Війни патріотів. У що Рада перетворить мовний закон на другому читанні
Питання законодавчого врегулювання конституційної норми про українську мову як єдину державну не просто давно перезріло, повноцінного рішення у цій чутливій проблеми досі немає в принципі. Практично всі роки незалежності України у нас діяв прийнятий ще в 1989 р. при Союзі Закон "Про мови в УРСР". Його скасували в 2012-му при режимі Януковича прийняттям скандального закону Ківалова - Колесніченка "Про засади державної мовної політики", який, у свою чергу, був визнаний Конституційним судом у лютому 2018 р. неконституційним, тобто з того моменту втратив чинність. Тому коли йдеться про правовому вакуумі навколо державної мови, то це - чиста правда.
Один з чотирьох
Спочатку вибір складався з чотирьох дуже схожих проектів. Першим (за хронологією появи) зареєстрував у грудні 2016-го свій варіант Закону "Про мови в Україні" №5556 авторський колектив на чолі з нардепом від БПП Ярославом Лесюком - давнім соратником головного політтехнолога Петра Порошенка Ігоря Гриніва. Практично одночасно у січні 2017-го з'явилися два інших проекти - №5669 "Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні" (його розробили переважно "свободівці") і №5670 "Про державну мову", під яким підписалися представники всіх фракцій та позафракційні, крім, звісно, "оппоблоковцев". До останньої розробці активно долучилися багато громадські діячі, але вписані в неї норми, наприклад, про мовних інспекторів, викликали шквал публічної критики.
В результаті в червні 2017 р. з'явився проект №5670-д "Про забезпечення функціонування української мови як державної", чиїми співавторами виступили цілих 76 нардепів, підписи багатьох з яких стояли і перед трьома вищезгаданими ініціативами. Процес очолив голова профільного комітету ВР з питань культури і духовності, "фронтовик" Микола Княжицький, з документа зникли найбільш критиковані новели і ті, що вже регулюються іншими законами. Одним словом, цей проект став фаворитом, хоча керівництво БПП до останнього чіплялося за варіант Лесюка, пам'ятаючи про передвиборчої тріаді Порошенко "Армія, мова, віра", але проект №5556 помітно поступався "спільного дітища" №5670-д, що показали рейтингові голосування 4 жовтня.
Отже, проект №5670-д був прийнятий у першому читанні 261 голосом. У фракції БПП його підтримали 95 нардепів, 18 не голосували, троє утрималися, один - представник угорської громади Закарпаття Василь Брензович - був проти. Зате "Народний фронт" знову продемонстрував кращу дисциплінованість, давши 72 голоси.
28 мандатами за прийняття цього проекту за основу проголосували позафракційні, але "свободівці" брати участь у голосуванні відмовилися, позначилася, очевидно, образа за їх провал проекту №5669, на який у партії Олега Тягнибока були наївні передвиборні надії. А ось "Самопоміч" дала 19 голосів і по 18 - ляшковцы і "Батьківщина". У той же час в депгруппе "Воля народу" були "за" тільки шестеро, у "Відродженні" - п'ятеро, а в "Оппоблоке" 24 нардепа взагалі натиснули червону кнопку "проти" (утримався лише львів'янин Ігор Шурма).
Суть проекту №5670-д
Навіть багато представників БПП зізнаються, що пройшов перше читання мовний закон є більш якісним і докладним, ніж декларативний проект №5556 "під редакцією Лесюка", сваливающий до того ж в одну купу функціонування української мови та мов нацменшин. Натомість законопроект №5670-д регулює застосування саме державної мови, охоплює більше 30 сфер суспільного життя, передбачає чіткі механізми контролю за виконанням законодавства, що базується на європейському досвіді і не втручається в приватне життя і релігійні обряди.
Системна ідеологічна суть документа видно вже в першому розділі про загальні положення. Тут серед іншого прописано, що статус української мови як єдиної державної не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, які належать до нацменшин, і є невід'ємним елементом конституційного ладу України як унітарної держави. Причому джерело такого статусу - державне самовизначення української нації, а спроби запровадження в країні офіційної двомовності суперечать Конституції, провокують мовний розкол, міжетнічне протистояння і ворожнечу, тому прирівнюються до спроб насильницької зміни або повалення конституційного ладу.
Крім того, прийнятий за основу мовний закон пропонує ввести розгалужену систему контролю за виконанням його норм. Зокрема, створюється національна комісія зі стандартів державної мови, яка стверджує його правопис, термінологію, розшифрування і транслітерацію. Вона ж визначає вимоги до рівня володіння державною мовою в різних публічних сферах життєдіяльності. Комісії також підвладні посібники та підручники, методика і порядок перевірки рівня володіння мовою. І вона ж затверджує зразок сертифіката про рівень знань мови. Плюс засновується Центр української мови, який проводить іспити і видає державний сертифікат встановленого зразка на знання мови. І врешті-решт формується окрема посаду уповноваженого із захисту державної мови, призначеного Кабміном.
Друге "передвиборне" читання
Власне, майбутнє створення нових контролюючих органів влади у мовному питанні стане, швидше за все, предметом різних політичних торгів під час другого читання закону про мову, адже у нас така традиція - кожен норовить скрізь розкидати виключно "свої квоти". Сюди ж, судячи з усього, додасться власна передвиборна логіка практично всіх учасників майбутньої виборчої гонки, яку легко можна буде відстежити за внесених ними правкам до другого, воістину "передвиборчого" читання. Хоча встановити особисту монополію на мовне законотворчість, винісши прийнятий в цілому закон на свої партійні прапори, навряд чи комусь вдасться. Будемо сподіватися, що все пройде в продуктивному руслі без надмірного нальоту скандальності.
Втім, мовна тематика в нашій країні зазвичай завжди супроводжувалася скандалами, особливо в передвиборні періоди. Однак за останні роки путінської агресії, що призвела до анексії Криму та окупації частини Донбасу (якраз там, де постійно проявляли активність різноманітні "захисники прав російськомовних", на нюх не переносять будь-якого вживання української мови, за винятком анекдотів про "смішних хохлів" і співів за п'яними столами), звичне політичне протистояння по лінії "російський проти українського" зовсім втратило свою актуальність. Навіть екс-"регіонали", представлені в нинішній Верховній Раді фракцією "Оппоблока" і депгруппами "Воля народу" та "Відродження", перестали робити своїй програмній фішкою боротьбу за статус другої державної для "великого і могутнього", геть не бачачи в цьому якого б то ні було електорального потенціалу.
У підсумку напередодні великого виборчого циклу-2019 все змістилося в з'ясування стосунків між украиноцентричными партіями, які в сьогоднішньому парламенті, нагадаємо, займають абсолютна більшість. І навколо головного питання в цьому змаганні - хто найбільший дбайливець за українську мову - як раз і розгорнулася між усіма ними боротьба за українських виборців. Саме цим і тільки цим пояснювалися події у ВР 4 жовтня, коли нардепи мало не провалили всі чотири мовних проекту. Правда, парламентарії вчасно схаменулися, прийнявши-таки в першому читанні найбільш адекватний і опрацьований документ, за який до того ж виступала громадськість. Але історія на цьому не закінчена.