпаки".

У цих словах закамуфльована стара теза Редьярда Кіплінга про "тягар білої людини", з тією лише відмінністю, що видатний письменник мав на увазі цивілізаторську місію Заходу, а Аджемоглу, Робінсон і Джонсон кажуть про місію запровадження Заходом в країнах Глобального Півдня інклюзивних суспільно-державних інститутів. Йдеться передусім про Сінгапур. Але цього вже не можна сказати про японські фінансово-промислові групи — "дзайбацу", які з офіційних горизонтально-інтегрованих компаній перетворились у "кейрецу", тобто ті ж самі ФПГ, що і дзайбацу, лише приховані, неформальні. І цього не можна сказати про південнокорейські ФПГ — чеболі. Саме тому і Японія, і Південна Корея демонструють вкрай низький рівень іноземних компаній в структурі своїх національних економік.

Отже, залишається лише приклад Сінгапуру як моделі успіху колонізаційних практик Заходу в Азії зі створення інклюзивних інституцій. Але, на жаль, вона не масштабується на великі країни.

Більше того, Китай з його найшвидшим економічним зростанням у світовій історії (збільшення номінального ВВП на душу населення з $100 на рік у 1971 р. до понад $10 тис. у наш час), демонструє, так би мовити, "зональну інклюзивність", яка створювалась для іноземного бізнесу в спеціальних економічних зонах, але відбувалось це не за рахунок суспільних інклюзивних інституцій, а через державні стимули, спрямовані на зростання.

Отже, премія, присуджена Аджемоглу, Робінсону і Джонсону, є найбільш "західною" номінацією за останні роки: у країнах Глобального Півдня її сприймуть з досить суттєвими зауваженнями.

А деякі твердження із згаданої книжки вже не підтверджуються практикою. Наприклад, про природу багатства окремих країн, автори пишуть: "Китай, Росія і деякі інші авторитарні режими, які зараз переживають певне економічне зростання, за деякий час упруться в стелю цього зростання і не подолають його, поки не трансформують свої політичні інститути в більш інклюзивному напрямку — тобто поки їхні владні еліти не захочуть це зробити чи поки не виникне сильна опозиція, яка змусить еліти це зробити".

Нагадаємо, бестселер "Why Nations Fail" вийшов друком 2012 р., але економіка Китаю з тих пір так і не загальмувалася, хоча певні проблеми виникли під час пандемії та з´являються зараз у вигляді бульбашки на ринку нерухомості.

До речі, найбільше у цитованій праці з усіх азійських країн "дісталось" Узбекистану, який був названий мало не зразком екстрактивності, тобто низького потенціалу економічного зростання. Але таке твердження вже певним чином спростовується розвитком цієї країни за останній час.

Інститути як фактори зростання економіки

Попри певну однобокість у картині світу, Аджемоглу, Робінсон і Джонсон ввели в науковий обіг важливі категорії економічного зростання у вигляді характеристик державних та суспільних інститутів — це поділ їх на інклюзивні та екстрактивні.

Інклюзивні інститути формують передумови для максимального залучення населення та зовнішніх інвесторів в економічні процеси. Вони забезпечують можливості широкого розподілу прибутків, що генеруються тією чи іншою економікою.

Екстрактивні інститути, як правило, суттєво обмежують залучення суспільства та зовнішніх інвесторів у процес розподілу національного доходу, який монополізується політичними елітами.

Як наслідок, суспільства з інклюзивними інститутами швидко залучають капітал та динамічно розвиваються, причому розвиток отримує саме творчий, інноваційний тип економіки, а суспільства з екстрактивністю — капсулюються в низькій динаміці зростання та стагнують.

Отже, в роботах цьогорічних нобелівських лауреатів зроблена смілива спроба визначити ключові фактори економічного зростання, які при цьому лежать поза традиційним набором факторів, таких як вартість матеріальних ресурсів, енергії, якість людського капіталу, доступність фінансового капіталу та інновації (останній фактор з'явився в моделі зростання нобелівських лауреатів Пола Ромера і Кеннета Джозефа Ерроу).

У моделях Аджемоглу, Робінсона і Джонсона, фактор природних ресурсів, чи географічних переваг, вже не є визначним. Наприклад, багата ресурсами Україна може перебувати в групі найбідніших європейських країн і водночас бідна на ресурси Японія — входити у першу десятку провідних економік світу. А все через те, що в сучасному світі на перше місце виходить рівень інституційного розвитку, тобто модель суспільно-економічної організації та управління.

А відтак можна поставити під сумнів ухил реформ в Україні, коли роздержавлення сприймалося як деінституалізація держави у вигляді самоцілі, а не створення нових ефективних державних і суспільних інституцій. При цьому абсолютизувалися "творчі, саморегульовані" потенції "вільного ринку". По суті це один з ключових нервів дискусії між інституціоналістами та лібертаріанцями. Перші виступають за надбудову до ринку у вигляді якісних інституцій, другі кажуть, що ринку вони непотрібні. Перші заперечують можливість вільної конкуренції, другі — можливість якісних інституцій.

