Навіщо Україні потрібен блок-сателіт НАТО
Російська преса назвала "танковим Шенгеном" рішення Польщі та країн Балтії спростити пересування військ НАТО в мирний час — це спрощення стало новим кроком підготовки до наміченого на липень Варшавського саміту Північноатлантичного альянсу. Спрощення пересування військ передбачає можливість масованого переміщення військовослужбовців та військових вантажів через кордони країн регіону в мирний або передвоєнний час. До цього рішення кожна велика перекидання військ вимагала узгодження з парламентами. Блискавична передислокація сил швидкого реагування втрачала свій ефект і секретність з-за необхідності візового оформлення для країн, що не входять до Шенгенської безвізової зони. Після проведеної РФ анексії Криму і віроломного розриву угоди про кордони і добросусідство з Україною східні європейці вирішили не повторювати український досвід і максимально спростити перекидання військ і техніки.
Першої статті 20 травня це зробила Польща. Її президент Анджей Дуда вирішив, що при певних обставинах місії союзних військ будуть прирівняні до повноважень польської армії. Три дні потому аналогічне рішення ухвалили міністри оборони країн Балтії, які зібралися для підготовки до Варшавського саміту на естонському острові Сааремаа.
Безвізове пересування військ союзників поки формально не стосується створеної минулого року українсько-польсько-литовської бригади "ЛитПолУкрбриг" і давно розгорнутого міжнаціонального інженерного батальйону "Тиса". Ці та інші, ще не створені спільні підрозділи країн Східної Європи формально можна вважати высокомобильными з-за візового режиму та статусу України, що не входить в Атлантичний блок. Одним з ще не створених спільних підрозділів може стати українсько-румунсько-болгарська бригада, з ініціативою створення якої Україна офіційно виступила в квітні. Цілком можливо, що скоро такі підрозділи можуть з'явитися і в бойовій або військово-транспортної авіації. Але, як і для сухопутних військ, на шляху швидкого переміщення транспортних літаків або озброєння для бомбардувальної авіації в передвоєнний період можуть стати прикордонні та митні формальності. Ці бар'єри виходять з існуючого візового режиму між Україною та ЄС, а також із слабо закріпленого в юридичному плані військово-партнерського статусу української держави по відношенню до сусідів — членів НАТО.
Найпростіший спосіб вирішення цієї проблеми — підписання профільних двосторонніх угод з Україною при реформуванні її митної служби. Вона ще на початку 2000-х років з волі тодішньої української влади втратила спеціалізований підрозділ і пости для скритного оформлення переміщень військових вантажів в мирний час. Цілком можливо, що Гіл Керликовске, голова Митної та прикордонної служби США, під час відбувся 14 травня візиту в Київ обговорював ці та схожі проблеми. Втім, офіційно про присутність питань військової логістики в підсумки його візиту не вказувалося. Навіть якщо б такі сигнали були, то на зусилля і реформи подібного роду Україні знадобиться не менше року. Так вже складена вітчизняна бюрократична машина. Тому до укладення двосторонніх угод і завершення реформ прикордонної та митної служб України в мирний час навряд чи може розраховувати на швидке масове переміщення через кордон військ країн-партнерів або їх армійських запасів. У реальних умовах всі ці в цілому рутинні операції військових повинні будуть як мінімум проходити через парламентські слухання. А вони навряд чи допоможуть скритності. Дуже ймовірно, що тривалі дозвільні процедури у Києві будуть проходити під дружний виття і гиканье з боку російських мас-медіа.
Більше складний, але більше надійний спосіб поширити на Україну стосується лише НАТО процес "танкового Шенгену" — запропонувати Верховній Раді варіанти договорів про створення регіонального оборонного блоку, своєрідного міні-НАТО. Формування такої структури вже на старті дозволить в досить короткі терміни об'єднати зусилля по відображенню російської військової агресії і шантажу без зайвої бюрократичної тяганини і демагогії. Громадський тиск дасть можливість більшій частині Східної Європи вирівняти логістику постачання армій в мирний або передвоєнний час. Напередодні Варшавського саміту НАТО українсько-польський і українсько-литовський діалоги про об'єднання зусиль у цьому напрямку посилилися.
