Звичка доносити. Всі драконівські вимоги МВФ написані в Києві
У який раз у своїх відносинах з Міжнародним валютним фондом Україна виявилася загнаною в хворобливу вилку — або беззастережно приймати всі вимоги МВФ, які різко піднімають політичну ціну для влади де-факто передвиборний рік, або готуватися до ймовірного дефолту, що також відкриває нинішніх віп-чиновників двері "на вихід" з їх владних кабінетів вже в короткостроковій перспективі. Причому багато в чому українська державна машина загнала себе у всі ці тупики з дедлайнами сама. І тут навіть не йдеться про невиконання обіцянок щодо темпу реформ перед нашими західними партнерами або про зрив термінів за певними зобов'язаннями, хоча і цей фактор має як мінімум психологічну значущість у міжособових комунікаціях у верхах з закордонними колегами.
Все одночасно і складніше, і простіше. Штука в тому, що найжорсткіші умови для програм співробітництва з міжнародними кредиторами пишуться не якимись клерками десь далеко за океаном, як це прийнято вважати. Це робиться в самому центрі української столиці доморощеними діячами, чиї особи для широкого кола українців цілком впізнавані. Після чого по накатаній схемі модерного доносів всі їх депеші виявляються в штаб-квартирі МВФ у Вашингтоні і акуратно підшиваються в папку, якій викручують руки на офіційних переговорах з українською стороною. Що, між іншим, перманентно вносить чималу сум'яття у функціонування державного організму на всіх вертикалях та горизонталях.
При цьому дана схема тиражування драконівських вимог є своєрідним Perpetuum Mobile, в механізмі змінюються лише окремі "гвинтики" — израсходовавшие свій ресурс корисності списуються в утиль через непотрібність, деяким вдається законсервуватися, але на їх місці відразу виникають нові виконавці. Їх мотивація різна: комусь важливо певний підмога в особистому і з союзниками політичній боротьбі, хтось забезпечує меркантильні бізнес-інтереси, причому як власні, так і своїх покровителів. Найбільш просунуті досягають своїх цілей у декількох площинах — і в політичному піднесенні, і для особистого кишені, і в розрізі виконання замовлення від "того хлопця". Єдине, що геть відсутня в актуальному мотиваційному переліку "гвинтиків" — виконавців усіх видів, від найбільш примітивних до фігур екстра-класу, — так це бажання прислужитися своїй країні, яка завжди залишається крайнім.
Вихідні дані тупика з МВФ
Ось уже майже рік програма чотирирічного розширеного фінансування, яку МВФ відкрив для України ще у березні 2015-го, стоїть на паузі. Востаннє $1 млрд було перераховано фондом українському уряду в квітні минулого року, з тих пір ми ніяк не можемо отримати п'яту виплату кредиту МВФ за програмою EFF ("Механізм розширеного фінансування") у розмірі $1,9 млрд, а слідом за ним і шосту — порядку одного мільярда "зелених" з хвостиком. Паралельно із-за такої пробуксовки з МВФ Україна втратила третій транш макроекономічної допомоги від Євросоюзу в 600 млн євро. Як відомо, на 2018-2019 роках ЄС пообіцяв офіційному Києву нову програму фінансування в розмірі 1,8 млрд євро — знову три транші за 600 млн євро. В ідеалі для підтримки української економіки сумарно повинні прийти від колективного Заходу близько $5 млрд. І ці гроші, м'яко кажучи, будуть не зайвими.
В даному ключі в надходженнях коштів з-за кордону є два найважливіших аспекти. По-перше, це гарантія збереження макроекономічної стабільності на весь період українських виборів — і президентських, запланованих на весну майбутнього року, і парламентських, намічених на осінь 2019-го. Плюс додатковий аргумент для виборців від чинної влади, що західна підтримка України діє, а у Вашингтоні та Брюсселі цілком задоволені ходом українських реформ. Ну і, по‑друге, гроші дуже потрібні із-за того, що скоро Київ зіткнеться з піковими виплатами того ж МВФ за раніше надані їм кредитні ресурси. На сьогоднішній день країна в цілому заборгувала фонду більше $12 млрд, з яких зобов'язання Нацбанку перед ним становлять $7,2 млрд, а Мінфіну — ще $4,9 млрд. Причому тільки в 2019 р. наша держава має виплатити $6 млрд зовнішніх боргів, і це знову ж ключовий рік виборів.
