Зовсім інші люди. Чого ми не знаємо про катів і жертв Голодомору
Мою німецьку бабусю і її сім'ю в Новоград-Волинському районі Житомирщини врятувала від Голодомору єврейська сім'я якогось комуністичного начальства. Бабусю взяли дивитися за маленькою донькою тієї, щодо ситій сім'ї. Вона старалася, як могла намагатися шістнадцятирічна дівчина, що звикла до страху і жаху, сковавшему тоді волинських селян. І глава сімейства (я не знаю ні імені ні прізвища - бабуся не пам'ятала) давав їй в кінці тижня буханець хліба і ще чогось- вона поверталася додому в село і рятувала від голоду свою маму, сестру і ще родичів - неважливо.
Чомусь їм не приходило в голову бігти в сусідню Польщу - мабуть, вони не розраховували на допомогу. Чому вони не втекли, мене завжди дивувало. Але ніколи не дивувало, що вони не чинили, - не вбивали червоноармійців або гэпэушников.
Ось чесно - я завжди розумів, що вбивати озброєних людей дуже складно і завжди розумів ту ступінь страху, яка сковувала і мене колись... Чи сковує іноді, якщо я уявлю собі, як підпалюю Кремль...
Дуже добре знаю, як там можуть розправитися і як можуть відповісти - тотальним спаленням сіл, депортаціями, розстрілами, бомбардуваннями, газами, - чим завгодно.
Дилема гинуть і рятують терзає мене з ранніх років. Тим більше, коли в ті місця прийшли депортації - і бабусю вже з моїм татом - відвезли в Казахстан, а євреїв потім почали вбивати прийшли з Європи німці. Яким взялися допомагати окремі місцеві німці, якимось чином уникли депортації - серед них теж були мої родичі. І там і там. І це взаємне і шалений винищення народів - тоді якимось чином вони всі виправдовували і якось пояснювали. Вже не кажу про пізніших жахи в тій багатостраждальної Волині...
Мені здається - ось це відчуття зради Європи, з якої всі чекали визволення, а дочекалися нацизму і звірячих розправ спочатку над євреями, а потім і над усіма іншими - досі висить важкими гирями на всіх нас. Ми не довіряємо нікому навколо. Ні сусідам. Ні далеким народам. Ні тим більше "братнім"...
Якщо згадав про Казахстані, то не можу не сказати про їх трагедії - в цей же час. В результаті "Ашаршылық" (казахстанського Голодомору), протягом 1931-1933 рр. померло понад 1 млн осіб (згідно оцінки Роберта Конквеста)...
Переконаний, ми, сучасні люди, не в силах уявити собі той нескінченний кошмар насильницьких смертей і ту разючу ворожнечу людей один до одного.
Під соусом різних ідеологій, мотивів, виправдань. Я знаю - вони все саме виправдовувалися. Тому що мій двоюрідний дядько Едмунд, який сховався у волинському лісі на початку коллективизаци (під керівництвом свого батька), а після пішов на службу в німецьку армію і потрапив в Травники, а потім і в Треблінку - взагалі ніколи не згадував про те. А тільки завжди виправдовувався, мовляв, боровся з червоними партизанами і "всяке бувало"...
Подібне виправдання себе теж мені здається частиною наслідків Голодомору і того дивного підходу до народним масам, коли від них чомусь вимагають чогось і не жаліють їх ні крапельки... І вони спочатку пухнуть від голоду, п'ють воду, потім вода тече з їх надувшихся тіл і пальців, а потім вони байдуже вмирають, сидячи або лежачи в дивних позах... А інші пояснюють, що відбувається те будівництвом комунізму, то будівництвом нової Європи, то будівництвом ще якоїсь безглуздості...
Згадуючи про Голодомор протягом чверті століття - терміну нашої незалежності, - нам пора вже ставити важливі питання. Не гнатися за чисельністю жертв, як ми робили в перебудову (або в діаспорі при СРСР), не перебільшувати провини Кремля (і без того очевидною), не слати знову прокльони якогось примарного "Захід", який замовчував і замовчує нашу трагедію...