Зростаючий орієнтир на створення регіонального оборонно-політичного блоку спирається як мінімум на два успішні приклади створення "віртуального НАТО". Перший — це активно розвивається останнім часом північноєвропейський аналог альянсу, NORDEFCO. Він об'єднує членів блоку і нейтральні Швецію з Фінляндією. Другий приклад міні-НАТО вже давно пішов в історію, але відомий славними результатами — це успішно пропрацював у 1955-1979 рр. під егідою Великобританії азіатський Багдадський оборонний пакт, Central Treaty Organization CENTO. Цього регіонального союзу кілька десятиліть вдавалося успішно стримувати експансію Москви у Азії до тих пір, поки Туреччина не вступила в НАТО, а Іран не спіткала ісламська революція, в результаті чого регіон поміняв свою оборонну конфігурацію.
Під час роботи цього пакту держав Азії з однієї з країн НАТО Пакистану, Єгипту і Туреччини вдалося буквально з нуля створити розвинену бронетанкову промисловість, авіа - і вертольотобудування. Цей досвід 40-річної давності міг би дуже стати в нагоді Україні, яка сьогодні змушена стримувати агресію РФ без власного або ліцензійного виробництва більшості засобів бойової авіації — від вертольотів до бомбардувальників.
Києву, звичайно ж, можна винаходити велосипед. Але варто враховувати, що тільки завдяки CENTO Єгипту вдалося всього за пару років розгорнути потужний військово-промисловий технопарк з 10 заводів в Хелване, об'єднаних в холдинг Arab Organisation for Industrialization AOI. А Пакистан за той же термін створив військово-промислові технопарки в Таксиле і Камре — Taxila Industries і Pakistan Aeronautical Complex. Останній сьогодні об'єднує чотири військових авіазаводу, виробляючи і експортуючи авіатехніку всіх типів. Такого технопарку в Україні поки не спостерігається, хоча наші стартові умови набагато краще пакистанських.
Так чи потрібно зараз Києву повторювати досвід азіатських країн, а Варшаві та Вільнюсі — приміряти на себе досвід Великобританії щодо стримування амбіцій Москви?
Це питання полемічний, але краще судити по результату. Держав, яким вдалося успішно стримувати зовнішню військову загрозу без членства в регіональних військових блоках, гранично мало. Спираючись тільки на власні сили і суто двосторонню кооперацію, стримувати зовнішню військову загрозу поодинці протягом багатьох років вдалося тільки Тайваню, Південної Кореї й Ізраїлю. Але на відміну від України, ці країни мають не декларативний, а реальний статус військового стратегічного партнера США. Завдяки йому вони збирають на своїй території новітні місцеві прототипи і ліцензійні моделі американської військової техніки. Залучення дорогих технологій союзника дозволяє цим країнам економити час і мільярди доларів на розробки і тривалих випробуваннях продукції оборонної промисловості. Умовно кажучи, те, на що противнику потрібні десять років і безліч засобів, цим країнам вдається зібрати за рік і за набагато менші гроші.
Але іншим державам за межами цієї трійці доводиться крутитися. Тобто при зростанні зовнішніх загроз і вимушеному форсуванні оборонної промисловості спиратиметься на регіональні блоки (в доповнення до згаданих можна привести далекосхідний АNZUS і ЅЕАТО, історичний блок-сателіт НАТО). Оприлюднені нині плани заходів у Кракові цілком відповідають такому досвіду. Цілком можливо, до речі, що в стилі російських гібридних воєн ніякої власне військовий блок документально оформлений не буде, а заходи по створенню регіонального об'єднання будуть подані як розширення економічної кооперації і поглиблення багатих історико-гуманітарний традицій.