У разі успішних переговорів уряду з міжнародними кредиторами і відновлення надання ними макрофінансової допомоги все більш-менш зрозуміло: в Україні збережеться економічне зростання, секвестр бюджету абсолютно не загрожує, та й перекредитуватися нам МВФ, швидше за все, дозволить. Зате в іншому випадку залишиться радикальний варіант: або — або. Тобто або повертати раніше позичені гроші, або оголошувати дефолт, і останнє більш імовірно. Адже звідки взяти близько 150 млрд грн (і це дуже приблизно і по чинному зараз валютним курсом), коли, для порівняння, лише на національну оборону в бюджеті-2018 закладено 164 млрд грн? А як же бути з Пенсійним фондом, який доведеться стискати донезмоги? Про освіту чи охорону здоров'я взагалі можна забути, як і про будь капбудівництві і проектах інфраструктури. Взяти ж у когось ще борг, наприклад у Китаю, виглядає відвертою утопією.
Тому фактично безальтернативною виглядає необхідність знайти спільну мову з МВФ, але домовлятися на прийнятних для української влади умовах потрібно було ще вчора. А сьогодні перед Україною поставлено справжній ультиматум, два пункти з якого є головними — це реальне створення Вищого антикорупційного суду під суворим наглядом і виключно у версії колективного Заходу, а також нова ціна на газ для українського населення. Домогтися пом'якшення цих вимог, судячи з усього, не вийшло ні на зустріч Петра Порошенка з директором-розпорядником МВФ Крістін Лагард в Давосі, ні з допомогою інших контактів урядовців з представниками фонду. А тим часом годинник цокає, і до остаточного дедлайну у виконанні Україною умов залишилося всього нічого — фінальний термін проб'є з настанням квітня. І якщо хтось ще сподівається на продовження гри в тягучку, то періодично надходять дуже нав'язливі і зрозумілі навіть для середнього розуму сигнали від наших західних партнерів говорять про те, що більше ніяких відстрочок не буде.
Антикорупційний біг по колу
Рівно рік тому з Києва було відправлено офіційний лист, адресований Лагард і підписана президентом Петром Порошенком, прем'єром Володимиром Гройсманом, міністром фінансів Олександром Данилюком і главою НБУ Валерією Гонтарєвої. Серед іншого в документі обіцялося, що проекти закону про Вищу антикорупційному суді (ВАС), а також відповідних законодавчих актів, необхідних для його імплементації, будуть подані до Верховної Ради до середини квітня 2017 р. з подальшим їх прийняттям до середини червня 2017 р. Називалося це "новим структурним маяком", а далі в листі вказувалися й інші конкретні терміни. Наприклад, що кандидатів на посади суддів, які перемогли до цього в спеціальному конкурсі, Вища рада правосуддя представить чолі української держави до середини січня 2018 р., а сам ВАС почне свою повноцінну діяльність до кінця березня 2018 р.
Всім зрозуміло, що спочатку позначений "структурний маяк" включений у квітні 2017-го так і не був — президентські законопроекти щодо антикорупційного суду з'явилися в парламенті як невідкладні лише перед новим, 2018-м роком. Отже, всі раніше обіцяні терміни автоматично змістилися як мінімум на вісім місяців. Але це лише півбіди, так як відразу ж прийшов у ВР з Банкової проект про ВАС був підданий критиці як таке, що суперечить рекомендаціям Венеціанської комісії з боку таких відомих бійців антикорупційного фронту, як, наприклад, Центр протидії корупції або українське представництво Transparency International. Само собою, їм стали активно піддакувати і окремі нардепи, давно позиціонують себе в якості антикорупціонерів, і вже потім у політичну гру вступила в цілому вся різношерста опозиція.