А подумати про колаборації та про її причини.
Про те, чому все-таки величезна Україна підкорилася Москві і, втративши під час Голодомору значну частину свого населення, продовжувала (і продовжує іноді в особі деяких "опозиціонерів") розраховувати на "братню допомогу Росії" і бажає знову влитися в якесь безглузде російсько-православне море...
Щодо Заходу - не варто забувати про те, що нацистські газети писали про Голодомор широко і багато, безумовно, використовуючи свій нехитрий пошук винних:"жидо-більшовизм" і "всесвітнє єврейство". До речі, саме тому американська і французька преса не стала повторювати за німецькою пресою інформацію про Голодомор. Аж надто німецькі газети були ангажовані, надто там вирував дешевий антисемітизм і явні перебільшення більшовицьких звірств.
А голод, звичайно ж, торкнувся і єврейські колгоспи - хоча і в меншій мірі. І ось зрозуміти - чому там помирали і страждали менше - дуже важливо. Голод торкнувся сербські, болгарські, грецькі села. Польські. Але що відбувалося там і як справлявся з тим населення, - ми досі знаємо дуже мало...
Ще одна важлива тема - витіснення пам'яті про голод із свідомості мільйонів українців. І нинішня продуктовий кошик. Недоїдання наших пенсіонерів відомо багатьом. Раціон надто багатьох "маленьких" українців досі не порівняємо з раціоном у Польщі чи Туреччини. Як і чим ми виправдовуємо це? Чи розуміємо, що схожим чином виправдовували тоді Голодомор українські комуністи? І українці - працівники ГПУ? І українці - чиновники УРСР?
Зрозуміло, будь-яке порівняння кульгає. Як і часті порівняння з Голокостом, де багато (дуже багато) було по-іншому. Але порівнювати хочеться - це спокуса занадто великий, щоб його уникнути...
Отже - яким чином Голокост став притчею во язицех (іноді занадто нарочито), а Голодомор досі слабо відомий за межами України? Та й у самих постраждалих місцях.
Безумовно - державна політика. Що важливо - не зображення державної політики, не гра в неї , а серйозні гроші на серйозні дослідження.
Не на пропаганду, не на нескінченні прокльони на адресу північного сусіда, а на справжні дослідження психології голодуючого людини, масового голоду і пропаганди соціалістичного будівництва, яка затьмарювала тоді будь-які жертви.
Дослідження людського страху, бажання не бачити, не розуміти чужого страждання, переконувати себе в тому, що раз у нас білих і пухнастих все більш-менш, то в інших-і поготів. Вже не кажу про те, щоб спробувати дізнатися всі імена загиблих, дізнатися імена тих, хто стояв в оточенні, назвати тих, хто керував Голодомором, - починаючи з вищих керівників і закінчуючи місцевими...
Єврейські імена були там не рідкісні - серед тодішнього комуністичного начальства. Саме тому, що тодішнє єврейське населення України було величезним, на порядок більше ніж зараз. На порядок. До речі, дослідження про співучасть євреїв в комуністичному експеримент - є в Ізраїлі. І є в США.
Одним з важливих моментів початку політики Голодомору - була адміністративна реформа 1930 р. Вже тоді стало ясно, що зміни призвели лише до придушення ініціативи та підвищенню контролю за селянами. Якась пристрасть контролювати все і вся рухала тоді більшовиками в Кремлі. Частково вона підтримувалася та українськими комуністами, але потрібно зазначити, що останніх було всього близько півмільйона. Комунізм не був популярний в Україні, думаю тому, що ведення домашнього господарства не було поширене серед українського селянства, на відміну від російської. А російським комуністам, звичайно ж, хотілося, щоб всі були схожі на них...
