Захищаючи недоторканність. Чому Медведчук може втратити все

За законопроект №7203, схвалений у першому читанні ще попереднім скликанням парламенту, проголосували 373 парламентарія. Абсолютну підтримку ініціатива отримала серед членів фракції "Слуга народу" (252), також проголосували "за" 33 позафракційних нардепа, 24 представника "Європейської солідарності", 23 члена фракції "Батьківщина", 22 голоси "за" дала депутатська група "За майбутнє", у фракції "Голос" підтримали ініціативу 19 нардепів.

Як бачимо, за винятком фракції ОПЗЖ, яка в повному складі не голосувала за зняття недоторканності, всі інші народні обранці підтримали зміни до Конституції з небаченим досі одностайністю. Троє утрималися від "ЄС" і по одному не проголосував від "Голосу", "Батьківщини" та позафракційних картину не дуже зіпсували.

Таким чином, з 1 січня 2020 р. народні депутати України втратять юридичну недоторканність.

Відразу ж після прийнятого під оплески, оплески і загальне тріумфування рішення всі, хто проголосував за нього нардепи і партії посилено почали піаритися, заявляючи про епохальної події. У чому ж "эпохальность" зняття депутатського імунітету?

Справа в тому, що сьогодні закінчилася історія, яка тривала чи 20 років. Про зняття недоторканності з народних обранців вперше заговорили ще в кінці 90-х, під час президентства Леоніда Кучми. У 2000 р. це питання разом з скороченням кількості парламентаріїв виносилося на референдум, отримавши вражаючу підтримку виборців. Однак результати того референдуму так і не були втілені в життя.

Після цього зняття недоторканності перекочувало в передвиборні програми мало не всіх головних політсил. Зняти недоторканність обіцяли і "Наша Україна", і "Батьківщина", не відставала від них навіть Партія регіонів. Однак, коли справа наближалася до реалізації, виявлялося, що і голосів для внесення змін до Конституції бракує, та й бажання позбавляти себе імунітету у парламентаріїв не так вже й багато. Українці ж забували про цю тему - до наступних виборів.

Така ситуація тривала аж до останніх виборів, на яких скасувати недоторканність пообіцяли і в "Слуги народу", і в інших партіях, які пройшли в парламент. Що ж підштовхнуло нардепів закрити тему, якою маніпулювали на всіх виборах, що відбулися в Україні за останні 20 років?

Відповідь на це питання досить простий. Вражаюча перемога Зеленського на президентських виборах і рекордний результат його партії на дострокових парламентських зробили популізм не просто трендом, а обов'язковою умовою політичного існування в сучасній Україні. Не дарма Зеленський особисто прийшов в парламент проконтролювати голосування, кілька раз підкресливши, що скасування недоторканності підтримує 90% виборців. І якщо раніше невиконання обіцянок політиками ще можна було списати на об'єктивні труднощі, розуміючи, що за тебе все одно проголосують "свої" на наступних виборах, то перемога Зеленського наочно показала, що ігнорування народних сподівань - шлях в політичне небуття. Так що не голосувати за зняття недоторканності ніхто просто не міг. Занадто розкрученої виявилася ця тема в народних масах і занадто гострим стало протиставлення простих людей і недоторканною еліти.

При цьому важливо розуміти, що насправді, значення депутатської недоторканності і эпохальность сьогоднішнього голосування сильно перебільшено. По суті, цей імунітет українській політичній еліті забезпечують гроші, зв'язки і вплив, а не формальна юридична недоторканність. Доказом цього може служити те, що Рада досить оперативно і не раз знімала недоторканність з депутатів, коли для цього були підстави. Справи Мосійчука, Розенбалата, Полякова. Мартиненко і Новинського досі на слуху, а їх фігуранти - на волі, адже звинувачення так і не змогло довести вчинення кимось із них злочинів. Та й відсутність імунітету для міністрів та інших високопоставлених чиновників нітрохи не зменшувало їх елітарність, можливості і статус. Не дарма недоторканні нардепи завжди радісно відмовлялися від мандата і недоторканності заради посади у виконавчій владі.

Так, тепер народним депутатам без імунітету стане жити дещо складніше і тривожніше, але занадто сильно їх стан і статус не змінилися. А ось привід для самопіару сьогоднішнє голосування дало прекрасний. Мовляв, ми виконали давню мрію українського народу і самі себе вирівняли з простими трудівниками.

Врозріз із сподіваннями виборців пішла лише "Оппоплатформа" на чолі з Віктором Медведчуком, непереконливо мотивувавши своє неголосування за зняття імунітету відкритими проти її представників кримінальними справами, яких нібито може стати ще більше. Мало того, в ОПЗЖ пішли ще далі, пообіцявши оскаржити рішення Ради в Конституційному суді.

Дійсно позбавлення недоторканності створює для депутатів від ОПЗЖ нові небезпеки стати жертвами політичних переслідувань з боку нової влади? Навряд чи, адже до кримінальної відповідальності нардепів екс-"регіоналів" залучали й при президентові Порошенко, що все одно не закінчилося ні одним обвинувальним вироком. Швидше за все, головним мотивом ОПЗЖ було бажання і далі бути єдиною справжньою і принциповою опозицією нової влади.

Однак така принциповість може коштувати партії Медведчука-Бойко-Рабиновича досить дорого. Екс-"регіонали" з ОПЗЖ, хоч і отримали друге місце на парламентських виборах, вже далеко не такі потужні, як породила їх Партія регіонів. Зеленський і "Слуга народу" відкусили від старого "синьо-білого електорату дуже пристойний шматок, але в ОПЗЖ, мабуть, воліють цього не помічати, нічого не змінюючи у своїй риториці і продовжуючи експлуатувати старі перевірені теми російської мови, дружби з Росією і міцних господарників.

Якщо так піде і далі, то сьогоднішній відмову голосувати за скасування недоторканності може стати початком останньої фази поступового занепаду Партії регіонів. Більш тонко відчувають кон'юнктуру сучасного виборця, "слуги народу" і далі поступово відбирати проросійський електорат у екс-"регіоналів", адже вони вже зараз виглядають не менш успішними "миротворцями" і відновниками братських відносин з Росією, при цьому об'єктивно перебуваючи "ближче до народу", ніж "зажравшиеся старі політики".

В таких умовах ОПЗЖ протягом цієї каденції може виявитися зовсім на узбіччі політичного життя і вже ніколи не претендувати навіть на невелику частину влади в країні.