Втім, не в цьому справа, а в тому, що дуже оперативна реакція МВФ звелася до аналогічних посилаючи — введення антикорупційного суду у відповідності з рекомендаціями Венеціанської комісії є невід'ємною частиною програми співпраці України з фондом. І скільки б в Адміністрації президента не клялися, що проект про ВАС розроблявся в повній відповідності з побажаннями "венеціанки", в такому ж критичному дусі виступили одночасно офіційні особи і Євросоюзу, і США. Так що, до речі, відразу стало зрозуміло, чиїми саме даними, аналізом та експертними оцінками, які здійснюються безпосередньо в Україні, користуються і у Вашингтоні, і в Брюсселі.
Чого хоче від майбутнього українського антикорупційного суду МВФ, у принципі очевидно для будь-якого мало-мальськи розбирається в темі. ВАС повинен стати судовим органом виключно для потреб Національного антикорупційного бюро, а підбір до нього суддів проходити під тотальним політичним контролем фінансових донорів, тобто західних держав. Для отримання наступних кредитних траншів від МВФ, і від ЄС Києву, мабуть, доведеться надати НАБУ право на прослушку і задовольнити інші подібні вимоги, які, напевно, вже розписані вищезазначеним пулом українських антикорупціонерів.
Нарешті, проблема ще в тому, що команда Порошенка, спустивши в парламент свої законодавчі новели щодо майбутнього ВАС, фігурально кажучи, вмила руки і демонструє досконалу неготовність йти в даному питанні хоч на якісь компроміси. Тому як для пошуку компромісу потрібен широкий діалог сторін, а від нього Банкова просто самоусунулася. Мовляв, ми свою частину роботи виконали, а якщо в результаті накриється мідним тазом, винні будуть і Верховна Рада в цілому і пофракційно, і Кабмін, і нові і старі правоохоронні органи, та хто завгодно, лише б не АП. В надрах якої, нагадаємо, законопроект про Вищу антикорупційному суді як раз і був розроблений.
"МВФ-кейс" Гонтарєвої
З кінця 2014 р. за продуктивні зв'язки офіційного Києва з МВФ відповідали двоє — глава Нацбанку Валерія Гонтарєва і тодішній міністр фінансів у другому уряді Арсенія Яценюка Наталя Яресько. Їх вплив у вашингтонській штаб-квартирі цієї міжнародної організації ґрунтувалося на тому, що обидві чиновниці мали давнє знайомство з першим заступником директора-розпорядника МВФ американцем Девідом Ліптоном, який розділяє владу в дирекції Фонду з виконавчим директором француженкою Крістін Лагард.
В грудні 2014-го Ліптон навіть особисто прибув до Києва, щоб засвідчити Порошенко свою схвальну оцінку Гонтарєвої і Яресько. Між іншим, коли Гонтарєвої і Яресько потрібно було провалити в парламенті який-небудь законопроект, вони легко отримували негативний відгук МВФ.
Після відставки Кабміну Яценюка в квітні 2016-го повну монополію на зв'язку України з відомством Лагард і Ліптона встановила Гонтарєва. Але і до цього будь-яка звітність НБУ щодо будь-яких українських банків сприймалася в МВФ як істина в останній інстанції. Тому всі рішення про так звану "очищення" української фінансової системи, що приймалися нібито з подачі міжнародних кредиторів, насправді писалися на вулиці Інститутській під початком самої голови Нацбанку. І така реалізація "МВФ-кейсу" Гонтарєвої на практиці обернулася реальним руйнуванням банківської системи країни, коли мало не в один момент урвався більше сотні фінустанов.
Який інтерес "Нафтогазу" і Коболєва
Але якщо якісь зрушення у боротьбі з корупцією цілком вітаються основною масою українців, то друга ключова вимога МВФ — підвищення ціни на природний газ на внутрішньому ринку до рівня імпортного паритету — явно з розряду драконівських заходів. Оскільки у разі його здійснення буде обов'язково сприйматися народом в багнети і здатна в рази збільшити соціальну напругу і в так наелектризовані українському суспільстві, що загрожує серйозними наслідками для влади на майбутніх виборах. Крім того, зростання тарифів на газ, а за ним і на іншу комуналку, значною мірою нівелює з таким трудом досягнуту макроекономічну стабільність, включаючи показники інфляції і курс гривні, що також піде в скарбничку народного невдоволення.
