Зоряна перебіжчиця. Варто давати медаль розкаялась "ополченочке" Дрюк
Історія про "народної героїні "Новоросії" Світлані Дрюк, яка перейшла на бік української армії і тепер готова свідчити проти Росії в Гаазькому трибуналі, виглядає дуже неоднозначно.
Для одних ця історія стане зайвим доказом того, що українські громадяни, котрі повірили російським пропагандистам, починають приходити в себе. От і прагнуть загладити свою провину перед Україною. Для інших - слова Світлани Дрюк про те, що вона вбивала, але "тоді час був такий", що готова повернутися на Донбас і воювати з іншого боку фронту - все це може звучати образливо.
Багато хто вже відзначають, що жінка, яка перебувала у лавах ЛНР з 2014 р., дослужилася від простої санітарки до командних постів не просто так. Мовляв, вона усвідомлено підняла зброю проти співгромадян, выслуживалась перед окупантами - "А тепер їй медаль?!". Знайдуться і такі, хто засудить українська держава за м'якість. Ось тільки цінність всій цій історії не в тому, що жінка-бойовик розкаялася. А в тому, які смисли стоять за добровільним співробітництвом однією з найвідоміших персон, справжнім символ "Новоросії".
Світлану Дрюк не брали в полон, не видурювали на вільні території обманом. Вона прийняла рішення, вивезла важливі для України докази, надала відомості, які дозволили партизанам підірвати під носом у росіян вісім новітніх танків. А ще вона прототип пропагандистського фільму "Ополченочка", про що на окупованій території Донбасу відомо кожному.
Перехід такої персони є найважливішим пропагандистським чинником, яким Україна вже почала користуватися щосили. Адже раз біжать командири, значить не все прекрасно в королівстві Донбаському? Для мешканців же вільних українських земель цей випадок повинен стати уроком. Ні для кого на окупованих територіях роль Російської Федерації не є секретом. Жителі окупованих територій чудово усвідомлюють факт окупації. Заперечення наявності російських військ на Донбасі, мантра про "громадянський конфлікт" є брехнею. Вони свідчать не про необізнаність мовця, а про його особисте ставлення до факту вторгнення іноземних військ на суверенну українську територію. Світлана розповідає, що росіянам забороняють вступати в близькі зв'язки з "аборигенами". Іншими словами, українські громадяни, які опинилися в окупації, прекрасно знають, що їм відведена роль людей другого сорту. І це не заважає багатьом з них воювати на боці Росії, одночасно розповідаючи, як в Україні їх не поважають.
Зі слів перебежчицы ясно, що на підконтрольну територію її привело аж ніяк не каяття. Співпрацювати з українськими спецслужбами вона почала, довірившись своєму близькому другові, який опинився українським розвідником. Любовний роман? Помста колишньому руками нового коханця? Дуже може бути. Вона досі використовує слівця з арсеналу російських пропагандистів, коли говорить, що бігла в Україну. Так, ніби окуповані райони Донецької та Луганської областей - це зовсім інша країна.
Приклад Світлани показує, що наївна віра українців у те, що варто людям на окупованих територіях усвідомити правду, і вони відразу захочуть повернути в лоно української держави - помилкова. Для роботи з щирими фанами "Новоросії" потрібно щось більше, ніж демонстрація успішності і всепрощення України. Необхідні програми з ментальної інтеграції людей, які сьогодні опинилися в зоні російського впливу. Потрібно ухвалювати закон про колаборації, де чітко зазначалися карані види співпраці з ворогом. Це необхідно для того, щоб зняти страх у невинних. Україна має встановити правові межі для своїх громадян, які залишилися на окупованих територіях, щоб вони розуміли, що їх дій є виживанням, а за що доведеться нести відповідальність.
Вчительки, медсестри, лікарі, пожежники повинні перестати боятися повернення України. Паралельно необхідно запускати програми прощення. Для тих, хто щиро розкаявся, склав зброю і став корисним своїй країні. Амністія повинна бути персональною. Вина теж буває тільки особистою. Це основні принципи, які необхідно доносити до жителів окупованих територій.
І в ув'язненні, давайте ще раз повернемося до історії з завербованій "героїнею бунтівного сходу". Що ми маємо на сьогоднішній момент? Палаючі танки, гігабайти секретної інформації, високочолі судді, слухали правду про те, що творять на українських землях російські окупанти. Жінка, яка ризикнула життям, щоб добровільно розповісти, а головне - довести, що Росія воює з Україною. На задньому плані російський ГРУшник, який не може пояснити московському начальству як же так вийшло, що в підвідомчому йому гетто українські розвідники вербують "героїв", підривають російські танки. Можна знімати блокбастер. Сагу про українських Джеймсах Бондах. А в цей час десь у Москві заплакав маленький Путін і образився на обгадившегося Суркова. Це красиво. Погодьтеся.
