Візит Зеленського в Берлін. Поразка чи маленька перемога

Загальний огляд ситуації

Німеччина — один з наших головних партнерів у Європейському Союзі, один з найбільших на Заході, від якого залежить чимало: зовнішня фінансова допомога, співпраця з ЄС у межах Угоди про асоціацію, майбутні геоенергетичні проекти, динаміка та зовнішня легітимність переговорів у "нормандському форматі" та Мінській ТКГ, інтенсивність політичної комунікації із Західною Європою.

Цей візит принципово відрізняється від попередніх тим, що відбувається на тлі суттєвих міжнародно-політичних зрушень. Приїзд президента США Дж. Байдена до Європи у червні заклав підвалини для формування нової реальності у міжнародних відносинах. Відновлення партнерства між США та Німеччиною стало однією з пріоритетних задач для адміністрації Байдена, по мірі того, як їхня зовнішня політика почала змінюватися. Відтак, наприкінці квітня Німеччина та США досягли перших компромісних домовленостей щодо проекту "Північний потік-2", і США не стали запроваджувати санкції проти керівної компанії Nord Stream 2 AG та її гендиректора Маттіаса Варніга.

"Стратегічний діалог", який Байден запустив з Росією на саміті з Володимиром Путіном 16 червня ще більше збільшив стратегічну цінність ФРН для Штатів. Приймаючи рішення увійти у системне та довгострокове протистояння з Китаєм, адміністрація Байдена має намір заручитися щонайменше нейтралітетом РФ у цьому суперництві, та використати РФ у якості "джокера" проти КНР. У цих маневрах Німеччина займає центральне місце у американській стратегії. По-перше, ФРН як країна-локомотив Євросоюзу, його економічний гігант, необхідна Сполученим Штатам для розбудови ефективної, збалансованої та цілісної стратегії на російському напрямку. По-друге, без участі Німеччини у антикитайській коаліції, плани Вашингтона по стримуванню КНР у Європі приречені на невдачу. По-третє, посередницькі зусилля німців потрібні для посилення комунікації між США та Росією у розбудові "передбачуваних і стабільних відносин" з РФ, враховуючи глибоку залученість Берліна у політичні переговори навколо України та Білорусі, їхній вплив на перебіг подій у Молдові, зв'язки з російським політичним керівництвом та інструменти впливу на країни Східної Європи, які займають набагато радикальніші антиросійські позиції у ЄС.

Така міжнародно-політична ситуація створює нову реальність й для України, зокрема змушує нас:

1. Переглянути свою позицію щодо конфлікту на Донбасі, функціоналу переговорних майданчиків і форматів, оскільки переговори зайшли в глухий кут, нових ініціатив немає, а на Заході все більше хочуть "закрити питання" з Донбасом, і або спробувати вирішити його політичним шляхом через реалізацію Мінських угод, або заморозити конфлікт на довгострокову перспективу. Це значить, що в України все менше часу, щоб визначитися зі своєю позицією, баченням врегулювання конфлікту та "червоними лініями";
2. Прийняти якесь фінальне рішення по "Північному потоку-2", щоб не опинитися на узбіччі, коли трубопровід добудують та введуть в експлуатацію, стара позиція про недопущення його будівництва вже не працює так, як раніше;
3. Окреслити власні позиції щодо майбутнього відносин з Росією, яка використовує свою нову роль "джокера" проти КНР, як її бачать у США, щоб виторгувати собі за це політичні поступки з боку Заходу. Це ризик для України, але й можливість сформулювати власні інтереси на цьому напрямку, і донести їх партнерам;
4. Визначитися із функціоналом щодо китайсько-американського протистояння, зокрема для Європейського Союзу, який стане одним з головних майданчиків цієї битви;
5. Прискорити внутрішні реформи, які є запорукою не лише збереження антиросійських санкцій, але й фінансовою підтримки з боку країн ЄС, які останнім часом часто критикують Україну за недостатній прогрес у внутрішніх перетвореннях, зокрема у сфері правосуддя, децентралізації, лібералізації ринку та боротьби з корупцією.

Відносини між Німеччиною та Україною останніми місяцями складались не дуже добре. В основному, через зміни світової кон'юнктури, які в Україні або не помічають повністю, або відкидають, не бажаючи визнавати їх системними трендами.

З моменту приходу до влади у США Дж. Байдена, в Україні почали робити однозначну ставку на Вашингтон у своїй зовнішній політиці, а іноді навіть у протиставлення до Європи. По мірі того, як Німеччина, Франція та інші країни ЄС все частіше обговорюють питання зближення з Росією в окремих сферах, в Україні зростає роздратування цими відносинами, а вектор зовнішньої політики все більше схиляється убік саме атлантизму.

Наприклад, Україна відкрито декларує намір запросити США до переговорів щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, у той час як європейські союзники сприймають цю ідею скептично, і не бажають віддавати цей напрямок американцям. У червні посол України у ФРН А. Мельник бойкотував пам'ятні заходи до 80-річчя нападу нацистської Німеччини на СРСР через те, що місцем проведення заходів було обрано німецько-російський музей "Карлхорст". А наприкінці червня несподівана пропозиція канцлера А. Меркель та президента Франції Е. Макрона відновити саміти "ЄС-Росія" викликали негативну реакцію Києва та МЗС України.

Іншими словами, китайсько-американське протистояння, початок "діалогу" з Росією, загострення суперництва всередині ЄС, початок самостійної гри Великої Британії та інші нові міжнародні процеси призвели до посилення міжнародних "розтяжок", на яких вже тривалий час перебуває Україна: між Брюсселем і Вашингтоном, між Берліном, Парижем і Лондоном, між Пекіном і Вашингтоном, між Анкарою та Брюсселем тощо. Відтак, виникає все більше непорозумінь та негараздів у різних питаннях.