Звичайно, все можна списати на підступи "людожерів з МВФ", про що вже свідчать вправи в антиамериканської риторики окремих політиків, наприклад, тих же "радикалів" Олега Ляшка. Проте весь фокус у тому, що шукати "людожерів" в питанні цін на газ потрібно не у Вашингтоні, а знову ж таки в Києві. Якраз в наших пенатах спочатку була вигадана окремими нібито реформаторами формула, як прив'язати тарифи на газ в Україні до ціновими параметрами німецькою хабі NCG плюс витрати на транспортування і тарифи на вхід-вихід на західному кордоні країни. Між іншим, за даними Антимонопольного комітету, прив'язка до імпортного паритету призвела до штучного зростання ціни на український газ з 1590 грн за тисячу кубометрів до 4,8 тис., тобто більш ніж у три рази. Таким чином, у відносини "Нафтогазу" і побутових споживачів була закладена абсолютно неадекватна норма рентабельності і прибутку.
А тепер у своєму фінансовому плані на 2018 р. "Нафтогаз" пропонує збільшити закупівельні ціни на енергоносій у своїй же компанії "Укргазвидобування" (100% акцій належить "Нафтогазу") до більш 8 тис. грн за тисячу кубометрів станом на жовтень нинішнього року. І це без ПДВ і при радикально нижчої собівартості видобутку газу "Укргазвидобуванням". Голова правління "Нафтогазу" Андрій Коболєв, само собою, ніде публічно не зізнається, що лобіює підвищення газових тарифів для побутових споживачів, але для всіх очевидно, що саме його відповідні депеші в МВФ роблять свою справу, до того ж час від часу він таки не може втримати язик за зубами.
Наприклад, коли в січні 2018-го державні менеджери компанії Коболєва виставили рахунок рідному уряду на 110 млрд грн як компенсацію поставок газу за пільговою ціною в рамках зобов'язань перед спеціальними споживачами. Тобто населенням (за даними "Нафтогазу", в 2017 р. побутові споживачі використовували 11,2 млрд кубометрів газу), виробниками теплової енергії та гарячої води (спожили в минулому році 4,6 млрд кубів газу), а також релігійними організаціями (їх частина мізерна — всього 19 млн кубометрів за 2017-й).
Грубо кажучи, Коболєв і компанія захотіли в один момент витягнути з держказни понад $4 млрд, що становить 4% ВВП, або 15% планової дохідної частини держбюджету-2017. І це притому що тільки за січень–жовтень 2017 р. "Нафтогаз" збільшив показник чистого прибутку на 20%, яка склала більше 30 млрд грн, а в планах — довести прибутковість аж до $3 млрд у рік. За чий рахунок будуть битися такі рекорди, можна зрозуміти хоча б з того, що дочірня компанія "Укргазвидобування" при обсягах видобутку газу в 2017-му більше 15 млрд кубів поставила комерційним споживачам менше 1 млрд куб. м. Тому-то Коболєв всіма силами саботує виконання вимоги Євросоюзу розділити транспортування, видобуток і продаж газу в рамках однієї компанії. Адже така "корова" потрібна самому або, точніше, покровителям Коболєва на Заході, де вже активно йдуть розмови про приватизацію у майбутньому української держкомпанії "Нафтогаз". Як раз в той самий момент, коли даний держактами буде виведений на пік своєї прибутковості.
П'ять варіантів розвитку подій
Чи знають про далекосяжні плани відомства Коболєва на Банковій? Безсумнівно, як і про те, яким політичним тягарем ляже на коаліційний уряд БПП і "Народного фронту" підвищення ціни на газ для побутових споживачів. Втім, один з реальних сценаріїв подальшого перебігу процесу полягає в повній капітуляції перед МВФ і в газовому питанні, і щодо вимог антикорупційного суду. У такому разі в позитиві будуть, безумовно, нові транші від міжнародних кредиторів, якими Україна застрахується і від дефолту, і від економічної лихоманки. Зате в негативі — масштабні електоральні втрати влади. Звичайно, козлом відпущення можна спробувати зробити Кабмін Гройсмана, але такий громовідвід навряд чи спрацює, і все "призи" відійдуть Порошенко якраз напередодні його балотування на другий президентський термін.