У цьому контексті ключовим стає зіставлення екстрактивних та інклюзивних соціальних інститутів. Розглянемо їх ще докладніше. До екстрактивних відносять моделі управління, в яких створені максимально сприятливі умови для формування корупційних рент і розподілу їх на користь обмеженої кількості політичних груп впливу. Так виникають герметичні оболонки з управління країною, що виключають появу соціальних ліфтів для представників широких верств. Як правило, це відбувається у сировинних та аграрних країнах.

Інклюзивні економічні інститути передбачають максимальне соціальне охоплення населення і високий рівень репрезентативності суспільства в структурах управління країною.

Інституційна пастка України

Як показує історія України, зростати можна й за домінування екстрактивних інститутів, яскравий приклад — показники нашого ВВП у 2000-2008 рр. Але роблема цього зростання полягає у вкрай низькій його інклюзивності: значна частина національного багатства перерозподіляється на користь фінансово-промислових груп (ФПГ). Це призводить до соціальної турбулентності та геополітичної нестабільності країни в цілому. Зрештою вона втрачає можливості розвитку і за екстрактивними сценаріями, і за інклюзивними, які так і залишаються на папері у вигляді проектів "стратегій реформ".

Екстрактивні політичні та економічні інститути є головними розпалювачами внутрішніх соціальних конфліктів: у разі політичної перемоги провладна група отримує весь економічний "пиріг", часто знищуючи конкурентів. Вогонь політичних конфліктів у цій моделі тліє постійно, перманентно посилюючись напередодні чергових виборів.

Це певною мірою пояснює, чому населення в Україні не настільки економічно активне, як на Заході, і чому наша економіка весь час скочується в сировинну парадигму розвитку. Крім того, екстрактивні практики блокують приватну ініціативу внаслідок монополізації економіки кількома найбільшими ФПГ.

У таких умовах неможливо ефективно та безпечно акумулювати та мультиплікувати результати своєї підприємницької діяльності і реінвестувати прибуток у подальший розвиток. Сировинні ФПГ не зацікавлені в розвитку інноваційних галузей і залученні зовнішніх системних інвесторів, щоб не розмити свою політичну владу та економічне домінування.

В Україні до екстрактивних інститутів можна віднести митницю, сектор енергетики, ринок комунальних послуг, фіскальні органи, систему збору податків, законодавчі та судові практики, військово-промисловий комплекс, систему взаємодії великого бізнесу і держави. Оболонкою, яка об'єднує екстрактивні практики, є модель рентної корупційної сировинної економіки.

Україна перебуває в так званій інституційній пастці — це коли кожен економічний агент намагається виграти на індивідуальному рівні, але зрештою програють всі.

Такий хід нашої історії породив і "природний" формат політичних еліт з опорою на ідеологізацію політичного дискурсу, а в економіці — олігархічні та рентоорієнтовані практики.

Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон описували це хибне коло екстрактивних інститутів, яке найбільш характерне для країн Африки та Латинської Америки. Основна ознака — після зміни політичних еліт самі інститути з отримання ренти з населення та економіки не зникають, а лише трансформуються та перезавантажуються, що й відбувалося в Україні після кожного Майдану. Таким чином країна загалом залишалася в бідності.

Схожа модель аграрної консервації спостерігалася і в Російській імперії за часів Миколи I та міністра фінансів Єгора Канкріна, який спеціально створював механізми, що перешкоджають розвитку промисловості та залізниць та максимально сприяв розвитку аграрного укладу "під заставу кріпаків". Завершилася ця модель для Росії поразкою у Кримській війні.

Тільки в нас цей концепт реалізувався до повномасштабної війни, скажімо, природним шляхом за вказівкою так званої "руки ринку" та "позитивного руйнування" індустріального потенціалу.

Сценарії розвитку

Після війни Україні потрібно реанімувати власний промисловий потенціал. І тут є варіанти.

Для виходу на точку умовної Туреччини потрібна комплексна реновація промислового ядра. Для умовної Польщі — структурне розширення лінійки виробленої продукції та диверсифікація ринку праці. Для умовної Південної Кореї — інновації.

Турецька модель передбачає застосування державних стимулів, польська — залучення масштабного зовнішнього фінансування, корейська — максимізацію внутрішнього інвестування у рамках державно-приватного партнерства.

Саме в цьому контексті і народжуються три сценарії для України в рамках інституційної моделі Аджемоглу, Робінсона і Джонсона.

  • Інклюзивний шлях розвитку для максимального залучення зовнішніх інвестицій та власного суспільства в базові економічні процеси та модель ринкової гри.
  • Підвищення ефективності власних екстрактивних інституцій та потенціалу великого бізнесу для проведення нової індустріалізації. Умовно, це балансування між польською та південнокорейською моделями.
  • Розбудова екстракційних інститутів з акцентом на експорт сировини з одночасним вивезенням капіталу з країни (небажаний варіант). Але для такого сценарію доведеться суттєво скоротити чисельність населення шляхом експорту не лише сировини та капіталу, але й трудових ресурсів, адже сировинна модель економіки не потребує численного населення (згадаємо приклад Монголії).

Отже, ми описали базові стратегії для України в рамках концепції цьогорічних нобелівських лауреатів. 

    Реклама на dsnews.ua