У зв'язку з цим, для президента В. Зеленського головною задачею стає нейтралізація негативу від поступового розпаду старого політичного порядку, перегортання сторінки та початок серйозного переосмислення зовнішньої політики України або її основних напрямків, щоб створити новий функціонал країни у світі, зрозумілий партнерам, в даному випадку для Німеччини та усього Європейського Союзу.

Візит В. Зеленського до ФРН: основні результати

Інформаційне висвітлення візиту Зеленського з боку німецьких ЗМІ та експертної спільноти було не дуже активним. У найбільших виданнях було усього декілька коментарів з приводу українсько-німецьких стосунків і приїзду президента України. В основному, коментарі стосувалися необхідності Берліна допомогти Україні провести реформи, питання "Північного потоку-2" як проблемного (але вирішеного для ФРН), перспектив розвитку співпраці між ФРН та Україною у майбутньому у межах водневої стратегії ЄС та роздуми щодо можливості отримання Україною військової допомоги від ФРН. Цікаво, що напередодні візиту, у найбільшій діловій газеті Німеччини Handelsblatt з'явилося інтерв'ю гендиректора компанії Nord Stream 2 AG Маттіаса Варніга, який виправдовував проект і заявляв, що він суто комерційний. Утім, темі двосторонніх відносин приділяли небагато часу, а питання Донбасу чи перемовин у "нормандському форматі" практично не піднімали.

Щодо аналізу самого візиту: тут можна зробити декілька важливих висновків.

1. Жодних проривів щодо мирного врегулювання на Донбасі немає. Парадигма врегулювання лишається заснованою на старих ініціативах і документах, нічого нового презентовано не було. Більше того, судячи з публічних заяв у Берліні, сторони продовжать імітацію виконання Мінських угод. Канцлер ФРН А. Меркель закликала включити до українського законодавства "формулу Штайнмаєра", яка передбачає передачу владних повноважень на окупованих територіях фактичним керівникам ДНР\ЛНР у день проведення місцевих виборів. Зі свого боку, президент України В. Зеленський згадав франко-німецький "план кластерів", і заявив про його підтримку, хоча ця ініціатива так само передбачає проведення місцевих виборів до повернення Україною контролю над державним кордоном. Спроба реалізувати такий план у нинішніх умовах призведе до внутрішньополітичної кризи в Україні. Відтак, судячи з заяв, сторонам або немає що обговорювати, окрім старих концептів, які не працюють, або у зовнішніх партнерів є розуміння і бажання знову обговорити ідею форсованої реалізації планів по реінтеграції Донбасу на умовах Мінська, які більш вигідні Москві. Це створює потенційно небезпечну ситуацію, коли в умовах відсутності власного бачення врегулювання конфлікту з боку Києва, зовнішні партнери знову будуть намагатися просувати ідеї, які, на їхню думку, покажуть "прогрес", але призведуть до негативних політичних наслідків в Україні.

2. Позиції Німеччини та України щодо "Північного потоку-2" лишаються незмінними. Україна на компенсації, принаймні публічно, не погоджується. Берлін виступає за завершення будівництва трубопроводу і введення його в експлуатацію, але готовий обговорювати гарантії для України щодо обсягів транзиту газу. Однак Київ і далі наполягає на тому, що запуск газопроводу є загрозою національній безпеці. Це підтвердив й речник Зеленського, зауваживши: "позиція Володимира Зеленського така, що "Північний потік-2" — це вже давно не економічне питання, а питання безпеки. Тому, гадаю, про якісь економічні компенсації не йтиметься. Президент Володимир Зеленський намагається зупинити будівництво "Північного потоку-2".

3. Українська влада починає поступово розуміти, що будівництво "Північного потоку-2" вже не зупинити. Публічна риторика лишається незмінною, але реальна позиція України, імовірно, вже інша. Є відчуття, що офіційний Київ фактично змирився із тим, що газопровід буде добудований запущений в експлуатацію. Про це говорить, зокрема, і цитата В. Зеленського наступного дня: "як гарантувати енергетичну безпеку для громадян України, щоб ми не втрачали від цього "потоку", якщо він добудується і введеться в експлуатацію".

Це означає, що ключовим питання лишається лише те, які вимоги Україна зможе поставити Німеччині як ціну за запуск газопроводу в експлуатацію: грошова компенсація, довгострокові транзитні гарантії чи якісь інші політичні обіцянки? Отримання грошей як компенсацію за ПП-2 було б цілковитою поразкою. Гарантії транзиту в обсягах не менше 25-30 млрд кубометрів після 2024 року — це також програш. А перенесення дискусії про "Північний потік-2" та в цілому газові питання у "нормандський формат", як це запропонував президент України, може бути небезпечним, адже в якості компенсації Україні взагалі будуть продавати міфічний "мир" на Донбасі.

4. Питання надання військової допомоги Україні від Німеччини — закрите. Як і весною, так і зараз, німецьке керівництво не проявило ніякого ентузіазму серйозно обговорювати питання військової підтримки України. А зустріч президента Зеленського з міністром оборони ФРН взагалі була скасована. Для німців постачання зброї є дуже чутливим питанням, і вони відмовляються про це нині говорити.

5. Політичні відносини між Німеччиною та Україною лишаються напруженими перед федеральними виборами у Бундестаг. Суттєвого компромісу щодо принципових питань сторонам досягти не вдалося, особисті стосунки між Меркель та Зеленським не склалися, і вони мають різні погляди на Росію, євроінтеграцію України, вступ України до НАТО, глобальну політику США і конфлікт на Донбасі.

________

Ілія Куса, Андріан Прокіп, Ігор Попов, Український інститут майбутного