Станіслав Кульчицький: Історія як зброя. Чому я залишаюсь в Києві?

Моя сім’я — діти і онуки — близько трьох десятиліть живе в Італії. Я одесит, але в Києві живу вже 62 роки, відтоді, як потрапив в Академію наук і зайнявся улюбленою справою. Кожного року буваю в Італії, але завжди тягне назад, до України, до улюбленої справи, своїх друзів і учнів.

Так було і цього року, попри усіма забутий тепер коронавірус: відсвяткував свій 85-річний ювілей в колі сім’ї і повернувся в Київ наприкінці січня.

Вже двічі за життя живу в умовах війни. Віком не вийшов: у війні з німцями був дитиною, у війні з росіянами – людиною похилого віку. Не можу брати активної участі у війні — мене захищають близькі знайомі, співробітники Інституту, учні – ті, хто вийшов віком. Мені залишається брати опосередковану участь у цій війні.

Але у мене є зброя. Я історик, а знання минулого важить дуже багато в російсько-українській війні. Буде важити не менше, коли війна, а, точніше, її гостра фаза, закінчиться – для сучасного покоління і наступних теж. Так розпорядилася історія, від неї не втечеш. Щоб вижити, українці повинні обірвати зв’язки з Росією – культурні, мовні, релігійні, економічні, побутові. А це важко, бо ми зрослися за декілька століть, сучасне покоління до лютого 2022 р. не знало, в якій цивілізації живе, – євроатлантичній чи євразійській. Частіше за все воно навіть не задумувалося над такими високими матеріями.

Вже пролилося багато крові, буде ще більше. Але питання стоїть так: або загинемо ми всі (не обов’язково – фізично), або загине частина, а ми всі завдяки цій частині виживемо і опинилися в Європі.

Різниця між війною з німцями і війною з росіянами мене жахає. Нацистська Німеччина знищувала євреїв і тих, хто чинив опір, а Росія нищить тих, хто у нас живе, в тому числі і громадян України – етнічних росіян. Від Росії йде екзистенційна небезпека. Вже знищені (необов’язково – фізично) десятки сибірських народів, загинула новгород-псковська народність, наполовину перетравлений білоруський народ, на чверть, а то й більше – український. І це не провина етнічних росіян, яких у нас в Україні мільйони, це провина державної матриці, яка йде з незапам’ятних часів.

Мені є що сказати про існування і трансформацію цієї матриці. Я професійно займаюсь історією України від старших курсів університету, тобто дві третини століття. Я можу дещо розповісти про імперіалізм російських царів, і особливо – про його трансформацію в комуністичній Росії і поглинутих нею національних республіках, тобто про ту країну, яка втиснула в свій державний герб земну кулю.

Це моя зброя, і у відповідь на запитання, чому я залишився в Києві, можу відповісти коротко: пишу підсумкову книгу, яка повинна показати зрощення дореволюційної імперіалістичної спадщини з російським комунізмом. Назва книги – "Радянський комунізм в Росії та Україні (1917-1923): міфи і реальність ленінської доби". Почав писати після останнього повернення з Італії і вже написав 9 авт. аркушів з 25. Думаю завершити до липня цього року.

Це не повторення попередніх книг на цю тему, друкованих на початку і в середині 1990-х, і не ревізія опублікованого. Це — осмислення природи російського тоталітаризму, абсолютно не схожого ні на німецький нацизм, ні на італійський фашизм. І набагато більш небезпечного для людства, а головне – для України, яка прилягає до Росії багатьма кордонами. Йдеться не стільки про ядерну зброю, йдеться про те, що комуністична матриця, накладена на душу народу, спотворює її. Людина зі спотвореною душею втрачає людську подобу і стає здатною на будь-який злочин, не обов’язково проти представників іншого народу. Часом - проти зовсім близьких людей, згадаємо павліків морозових. Визнаю, що я б не робив такого похмурого висновку в інші часи. Визнаю також, що мова не йде про весь народ або навіть більшу його частину. Але людей з викривленою психікою не повинно бути багато, щоб вони репрезентували жахливу державну матрицю лівого тоталітаризму, який не височить над суспільством, а поглинає його усіма державними інститутами.

Мабуть, я поїхав би до сім’ї, якби жив без газу, води, електрики. В таких умовах писати книгу не можна. Але в Києві все це є, і я вдячний його захисникам за те, що вони створюють мені творчі умови. Є небезпека загинути через обстріл, є небезпека завершити свій земний шлях внаслідок похилого віку, але мені треба використати той час, що маю, щоб розповісти людям про небезпеки відродженого тепер в Росії лівого тоталітаризму. Ті, хто не жив десятки років в умовах російсько-радянського комунізму і не був просочений ним наскрізь, до останньої краплини і клітини свого організму, не зможуть розповісти людям про небезпеку, що лине від Росії так, як розповім я.

P.S. Цей текст дещо застарів внаслідок наших перемог у війні.

Тепер в Києві безпечніше, ніж в багатьох інших містах. Але війна триває. У ній можливі несподіванки. І все-таки я переконаний, що ми відіб’ємося від російського монстра. Постійно відчуваю, що живу в переломний час. Той час, що розпочався з 1654 року, – вже вичерпаний. 

Станіслав Кульчицький — історик, доктор історичних наук, тривалий час був завідувачем відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НAН України, заступником директора цього інституту. Кандидат економічних наук, доктор історичних наук, професор. Працює в інституціях НАН України з 1960 р. Досліджує історію України другої половини ХІХ та ХХ століть, зокрема питання "воєнного комунізму", нової економічної політики, історії голоду 1921-1923 років в УРСР, Голодомору 1932-1933 років в УРСР, голоду 1946-1947 років в УРСР. Автор та редактор понад трьох тисяч наукових праць. Одна з найвідоміших книг – тритомна праця "Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі" (Київ: Темпора, 2013), визнана "Книгою року – 2014".