Як відомо, радянська і комуністична ненависть до торгівлі і бізнесу (успішно дожила до наших днів) руйнувала й без того слабкі базари та ринки в Україні.
Вилучити і оштрафувати є якимось улюбленим методом ведення господарства в Росії, - і вже дуже давно. Досі і в Україні закривають кіоски, то розганяє бабусь з пиріжками. Часто з божевільним підстав - типу "адже там антисанітарія".
Створити умови і допомогти ринку, щоб антисанітарії не було (що є прямий обов'язок державних чиновників), - досі не стала природною і очевидною.
А адже саме вступ комерційної торгівлі в 1933-му вождем СРСР Йосипом Сталіним - зупинило голод і брак продуктів. Зрозуміло, що керівництво більшовиків чудово все розумів - і коли кількість українських смертей досягло приблизно чотирьох мільйонів - голод стали зупиняти. І Сталіну здалося цього достатнім для створення атмосфери страху, взаємного доносів і бажання втекти з села, у що б то не стало. І перестати говорити по-українськи - про це теж не забудемо...
Але не забудемо і про ще однієї частини трагедії - депортації "куркулів". Вже в 1931-му їх було майже 300 тис. І серед них були не лише етнічні українці. Більш того, в цей час почалися вже національні потоки: висилали німців, поляків, безумовно, заможних людей різних національностей...
Наступним етапом підготовки до Голодомору був 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) визнало за необхідне збільшити кількість військ на Україні, зайнятих на збиранні та прополюванні. Пов'язано це було з двома речами - українські селяни не бажали йти в колгоспи. А якщо і йшли, то працювали погано, а в основному - розкрадали все, що під руку могло трапитися, прекрасно розуміючи, що якщо забрали у них, то вони можуть забрати. "Все одно заберуть"... Але, не представляючи наслідків такого ставлення, - це теж потрібно відзначити. Адже опір Голодомору (яке бувало і збройним) теж було досить хаотичним і як би більше емоційним, ніж продуманим і організованим.
Важливо згадати і про дуже знайомих нам іменах. Як відомо, українська діаспора США і Канади зробила колосальні зусилля, щоб донести проблему Голодомору широким верствам населення в тих країнах. На противагу цьому В 1983 р. на Політбюро ЦК КПУ була узгоджена позиція з приводу заходів контрпропаганди. Завідувач відділу зарубіжних зв'язків ЦК КПУ Анатолій Меркулов та завідувач відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ Леонід Кравчук у відповідь пропонували "продовжувати пропаганду аграрної політики ЦК КПРС..." і так далі, і тому подібне...
Тому, коли ми критикуємо "байдужість Заходу", нам корисно згадати, що саме в Сенат США був внесений законопроект про створення комісії з розслідування масового голоду в Україні (ще в 1984-му).
Вже не кажу про блискучих і найбільших дослідників Голодомору - Джеймса Мэйсе і Роберта Конквесте, які не були українцями. Саме Європейський Союз в резолюції Європейського парламенту від 23.10.2008 р. визнав масовий голод 1932-1933 рр. в УРСР - злочином проти людяності.
І нарешті найбільша політична проблема наслідків Голодомору. В Україні досі можна вільно і легко купувати та продавати землю.
Коли ми сміємося над економією старих людей, над їх дивним бажанням зберігати в коморі консерви, сірники, доїдати запліснявілі і несвіже, то іноді мені здається, що ми сміємося над жертвами Голодомору. Можливо я перебільшую, але моя німецька бабуся навіть в лікарню рейнського Андернаха намагалася взяти з собою консерви і сухарі. І дивилася строго на нерозуміючих. Вона пам'ятала, як обережно потрібно було нести хліб в торбинці. Як могли зупинити червоноармійці і перевірити торбинку. І яке обличчя було в однієї сусідки, яку зловили і потім везли на возі через все село. Вона їла людей. Чоловік, який знав про таке реально, не з книг та кіно - інший, розумієте, зовсім інший, ніж ми...
