Волюнтаризм VS формалізм. Чому Порошенко повинен відповідати за губернаторів
Критика на адресу влади за нещодавно прийнятий законопроект, що скасовує конкурсну систему при призначенні керівників місцевих госадминистриций, не позбавлена певної логіки. Тим не менш прогресивність і ефективність самого принципу відбору керівників у владній вертикалі через конкурс далеко не очевидна.
Суть претензій великій частині громадськості до даного законопроекту полягає в тому, що він, мовляв, менш демократичний (посилює президентські повноваження і владну вертикаль), відходить від принципу децентралізації (керівників в регіони буде призначати Київ) і потенційно корупційний (неупереджена і незалежна конкурсна комісія, по ідеї, повинна мати можливість відсіювати кандидатів, які купують собі посади за хабарі). Ну і, крім того, влада звинувачують ще й у тому, що таким чином більш залежна від центру вертикаль створюється під майбутні президентські і парламентські вибори для залучення на них горезвісного адмінресурсу.
Всі ці претензії, зрозуміло, не позбавлені певних підстав. Але навіть якщо винести за дужки досить вагому аргументацію авторів законопроекту про те, що законодавство приводиться у відповідність з Конституцією України, де в якості норми прямої дії виписана процедура призначення місцевих адміністрацій, і підійти до питання виключно з точки зору ефективності державного управління, то і тут конкурсна процедура не здається однозначно ефективною.
Власне, два роки обов'язкових конкурсів підтвердили, що наявність подібної процедури, по-перше, не вирішує існуючих проблем, а по-друге, успішно створює нові. Як мінімум державна машина в питанні призначення керівників на місцях почала дуже серйозно пробуксовувати, і кількість вакантних посад в тих же райдержадміністраціях за ці два роки тільки зростала, що зовсім не дивно, зважаючи на складність і тривалість конкурсної процедури. Що ж стосується корупції, то практика в українських реаліях показує, що наявність обов'язкового конкурсу лише ускладнює технічну частину призначення потрібних людей, та до того ж створює додаткові корупційні ризики. У комісії адже теж можуть бути не зовсім чисті на руку громадяни.
Якщо ж міркувати дещо абстрактно, то можна виділити дві головні моделі призначення глав виконавчої влади на місцях. Першу можна умовно назвати "децентралізованої" - коли губернатор чи голова райадміністрації обирається жителями відповідного регіону. В даному випадку неважливо - безпосередньо, шляхом голосування самих громадян, або опосередковано, коли керівника обирають вже обрані народом представники місцевих рад. Головне, що в цьому процесі участі не бере центральна влада.
Друга модель - "централізована", при якій глава місцевої виконавчої влади призначається центральною владою, без безпосередньої участі місцевих жителів або місцевих рад.
Міркувати, яка з цих моделей краще, - справа невдячна. Для федеративних держав більш характерна "децентралізована" модель, для унітарних - "централізована". Україна, на жаль Путіна, поки не федерализировалась, і федерализироваться начебто не збирається. Так що питання виборів голів місцевих адміністрацій на місцях не стоїть в принципі. Тому що з конкурсом, що без - головне слово при призначенні виконавчої влади в регіонах за президентом. Що, власне, і прописано в Конституції. Завдання конкурсної процедури в такому випадку - відібрати кращого з кращих, виходячи з професійних якостей кандидата, а не з міркувань особистих симпатій або персональної відданості, якими міг би керуватися президент.
З одного боку, це ніби й непогано. Але це тільки з одного боку. На практиці ж виходить, що обрати кращого з кращих непросто як особисто президенту, так і конкурсної комісії. І якщо президент ризикує прийняти не дуже раціональне рішення під впливом особистої чарівності кандидата, то конкурсна комісія строго навпаки - повинна керуватися якимись формальними процедурами відбору начебто іспитів на знання законодавства, тестів або написання планів розвитку регіону. Тут комісія дуже легко може впасти в зайвий формалізм і відбирати кандидатів, виходячи не з їх здібності на практиці керувати регіоном, а з формальних результатів тестів. Так що шансів помилитися у виборі конкурсної комісії не менше, ніж у глави держави.
При цьому президент, як не крути, несе персональну політичну відповідальність за свого призначенця, а от уявити собі, що конкурсна комісія буде відповідати за невдачі роботи керівника при формально правильно проведеному конкурсі, вкрай складно.
Ні для кого не секрет, що головна функція в роботі керівника високого рівня в сучасному світі - це правильно підібрати кваліфікований у своїх галузях персонал і грамотно організувати їх спільну роботу. Успішний губернатор, наприклад, не повинен досконально знати чинне законодавство, а от мати в адміністрації мегапрофессионального директора юридичного департаменту просто зобов'язаний. І так по всіх галузях управління. Ну а про те, що вміння налагоджувати грамотну комунікацію з людьми й наявність широких соціальних зв'язків у сучасному світі ефективніше формальних знань, написані кубометри книг з менеджменту.
Так що потенційно більш успішний керівник цілком може менш успішно скласти формальний тест, ніж його конкурент. В реальному житті так буває дуже часто - люди, які добре працюють з іншими людьми, дуже часто менш успішні в роботі з інформацією, і навпаки. А державне управління - це насамперед робота з людьми.
Все це, зрозуміло, не означає, що конкурси - це безглузда і неефективна затія, а тому абсолютно не потрібна. Через кілька років ця система призначення керівників, як і задіяні в ній люди, цілком могли б еволюціонувати в щось більш виразне, ніж те, що ми спостерігали до останнього часу. Але і у відмові від конкурсів жодної трагедії, а тим більше "зради", теж немає. Як мінімум тепер президент на закиди, що десь глава району злодій і дурень, не зможе кивати в бік конкурсної комісії і розводити руками: мовляв, а я тут при чому.