Другий базовий традиційний варіант — просто нічого не робити, затягувати час нудних переговорах з МВФ і в західних столицях і чекати, що все само собою якось розсмокчеться. Хоча, судячи з досить ультимативній позиції колективного Заходу, нічого не розсмокчеться — траншів ні з Вашингтона, ні з Брюсселя в Києві не побачать як своїх вух. Таким чином, якось протягнути, якщо дуже постаратися, можна до осені, а потім зустрічати як мінімум економічну турбулентність, як максимум — глибока криза, що вбиває будь-які шанси для Порошенка перемогти на президентських виборах-2019, а для його БПП — на парламентських в тому ж році.
Тому в АП розробили третій, радикальний сценарій, суттю якого є розвал парламентської коаліції з наступними позачерговими виборами у Верховну Раду в липні–вересні 2018-го. І приводом для виходу БПП з більшості може стати зрив ухвалення законопроектів, необхідних для отримання траншу від МВФ, насамперед закону про Вищу антикорупційному суді. У результаті партія Порошенка буде володіти ініціативою в короткій двомісячної передвиборній гонці, а ефект від неотримання макрофінансової допомоги від міжнародних кредиторів виборець не встигне відчути на собі. Правда, ризик потрапити в халепу дуже великий, починаючи від можливого створення в чинній ВР опозиційної до президента коаліції з участю того ж "Народного фронту", якому явно нічого не світить на перевибори, і закінчуючи великою ймовірністю того, що після позачергової виборчої кампанії Порошенко отримає ще більш незручний склад парламенту, ніж тепер.
Четвертий варіант не особливо прораховувався на Банковій, їй дуже незручний, але він існує. Після президентського згоди піти на поступки МВФ в питанні підвищення ціни на газ у відставку зі своєї ініціативи може подати прем'єр Гройсман і весь Кабмін, а головним болем Порошенко стане не розвал коаліції, а створення нової більшості, формує новий уряд. І у випадку невдачі на цьому терені БПП все одно піде на перевибори, але вже з ослаблених позицій і в умовах реального партійного розколу.
Нарешті, п'ятий сценарій розвитку подальших подій схоже на диво. Це виступ єдиним фронтом і президента, і Кабміну, і парламенту, включаючи патріотичну частину опозиції, для вироблення спільної позиції в пошуках вигідного країні компромісу з нашими західними партнерами і засвідчення реальних реформаторських намірів. І тоді, бачачи таке єдність всього українського політикуму, у Вашингтоні та Брюсселі відмовляться від мови ультиматумів на переговорах з Києвом. Але для цього потрібна одна проста річ — наступити на горло своїх меркантильних амбіцій. А з цим у наших реаліях все зовсім не просто.
Витоки традиції доносів
Історія політичного доносу, тобто збору інформації про вчинений або запланованому правопорушення проти суверена, знає багато століть, але особливого поширення набуло таке явище на території Московської держави. Як тільки під владою Кремля виявилася українська Гетьманщина, таку практику стали активно використовувати представники козацької старшини у своїй боротьбі за владу. Наприклад, після доносів до Москви були скинуті гетьмани Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович, а епохальні "відомі статті" полтавського полковника Івана Іскри та генерального судді Василя Кочубея на ім'я царя Петра I проти гетьмана Івана Мазепи взагалі потрапили в світові хрестоматії.
Під час СРСР виказування набула спотворених форм — стукали один на одного і начальники, і підлеглі, і сусіди, і друзі, і навіть найближчі родичі. Причому до писання доносів привчали з дитинства, заохочували в юності і часто буквально вимагали у дорослому житті. І чим вище радянський людина піднімався по кар'єрних сходах, тим частіше зверталися до нього з наполегливим проханням "повідомляти кому слід". Після краху комуністичного режиму та здобуття Україною незалежності дані традиції нікуди не зникли, а дещо видозмінилися, особливо якщо мова йшла про комунікації у верхах.
В умовах горезвісної багатовекторності при президентстві Кучми багато українські політики і чиновники мало не у відкриту шукали собі покровителів хто в Росії, хто в Європі, хто в США, а хто і скрізь одночасно. Путінська агресія проти України, що почалася в 2014 р., звичайно ж, внесла свої корективи — "московське напрям" втратило популярність, так що любителі писати депеші на своїх конкурентів тепер змушені дивитися лише в бік Заходу, де буквально штовхають один одного ліктями.
